Особливості відбудови промисловості та сільського господарства республіки у першій повоєнній п'ятирічці

Унаслідок Другої світової війни економічний потенціал України зазнав великих матеріальних втрат. За підрахунками Надзвичайної державної комісії в ході військових дій та гітлерівської окупації на території республіки було зруйновано 16 тис. промислових підприємств, 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 МТС, 882 шахти Донецького вугільного басейну, виведено з ладу 10 магістральних залізниць, вивезено до Німеччини 3,9 млн голів рогатої худоби, мільйони тонн зерна, на руїни перетворено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. У горнилі війни (за різними оцінками) загинуло від 8 до 10 млн мешканців України, 2,4 млн осіб було вивезено до Німеччини. Загальна сума втрат, яких зазнали населення й господарство України, становила майже 1,2 трлн крб.

Реконструкція зруйнованого війною господарства УРСР розпочалась одразу після відступу німецьких військ. Програму відновлення економіки визволених районів визначала постанова Раднаркому СРСР «Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволених від німецько-фашистської окупації» (серпень 1943 p.). Оскільки оборонна промисловість країни гостро потребувала великої кількості палива й металу, керівництво республіки найбільші зусилля спрямувало на відновлення вугільно-металургійного комплексу. У 1945 р. розпочалася відбудова великих підприємств металургії — «Азовсталь», «Запоріжсталь», Макіївського, Криворізького, Єнакіївського заводів. За три місяці після звільнення східних областей України введено в дію 123 великих і 506 дрібних шахт Донбасу, що давали 18% довоєнного видобутку. Восени 1945 р. поновив роботу Харківський тракторний завод.

Уже влітку 1945 p., коли розгорнулася демобілізація воїнів із Радянської армії, вдалося дещо ліквідувати гостру нестачу трудових ресурсів і кваліфікованих спеціалістів (до кінця 1946 р. на виробництво повернулося 1,8 млн колишніх фронтовиків). Наприкінці 1945 р. ціною величезних фізичних і духовних зусиль було відновлено третину довоєнного індустріального потенціалу республіки.

Уже на початковому етапі відбудови спостерігався поступовий перехід господарства на мирні рейки. На рубежі 1945—1946 pp. проводилася реорганізація органів управління господарством. Зокрема було ліквідовано низку союзних наркоматів важкої промисловості, а натомість утворено наркомати транспортного, сільськогосподарського машинобудування та приладобудування. З метою поліпшення механізму командно-адміністративного управління господарством у березні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила указ про перетворення Ради Народних Комісарів УРСР у Раду Міністрів УРСР.

Плани щодо подальшого промислового розвитку України були відображені в «Законі про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 pp.», прийнятому в серпні 1946 р. на VIII сесії Верховної Ради УРСР. За четвертим п'ятирічним планом політичне керівництво країни не передбачало відновлення в усьому обсязі передвоєнної ролі УРСР у народногосподарському комплексі Радянського Союзу. Згідно з контрольними показниками, визначеними союзним планом, українська економіка отримувала лише 15% всесоюзних капіталовкладень, тоді як на УРСР випало 42% усіх матеріальних втрат СРСР у війні. Основне завдання першої післявоєнної п'ятирічки вбачалося у поновленні довоєнного рівня промисловості і сільського господарства та підвищенні продуктивності праці на 36%. Пріоритетними були відновлення та подальший розвиток важкої індустрії, залізничного транспорту, відродження вугільної промисловості республіки, металургійних заводів Донбасу і Придніпров'я, хімічної промисловості. Це несло приховану загрозу посилення диспропорцій і деформацій в економіці УРСР, насамперед у хронічному відставанні легкої промисловості та сільського господарства.

У процесі відбудови адміністративним апаратом було проігноровано досвід відновлення економічного потенціалу країн Європи, відповідно до якого перевага надавалася технічному переозброєнню різних галузей господарства, розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості, стабілізації національної валюти. Успіхи індустріального зростання в Україні, як і в СРСР у цілому, забезпечувалися переважно за рахунок залучення додаткової робочої сили, тобто екстенсивним шляхом, що в майбутньому робило економічну політику малоперспективною.

Таким чином, відбудова економіки, вдалий її розвиток залежали від розв'язання проблеми трудових ресурсів. Щоб виправити становище, органи влади розпочали трудову мобілізацію (інколи вона мала примусовий характер) переважно з сільської місцевості. Крім того, восени 1946 р. почалося створення мережі ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського учнівства, завдяки якій протягом четвертої п'ятирічки для народного господарства України підготовлено 859 тис. кваліфікованих робітників.

