Голокост — штучний голодомор 1932—1933 рр.

Незважаючи на репресії, Україна ще мала значні людські ресурси. До Першої світової війни Україна взагалі була на одному з перших місць у світі по кількості народжуваних дітей на одне подружжя. У середньому одна українська сім'я налічувала семеро (!) дітей. Село традиційно було генератором української нації, саме воно надало могутню підтримку політиці «українізації», що в перспективі, як визнавав навіть сам Сталін, привело б до повної дерусифікації міст, подібно як чеське село зробило з німецькомовної Праги чеськомовну.

Антинародна й антиукраїнська політика компартійної Москви, масові репресії й терор, волюнтаристська економічна політика викликали повне розчарування мас у політиці влади. Незважаючи на всю компартійну пропаганду, яка активно використовувала нові засоби (радіо, кіно), в народі, особливо в селянських масах, не зникало усвідомлення необхідності мати свою власну державу, активно боротися проти імперії. С. Єфремов у своєму щоденнику відзначав, що селяни жалкують за Петлюрою, за тим, що свого часу не підтримали його. Історик Дмитро Яворницький, згідно з донесеннями НКВД, говорив, що селянство скоро підніметься на повстання і прожене всіх загарбників з української землі. Враховуючи це, імперський центр перейшов до відвертого геноциду українців, вдаючись, у першу чергу, до штучного голодомору — перевіреної зброї зразка 1921—1923 pp. До того ж, як вважали у Москві, з допомогою технічних засобів можна збирати багаті врожаї на українській землі, використовуючи при цьому працю вдвічі меншої кількості людей, яких голод мав загнати в колгоспи і змусити працювати там під страхом голодної смерті. Паралельно була розгорнута війна проти українства в усіх сферах на тлі шаленої пропаганди політики партії, очолюваної Сталіним. Тут особливо відзначився «всеукраїнський староста» Г. Петровський.

Знекровлене українське село почало масово голодувати ще у 1932 р. У той час, коли тисячі людей в Україні помирали від голоду, Косіор писав Сталіну (26.04.1932), що будь-які розмови про голод «потрібно категорично відкинути». Рятуючись від голодної смерті, люди почали збирати колоски, зрізати їх на колгоспних (ще недавно своїх!) полях. Замість того, щоб рятувати голодуючих, Сталін і «всесоюзний староста» М. Калінін 7 серпня 1932 р. прийняли закон, який у народі назвали «законом про п'ять колосків». За цим законом будь-яка крадіжка колгоспного майна каралася розстрілом або тривалим тюремним ув'язненням. Розстрілу підлягали навіть діти віком від 10 років!

Більше того, з волі Сталіна на місця послали спеціальні хлібозаготівельні комісії ЦК ВКП(б), щоб видерти останній хліб у людей, які вмирали від голоду. На Кубань прибула комісія на чолі з Л. Кагановичем, в Україну — на чолі з В. Молотовим. 5 листопада останній разом із секретарем ЦК КП(б)У Менделем Хатаєвичем дали директиву обкомам партії, вимагаючи від них «репресій і нещадної розправи» над так званими «злочинними елементами в правліннях колгоспів».

18 листопада ЦК КП(б)У, відповідно до молотовського розпорядження «вдарити по українському куркулю та кубанському козаку!» та з ініціативи Кагановича ухвалює постанову «Про заходи щодо посилення хлібозготівель». У ній було передбачено чергові драконівські заходи, насамперед занесення облвиконкомами на «чорну дошку» цілих сіл. Їхні жителі не мали права нікуди виїжджати, в селі «червоною мітлою» виміталося дощенту все їстівне, конфісковувався посівний матеріал, повністю припинялося навіть дотеперішнє благеньке постачання товарами, чинилися жорстокі репресії.

Після збирання врожаю 1932 р. спеціальні «буксирні бригади» і комісії забрали у селян весь хліб. Допомагали їм у цьому члени новостворених політвідділів МТС (машинно-тракторних станцій), яких прибуло на Україну 16 тис. Характерно, що «буксири» забирали не лише зерно, а й будь-який провіант (квасолю, картоплю, буряки), виливаючи на підлогу навіть борщ. Найменший спротив карався на місці побиттями, арештами, розстрілами. Українське село було на той час виснажене «розкуркуленням», депортаціями, хронічним недоїданням, залякане постійними репресіями. До того ж ще у першій половині 20-х років у селян було вилучено зброю. Тож повстання, які вибухали в окремих селах, не стали всеукраїнськими.

Особливо жахливим був голод у тих областях України, де раніше активно діяв національно-визвольний рух. Хоча не було такого села, якого б не торкнувся голод — у багатьох селах кількість населення зменшилася наполовину, а деякі взагалі вимерли. Так, у рідному селі гетьмана Івана Мазепи — Мазепинцях, що під Білою Церквою, від голоду тільки в 1933 р. померло 424 душі, тоді як за всі роки Другої світової війни, коли на фронт були мобілізовані всі чоловіки від 17-літнього віку, село поховало в шість разів менше людей (68 осіб).

Від голоду рятувалися хто як міг... Одні кидали рідні домівки й тікали в міста, насамперед за межі України. Маса голодних українських селян опинилася в Москві, Ленінграді, багатьох інших російських містах. Міста й залізничні станції СРСР були буквально заполонені арміями безпритульних дітей. Втративши рідних, вони шукали хліба. Іноземного журналіста А. Кестлера особливо вражав вигляд наймолодших з цих дітей, яким було по 5—6 років: скелетоподібні, посинілі, виснажені, вони скидалися на скарлючені людські зародки.

Потік утікачів розлютив кремлівських правителів. Згідно з директивою Сталіна й Молотова від 22.01.1933 р. НКВД мало перехоплювати втікачів з України, Кубані та Дону (на Дону українці становили тоді майже половину населення), відбирати з їх числа «контрреволюційні елементи», а решту «повертати до місць їхнього проживання». Кордони України по периметру були оточені військами НКВД, вони обшукували пасажирів у поїздах, вилучали провіант. Майже одночасно в Україні почали паспортизацію населення. Цю кампанію було використано для виявлення «контрреволюційних елементів», «чистки» міст від них і від селян, яким паспорти не видавали. Без паспортів селяни не мали права селитися в містах, отримувати там роботу і харчовий пайок, а отже, фактично ставали новими кріпаками. Основна маса селян мусила залишатися на місцях і виживати в будь-який спосіб. Хтось отримував мізерну пайку в колгоспах, хтось зумів приховати від «буксирів» хоч трохи зерна. Тоді по селах їли собак, котів, горобців, ворон, пацюків, трупи здохлих корів із скотомогильників тощо, а з приходом весни — жаб, їжаків, пташині яйця, різну траву. Але це не рятувало... Особливо мерли малі діти. Поет Володимир Сосюра під час голодомору побував у Нікополі (Дніпропетровська область). Він зайшов до першого ж села під Нікополем і побачив «маленьку дівчинку, що опухлими руками зривала з зеленого куща якісь ягідки, ще зелені... Од цих бідних опухлих ручок серце моє знов зупинилось і весь світ захитався в мені і навколо... Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце й пропікали його наскрізь. А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене й так страшно горить лице й гостро болить потилиця». Повернувшись до Харкова, поет мало не збожеволів від побаченого і почутого, тривалий час лікувався після цього в психіатричній лікарні.

Найгірше, що трапилося під час трагедії голокосту, це людоїдство. До нього вдавалися ті, хто збожеволів від голоду. Відомі факти, коли матері вбивали найменших діточок і годували їхнім м'ясом старшеньких... Павло Тичина у своїх «захалявних» поезіях один із цих моторошних фактів описав так:

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку, — Ану, одчиняй, молодиця, чого ти там криєшся в хаті. Застукало в серці, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене. Та чим же я буду вітати — іще ж не зварився синочок... В охоплену голодом Україну Сталін послав свого відданого «опричника» Павла Постишева. Бувши лише одним із секретарів ЦК КП(б)У, він мав необмежені диктаторські повноваження і фактично керував тоді комуністами України (Перший секретар ЦК Косіор видався Сталіну занадто м'яким). Постишев звинуватив у провалі хлібозаготівель навіть керівників КП(б)У і наказав ужити ще суворіших заходів проти українського села. Внаслідок геноциду українського народу, що його свідомо втілила в життя комуністична Російська імперія методом штучного голодомору, в Україні вимерло понад 10 мільйонів людей. «Ми виграли війну!» — радісно заявив щодо цього один з керівників злочинної зграї, секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич.