Оскільки сталінським керівництвом було відкинуто американський план допомоги постраждалим у війні, так званий «план Маршалла», фінансування намічених економічних планів передбачалося за рахунок внутрішніх резервів і сил. У пошуках коштів на відбудову головний акцент було зроблено на режимі економії, скороченні фінансування сільського господарства, легкої промисловості, соціальної сфери. Не припиняв своєї дії механізм «мобілізації коштів населення», запроваджений радянським урядом ще на початку війни. У травні 1946 р. було надано першу позику відбудови й розвитку народного господарства на суму 21,8 млрд крб, 1947-го — другу на 22,5 млрд крб, 1948-го — третю на 22,6 млрд крб, 1949-го — четверту на 23,8 млрд крб, 1950-го — п'яту на 27 млрд крб (усі строком на 20 років). Високі темпи відбудови забезпечувалися також надто низькою часткою заробітної плати робітників, службовців, колгоспників у національному доході та штучно створеним нееквівалентним обміном між містом і селом.

Цілком природно, що перехід від війни до миру вимагав заміни адміністративно-командних методів господарювання економічними. Про необхідність змін, зменшення диктату держави розуміли й у вищих ешелонах влади. Прихильниками більш зрівноваженого економічного розвитку виступили високі партійно-державні посадовці М. Вознесенський, А. Жданов, М. Родіонов та інші. Проте перемогла думка тієї частини політичного керівництва країни на чолі з Й. Сталіним, яка сповідувала тоталітарні методи управління економікою. Більше того, після завершення воєнного періоду Й. Сталін повернувся до сформульованого ще у 1930-х pp. положення про завершення будівництва соціалізму й початок переходу до комунізму. Виступаючи в лютому 1946 р. на передвиборних зборах у Москві, Сталін запропонував збільшити рівень промислового виробництва в СРСР порівняно з довоєнним періодом утроє. Втім досягти високих темпів розвитку економіки вже з першого року п'ятирічки не вдалося. У зв'язку зі скрутним становищем у сільському господарстві у серпні 1946 р. заплановане скасування карткової системи було перенесено на наступний рік.

Уже протягом 1947 р. завдяки мобілізації наявних сил і ресурсів, вливанню 67,0% усіх передбачених капіталовкладень у розвиток важкої промисловості, електростанцій, залізничного транспорту відставання від встановлених показників вдалося ліквідувати.

З метою стабілізації фінансової системи у грудні того ж року було проведено грошову реформу. За рішенням радянського уряду протягом лише одного тижня громадяни, які мали банківські вклади до 3 тис. крб, могли обміняти старі гроші 1 до 1, вклади від 3 до 10 тис. крб скорочувалися на третину, а понад 10 тис. — на дві третини. Для тих, хто зберігав гроші на руках, обмін відбувався у співвідношенні 10:1. Реформа грошей, що мала відверто конфіскаційний характер, звела нанівець особисті заощадження громадян. Водночас вилучення у процесі реформи значної кількості грошей справило оздоровлюючий ефект на повоєнну радянську економіку. Обмеження загальної купівельної спроможності населення створювало потенційні можливості для зниження цін на товари. Поліпшення ситуації у сільському господарстві дало можливість наприкінці 1947 р. скасувати карткову систему розподілу продуктів. Однак це скасування в кінцевому результаті призвело до підвищення цін на всі види продуктів і промислових товарів.

Незважаючи на труднощі повоєнного періоду, до кінця четвертої п'ятирічки народне господарство України в основному було відбудоване, а в сільському господарстві республіки відповідні завдання були виконані на початку 1950-х pp. У 1946—1950 pp. почали функціонувати підприємства металургійної промисловості — «Запоріжсталь», Дніпропетровський завод ім. Г. Петровського, а також об'єкти машинобудування — Горлівський завод вугільного устаткування, Київський завод «Більшовик», Ворошиловградський паровозобудівний завод, були побудовані Вінницький інструментальний, Запорізький трансформаторний, Київський мотоциклетний заводи, запрацювала на повну потужність Дніпровська ГЕС. За роки четвертої п'ятирічки в республіці було створено газову промисловість (у 1950 р. УРСР давала 25% загально союзного видобутку газу). Поряд зі старими родовищами (Дашавським та Опарським) уведено в експлуатацію нові — Більче-Волицьке, Угерське, Шебелинське. У жовтні 1948 р. завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ.