Голокост 1932—1933 pp. був найбільшою людською катастрофою в багатовіковій історії України. Неможливо полічити тих, хто втратив здоров'я, майже всі зазнали найтяжчих моральних травм, багато хто став безпритульним або ж загубив у смертоносному вирі своїх рідних і близьких. Важко переоцінити шкоду, заподіяну українській нації внаслідок винищення найкращих її представників, народження неповноцінних дітей від хворих, ослаблених голодом батьків. Нація була скинута на рівень біологічного виживання. Страх голодної смерті надовго закорінився у свідомості людей, передався їхнім нащадкам, спричинив соціальну апатію. З цього моменту зникає і традиційне українське село.

Сталінська пропаганда сурмила про завершення будівництва соціалізму в СРСР, про успішне виконання «триєдиного завдання»: індустріалізації, колективізації і культурної революції. СРСР став виробляти більше електроенергії, металу, більше танків і літаків. Але платою за це став геноцид українського народу, який нічим не можна виправдати.

На жаль, світове співтовариство не відреагувало на трагедію українського народу, хоч інформація про неї час від часу потрапляла на Захід. Берлінський журналіст В. Штайн був першим, хто передав на Захід репортаж про голод в Україні, зробивши це ще 27 травня 1932 р. Чітко інформували свої уряди про голод іноземні консули в Києві, Харкові та Одесі (особливо італієць С. Граденіго), однак від їхніх урядів не було жодної реакції. Якщо українці-патріоти за межами УРСР організовували акції протесту (під час однієї з них членом ОУН Миколою Лемиком було вбито високопоставленого чиновника НКВД у Львові), то позицію західних держав, представників їхньої політичної (колишній прем'єр-міністр Франції Е. Ерріо), громадської та культурної еліти (Б. Шоу, А. Барбюс та ін.) інакше як ганебною не назвеш. Саме тоді, восени 1933 р., США визнають радянський уряд злочинним, а у вересні 1934 р. цю «імперію зла» прийняли до Ліги Націй. Тільки через 50 років (у 1988 р.) спеціальна комісія при Конгресі США на чолі з істориком проф. Д. Мейсом визнала факт штучного голодомору в Україні й дійшла висновку, що за нормами міжнародного права він визначається як геноцид.

Нині глибоко аморальними і злочинними є спроби деяких політичних кіл лівої орієнтації в Україні та на Заході заперечити штучний голодомор в Україні або применшити його масштаби, звести причини до неврожаю внаслідок несприятливих погодних умов. При цьому часто акцентується на тому, що голодний рік був тоді по всьому СРСР. Звичайно, на всій території СРСР ніякої розкоші не було, але ж не було і голодомору, як в Україні, густо заселених українцями деяких регіонах Російської Федерації та ще в Казахстані (тоді від штучного голоду вимерла третина казахів!). Московська влада не вжила жодних заходів, щоб якось допомогти вимираючим українським селянам, тоді як неподалік кордонів з Україною очевидці бачили величезні купи гнилого зерна, макухи тощо. Якби Москва хотіла допомогти голодуючим, то закупила б для них зерно за кордоном, натомість саме в 1933 р. значно зріс експорт зерна з СРСР, яке продавалося за демпінговими цінами.

Штучний голодомор було використано і для того, щоб знищити українські інституції в Російській Федерації, покінчити з їхнім прагненням возз'єднатися в Українській державі.

Найжорстокіше голод ударив по Північному Кавказу, колишніх Донському, Чорноморському, Кубанському та Терському козацьких військах. Коли ж у відповідь на Кубані вибухнули повстання, то їх негайно придушили військами. Після пацифікації краю розпочалися масові депортації звідти українських кубанських козаків, наприклад, із станиць Брюховецька, Медведівська, Уманська, Полтавська, Урупська та ін. (200 тис). При цьому навіть самі станиці часом перейменовувалися (Полтавська, наприклад, стала Красноармейской). На місце загиблих і депортованих присилали цілі села з глибин Росії. Аналогічні дії влада проводила й на Україні, внаслідок чого дуже змінився національний склад населення на користь росіян, особливо в Південній Україні. Так, тільки в грудні 1933 р. в Україну було переселено майже 120 тис. осіб, переважно жителів Іванівської, Горьківської областей, Центральних чорноземних районів Росії.