Офіційні дані, оприлюднені після завершення повоєнної п'ятирічки, вказували на те, що Україна розвивалася швидкими темпами. Обсяг валової продукції промисловості УРСР у 1946—1950 pp. збільшився у 4,4 раза, а промислове виробництво на 15% перевищувало довоєнний рівень (деякі вітчизняні вчені ставлять під сумнів наведену цифру і вважають, що довоєнного рівня вдалося досягти лише в п'ятій п'ятирічці (1951—1955 pp.). Щоправда, темпи відбудови української економіки значно поступалися загальносоюзним. Така ситуація була зумовлена економічною політикою центру, яка сприяла розвиткові нових індустріальних центрів на сході Російської Федерації, будівництву великої кількості промислових об'єктів у Прибалтиці, Середній Азії, Казахстані. Водночас зростання промисловості республіки не позначилося на підвищенні життєвого рівня населення. У роки четвертої п'ятирічки виробництво предметів споживання (група «Б») істотно відставало від виробництва засобів виробництва (група «А»). Наслідком директивних методів управління стало хронічне відставання розвитку харчової та легкої промисловості, сфери обслуговування.

З усіх секторів економіки у найкатастрофічнішому стані залишався аграрний. Унаслідок фашистської окупації значно послабилась матеріально-технічна база (парк тракторів і комбайнів скоротився наполовину), зменшилися посівні площі (в УРСР посівна площа в колгоспах не перевищувала 60%), знизилася врожайність і продуктивність тваринництва, зменшилася кількість працездатних колгоспників (серед працездатного населення 80% становили жінки та діти), бракувало кваліфікованих кадрів. Скрутне становище на селі ускладнювалося непосильними податками на індивідуальне господарство (податком обкладалися кожне дерево і кущ у садку колгоспника, що змушувало останнього вирубувати фруктові дерева та ягідні кущі), низькими закупівельними цінами на сільгосппродукцію, оргнаборами сільського населення на заводи та новобудови. Крім того, на колгоспників не поширювалося пенсійне законодавство, вони не мали паспортів, отримували символічну плату за працю.

Украй малоефективними на той час були намагання влади підвищити рівень сільськогосподарського виробництва, які здебільшого носили відверто адміністративно-репресивний характер. Негативно позначилася на розвитку сільського господарства постанова ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», внаслідок виконання якої посилились утиски щодо власників підсобних господарств, а також Закон про розкрадання державного майна від 4 червня 1947 p., відновлення політвідділів на МТС. Недосконалість системи планування й управління, відсутність матеріальних стимулів і примусовий характер праці призвели до втрати інтересу в селян до праці в колективному господарстві.

Проте такий жалюгідний стан сільського господарства аж ніяк не турбував Й. Сталіна та його оточення. Виходячи з надуманої теоретиками 1920-х pp. «вторинності» аграрного сектору порівняно з індустріальним, політичне керівництво країни планувало на потреби сільського господарства виділити лише 7% капітальних вкладень (всього за роки четвертої п'ятирічки капітальні вкладення разом із внесками колгоспників становили 15% від загальносоюзних асигнувань).

Проігнорував обставини, що склались у повоєнному селі, і уряд УРСР. Виконуючи вказівки центру, спрямовані на форсоване відновлення всіх довоєнних оброблюваних площ, республіканські органи влади поставили перед колгоспниками нереальні завдання. У постанові РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про державний план розвитку сільського господарства Української РСР на 1946 р.» планувалося для колгоспів 16 східних областей збільшити посівні площі в 1946 р. порівняно з 1945 р. на 1865,8 тис. га. Втілюючи в життя рішення партії та союзного уряду, в Україні в роки першої післявоєнної п'ятирічки почалися великомасштабні, економічно необгрунтовані роботи з освоєння заплав Дніпра, Остра, Ірпеня та інших річок. Широкого розмаху набула в республіці й меліорація земель. На 1948 р. в УРСР було осушено боліт на площі 500 тис. га, збудовано понад 6 тис. різних гідротехнічних споруд, використано при цьому 150 млн крб державних коштів. Щоправда, витрачені зусилля мали дуже низький ефект.