Тема голодомору-голокосту не могла легально висвітлюватися в СРСР, вона звучала у творах П. Тичини, М. Стельмаха, В. Земляка, Є. Гуцала, В. Захарченка та ін. На еміграції українські поети та письменники створили феноменальної сили полотна, присвячені цій трагедії. Серед них такі твори, як «Марія» У. Самчука, «План до двору», «Ротонда душогубців» Т. Осьмачки, «Чий злочин» В. Чапленко, «Жовтий князь» В. Барки, поезії Є. Маланюка, І. Качуровського та ін. Український письменник і журналіст Юрій Семенко написав короткий нарис «Доля одного роду», де подав трагічні біографії своїх родичів (він малим хлопцем опинився на засланні в Архангельській області, звідки майже ніхто з дітей не повернувся). Письменник назвав 12 членів своєї родини, які померли від штучного голодомору, були розстріляні або знищені в сталінських концтаборах. Український народний фольклор відгукнувся на «нове сталінське життя», зокрема на голодомор, гострими прислів'ями та приказками на зразок: «Буксир ходить попід хати, щоби хліб людський забирати», «Буксир хліб весь забирає, хай люд з голоду вмирає», «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні».

Голодомор виконав свої завдання (частково знищив українців, значно послабив їхню боротьбу за незалежну державу, остаточно завершив колективізацію), і тепер можна було послабити репресії. Було вжито заходів навіть щодо запровадження певної матеріальної зацікавленості. Життя в українському селі стало потроху впорядковуватися. Практично всі жителі села стали колгоспниками. Залякані репресіями, страхом перед повторним голодом, вони мусили майже задарма працювати в колгоспах. Без спеціального дозволу колгоспник не міг виїхати до міста, перейти на роботу в радгосп, обмежували навіть кількість поїздок на базар. Якщо хтось не виконував мінімуму трудоднів, то його жорстоко карали.

Одночасно з геноцидом розпочався наступ на українську культуру. У 1933 р. Сталін дав знамениту телеграму «Припинити українізацію!» — і протягом одного дня все діловодство в партійних органах перейшло на російську мову, дещо пізніше це відбулося і в головних державних органах. Офіційно крапку на «українізації», а водночас і на «коренізації» було поставлено постановою ЦК КП(б)У 22.11.1933 р. Новим наркомом освіти України став Володимир Затонський, який почав утілювати партійну лінію в життя. Було звільнено, частково й репресовано, понад 90% працівників наркомату освіти (навіть районного рівня), масово звільнялися українці-викладачі.

На знак протесту проти штучного голодомору і переходу Москви до відвертої великодержавно-шовіністичної політики 15 травня 1933 р. покінчив із собою Микола Хвильовий. Через два місяці наклав на себе руки і Микола Скрипник. Маховик репресій проти української інтелігенції значно збільшив свої оберти.

Так, у грудні 1933 р. за фальшивими звинуваченнями в належності до УВО (Української військової організації) було засуджено до розстрілу відомого українського письменника-гумориста Остапа Вишню (П. М. Губенка) і його колегу — письменника Володимира Гжицького. Ці письменники нібито мали особисто вчинити замах на П. Постишева та В. Чубаря. Абсурдність обвинувачень усі добре розуміли. Коли один із слідчих запитав Остапа Вишню про місце замаху, то письменник сказав, що це мало статися в парку. «Чому саме там?» — здивовано запитав слідчий. — «Бо я люблю природу, тож звичайно вбиваю наркомів на свіжому повітрі», — з посмішкою відповів гуморист. Слідчий оцінив гумор і мужність письменника, однак звинувачення залишив у силі. Вишню й Гжицького все ж таки засудили до 10 років концтаборів у Автономній Республіці Комі, де просто дивом їм вдалося вижити.

Наслідком трагедії «великого перелому» і штучного голодомору стало прозріння навіть певної частини більшовиків. У 1933 р. (?) було засуджено й репресовано «групу Смирнова — Толмачова — Ейсмонта», старих більшовиків. Один з них, А. П. Смирнов, відкрито говорив про злочини Сталіна та його однодумців: «Сволота, негідники, мерзотники, до чого країну довели, кат зна до чого докотились, до чого і царський уряд не докочувався».

Глуха внутрішньопартійна опозиція симпатизувала одному з тогочасних більшовицьких лідерів С. Кірову. Однак після XVII з'їзду ВКП(б) — «з'їзду переможців» (1934 р.) його було вбито. Сліди вели до Сталіна, але він вдало використав ситуацію як привід для нового туру боротьби за зміцнення своєї диктатури. Нова хвиля репресій почалася з Ленінграда, де якраз було найбільше прихильників Кірова, але швидко дійшла до України. Уже 13—15.12.1934 р. тут було засуджено до розстрілу 28 членів вигаданого ГПУ українського центру «терористів-білогвардійців», серед яких були письменники і поети К. Буревій, О. Влизько, Г. Косинка, А. Крушельницький, Д. Фальківський та ін.

Не дозволявся будь-який прояв плюралізму не лише в політичному чи економічному, а навіть у культурному житті. У 1934 р. за російським та всесоюзним зразком було припинено діяльність численних до того часу творчих об'єднань, були створені єдині, керовані партією спілки, насамперед Спілка письменників України. До неї увійшло тоді 217 членів. Усього за кілька років репресій було знищено або запроторено до концтаборів 193 з них! Втрати української творчої інтелігенції цього періоду становили 80%!

У 1934 р. Сталін разом із Ждановим та Кіровим опублікував «Зауваження на конспект підручника з історії СРСР», у яких проглядався явний відхід від проголошеної раніше класової позиції, а висвітлення минулого подавалося з точки зору російського великодержавного шовінізму.

Майже в той самий час Сталін заявив про завершення першого з трьох етапів злиття націй в єдиний «радянський народ». На другому етапі, згідно зі сталінською теорією, виникла необхідність поряд з національною мовою поставити міжнаціональну, якою мала бути російська. Ця мова ставала обов'язковою для вивчення в неросійських школах. Така політика викликала обурення навіть у вдови Леніна — Н. Крупської. У 1934—1937 pp. росіян уже оголосили ніби другою корінною нацією в Україні, а пізніше російський народ був проголошений «старшим братом» українського й інших народів. З 1938 р. Москва особливу увагу приділяла русифікації України та інших республік СРСР.

В Україні на 30-ті роки XX ст. припадає ліквідація національних округів, сільрад, а також депортація значної частини німців та поляків, які проживали на території УРСР. НКВД послідовно винищувала чільних представників національних меншин, на яких через їхнє етнічне походження легше було причепити ярлик агента іноземної розвідки. Уже тоді в продовження найгірших традицій царської Росії з Криму було депортовано 35—40 тис. кримських татар, переведено кримсько-татарську писемність з латинки на кирилицю (за 10 років до цього її було переведено з арабської на латинку!).

У розпал репресій Постишев вирішив повернути столицю УРСР з Харкова до Києва (січень 1934 р.) і надати древньому Києву «належного» вигляду відповідно до його нового статусу. За короткий час були знищені понад два десятки стародавніх церков та храмів, у тому числі й унікальних, зокрема Богоявленський братський монастир на Подолі XVI—XVII ст., Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир (1108 p.), причому фрески з останнього було вивезено до Москви або ж знищено. Стали надавати «належного» вигляду й населенню Києва, де, на думку більшовицького керівництва, було забагато «буржуазних націоналістів» та інших «контрреволюційних елементів».

Дійшло до того, що люди, аби не дати сталінським опричникам зайвого приводу до підозр та репресій, майже перестали в містах публічно говорити українською мовою. Це не перешкодило Сталіну з притаманним йому цинізмом заявити на з'їзді колгоспників СРСР 1935 p.: «Жити стало краще, жити стало веселіше!» Відповідно до нової вказівки «вождя» про «веселе життя» запрацювали пера членів конституційної комісії на чолі з М. Бухаріним, і невдовзі народилася нова конституція СРСР (згодом її авторство припишуть тільки Сталіну).

Дана конституція була прийнята на VIII з'їзді рад СРСР (5.12.1936). Вона законодавчо стверджувала «перемогу соціалізму», проголошувала рівність усіх громадян, демократичні свободи. Демонстрацією її істинного обличчя став сумнозвісний процес у справі «Паралельного центру» (січень 1937 р.), на якому судили колишніх партійних бонз Г. П'ятакова та К. Радека. Хоча останні були за переконаннями російськими великодержавниками, це не завадило Сталіну використати судовий процес як привід до нових репресій в Україні. Невдовзі відкрився XIV Надзвичайний Всеукраїнський з'їзд рад, на якому прийняли конституцію УРСР. По суті це був трохи відкоригований текст конституції СРСР.

Нову конституцію набагато глибше ніж попередню пронизував російський імперський дух. Цей документ позбавляв Україну навіть декоративних прав адміністративно-господарської незалежності. Всі головні важелі управління, основні галузі господарства й політики переходили до компетенції всесоюзних органів. Формально Україна була незалежною державою, але навіть незначна її фактична автономія, гарантована старою конституцією, тут була зведена нанівець. І всесоюзна, і українська конституції 1936—1937 pp. були декларативними документами, розрахованими на обдурювання народу, на фальшиве формування позитивного іміджу СРСР як у самій цій державі, так і за кордоном. Їх прийняття не внесло суттєвих поліпшень у життя радянського суспільства. Так, неможливо було, не наражаючись на репресії, навіть пропонувати якогось альтернативного кандидата, крім того, що його висували в партійних колах як представника «блоку комуністів і безпартійних». У серпні 1937 р., за злою іронією сталінської доби, голова раднаркому УРСР, голова конституційної комісії і головний доповідач про проект конституції на з'їзді рад П. Любченко був доведений до самогубства. Протягом кількох місяців були розстріляні всі члени та кандидати у члени Політбюро ЦК КП(б)У, майже всі члени уряду та Центрального виконавчого комітету України. Микита Хрущов, який з січня 1938 р. став новим першим секретарем ЦК КП(б)У, у своїх мемуарах згадував, що тоді в Києві було як після ординської навали, настільки потужними були репресії.

«Постишевщина» в Україні переросла у «єжовщину» (1937—1938), прозвану так за іменем тодішнього наркома НКВД М. Єжова. Терор у цей час переважав у містах, під колеса кривавої машини репресій потрапило багато комуністів, у тому числі Постишев, Хатаєвич та Косіор. На Україні в першу чергу репресували тих, хто прийшов до партії з «боротьбистів», «укапістів», хто вступив до неї на хвилі «українізації». Але найгіршим було те, що внутрішньопартійні чвари спричинювали репресії проти української інтелігенції.

Репресії, то затихаючи, то вибухаючи з новою силою, не припинялися до самої окупації України гітлерівцями. ГПУ постійно викривало якісь міфічні центри, створені нібито так званими ворогами народу: «Всеукраїнський боротьбистський центр» (1934—1935), «Український троцькістський центр» (1936), «Українська фашистська організація» (1935—1937) та ін.

Факти свідчать, що протягом 1935—1940 pp. у розряд політв'язнів потрапило 332 439 громадян республіки, з яких 161 748 чол. було розстріляно. Яскравим свідченням репресій цього періоду є гігантські братські могили практично під кожним великим містом України. Так, у Биківні під Києвом, у Вінниці на території сучасного міського парку та палацу «Райдуга» знаходяться місця масових поховань десятків тисяч жертв сталінських репресій 1936—1938 pp. Ще більше людей знайшло свій останній притулок в «архіпелазі ГУЛАГ», особливо в Сибіру та на півночі європейської частини СРСР. Лихої слави зажили, наприклад, «Соловки» (концтабори на Соловецьких островах). Коли у серпні 1937 р. Москва віддала наказ «прочистити» табори до 20-ї річниці Жовтневої революції, там було розстріляно понад 30 тис. репресованих. В'язнями із «Соловків» займалася «трійка» НКВД Ленінградської області під головуванням Заковського (він похвалявся, що й самого Карла Маркса змусив би зізнатися у роботі на Бісмарка). В урочищі Сандормох під Медвеж'єгорськом у Карелії 9—14.10.1937 р. 1111 ув'язнених власноручно розстріляв капітан Матвєєв, нагороджений за це орденом. Серед розстріляних були відомі українські діячі культури Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слюсаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий, М. Яворський та ін.

У результаті репресій 1930—1938 pp. були фізично знищені, кинуті до концтаборів і тюрем, відправлені на заслання, вигнані з наукового, культурного й громадського життя майже всі представники української інтелігенції — як старої, так і молодої, що сформувалася в період «українізації». Справжні погроми відбулися у Всеукраїнській Академії наук, яку перейменували в АН України, у вищій школі і творчих спілках України. Характерно, що винищувалося все найталановитіше, наприклад, знаменита школа малярства на чолі з проф. М. Бойчуком («бойчукисти»), чільний український театр «Березіль» на чолі з режисером Лесем Курбасом та ін. Українське національне і культурне відродження 20-х років XX ст., яке за гранично короткий час дало такі блискучі плоди, було розстріляне. Таким чином, геноцид української нації, здійснений комуністичною Російською імперією шляхом штучного голодомору, був доповнений розстрілами української адміністративної та інтелектуальної еліти. Так народилося трагічне поняття «Розстріляне Відродження».