Боротьба української старшини проти колоніальної політики Російської імперії

Терор в Україні після Полтавської битви. Після Полтавської битви Україною прокотилася хвиля царського терору. Каральні заходи здійснювалися з надзвичайною жорстокістю. Вони стосувалися всіх сторін життя і мали найрізноманітніший вияв — від смертних вироків мазепинцям до заборони друкувати книжки українською мовою. Багато представників старшинської адміністрації було позбавлено урядових посад і маєтків. Натомість важливі посади надавалися чиновникам не з українців-патріотів, а з росіян, німців тощо, а також тій українській старшині, що зберегла відданість цареві.

Чимало старшини було заарештовано й вислано до Сибіру. Висилали в Росію й сім'ї мазепинців, а на них самих влаштовували справжнє полювання в усіх країнах Європи. Приміром, племінника Мазепи Андрія Войнаровського було схоплено в Гамбурзі в жовтні 1716 р. Така сама доля спіткала й мазепинського генерального осавула Григорія Герцика, якого заарештували у Варшаві. Країнами Європи нишпорили московські агенти у пошуках Пилипа Орлика та його родини. Після Полтавської битви московські війська поводилися на українських землях як у завойованій країні. Від їхнього свавілля потерпали не тільки прихильники гетьмана, а й мирне населення.

Неймовірно тяжким випробуванням для українців стали примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, військові «низові» походи тощо. Дужих і заможних селян нерідко відправляли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ, використовуючи як дешеву робочу силу. Так, у 1716 р. на спорудження каналу Волга—Дон біля Царицина було відправлено 10 тис. козаків. У 1718 р. сюди надіслано новий загін українських військ. Інший підрозділ того самого року будував укріплену лінію над р. Терек на Кавказі.

У 1721 р. 10 тис. козаків було відправлено на будівництво Ладозького каналу, а 1722 р. їх заступили нові 10 тис. козаків. Кількість тих, хто повертався з таких походів, становила від 30 до 60 %, решта козаків і селян вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Отож, політика царського уряду призводила до поступового вимирання українського народу, бо чинилося фізичне винищення десятків тисяч людей.

Після Полтавської битви значно посилився наступ і на українську державність. Окрім прямого тиску, російська адміністрація, аби мати привід для втручання в українські справи, розпалювала ворожнечу між старшиною та гетьманом, між старшиною та селянами тощо, прагнула створити враження, що все зле йде від гетьмана й старшини, а все добре — з Москви.

Решетилівські статті 1709 р. Гетьманування Івана Скоропадського (1708—1722 рр.), за традицією, мало розпочатися з підписання статей. Але Петро І відмовився зробити це, пояснивши таке своє рішення воєнними обставинами. Після Полтавської битви, 17 липня, Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя з 14 пунктами статей. У них він просив підтвердити права й вільності Гетьманщини та вирішити чимало важливих справ повсякденного життя.

У відповідь Петро І надіслав іменний указ, котрий аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті. У царському указі права і вільності підтверджувалися в такому вигляді, який відповідав інтересам Московії. Згодом було обіцяно дати й статті. Що ж до інших питань, то цар відповів, що під час походів мусять переходити під командування російських генералів не лише прості козаки, а навіть і гетьман. Воєводи сидітимуть, сповіщав Петро І, в українських містах, як і перше; у справи українців вони не втручатимуться, крім таких «державних», як «зрада » (під «зрадою» розумілися будь-які дії, що суперечили бажанням царя).

Важливою новиною було призначення царського резидента Ізмайлова при гетьманові. Йому надавалося право здійснювати контроль над гетьманом та урядом України.

Своєрідним додатком до указу були явні й таємні статті Ізмайлову. Ці статті називали землі Війська Запорозького «Малоросійським краєм», у якому царський резидент спільно з гетьманом мали утримувати все населення, зокрема бунтівників-запорожців, «у тиші й покорі великому государю». Наказувалося також «своєвольців викорінювати», не дозволяти їм селитися в одному місці, особливо на Січі. Іноземних посланців гетьман мусив приймати лише разом з Ізмайловим. Останній зобов'язувався одразу ж повідомляти цареві про візити й розмови, а також пересилати привезені послами листи. Окрім того, резидент мусив стежити, аби гетьман без дозволу царя не змінював структуру посад у Генеральній канцелярії та не призначав нових полковників, не відбирав і не давав нікому маєтностей. Обов'язком резидента було пильнувати, щоб гетьманський уряд повідомляв царя про всі свої прибутки. Гетьманською резиденцією було призначено Глухів, що містився майже на кордоні з Московією. Повідомлялося, що при гетьманові утримуватимуться два російські полки, які, одначе, будуть у розпорядженні царського резидента.

Отож, ні про яке підтвердження давніх прав і вільностей в указі Петра І не йшлося. Навпаки, заходи, що запроваджувалися, перетворювали колись автономну Українську державу на типову «окраїну Московії».

Заходи, спрямовані на підрив економіки Гетьманщини. Політика російського самодержавства завдавала великої шкоди й господарству України. Царський уряд визначив для себе головну мету: позбавити Гетьманщину економічної незалежності, підпорядкувати її господарське життя економіці Росії та перетворити на надійне джерело своїх прибутків. Царські заходи насамперед стосувалися торгівлі.

На початку XVIII ст. Україна мала традиційно широкі торговельні зв'язки з Центральною та Західною Європою, образно кажучи, ходила до Європи через двері. Цар Петро, прорубуючи «вікно до Європи», змусив своїми указами й Україну лазити через нього, перекривши «двері», тобто звичні торговельні маршрути. В результаті українські купці мали возити свої товари, скажімо, до Вроцлава не найкоротшим шляхом (Львів—Краків—Вроцлав), а через Архангельськ! Це значно удорожчувало українські товари, робило їх неконкурентоспроможними. Подібних заборон та обмежень уживав російський уряд і щодо ввезення в Україну чужоземних товарів. Такі заходи мали примусити українців купувати замість чужоземних виробів вироби молодої московської мануфактури. Стримувала розвиток торгівлі й російська митна політика: встановлене на російсько-українських кордонах мито використовувалося не для збагачення української державної скарбниці, а надходило до Москви.

Одним із заходів, що перешкоджав розвиткові українського господарства, було прагнення російського уряду збувати на українській території мідні гроші, щоби срібні й золоті залишалися здебільшого в обігу населення Росії, збагачуючи тим державну російську казну. Руйнувало економіку України постійне перебування на її території численного російського війська (понад 10 тис), що утримувалося коштом українського населення.

Наступ царату на українську культуру. Після Полтавської битви посилився наступ російського самодержавства на українську культуру. Щоб остаточно підкорити українців, Петро І завдавав ударів освіті й книгодрукуванню, прагнучи тримати під контролем діяльність таких могутніх осередків культури, як Києво-Могилянська академія та Києво-Печерська лавра. У 1709 р. Петро І наказав київському воєводі вислати за кордон усіх «польських» (тобто правобережних за походженням) студентів і повідомити, скільки залишиться студентів «малоросійських» — вихідців із Гетьманщини, а також скільки є ченців-викладачів із Правобережжя.

Різко мінялося на гірше становище Київської церковної митрополії. Коли 1718 р. помер київський митрополит, російський уряд заборонив обирати нового. У 1722 р. першому ієрархові Київської митрополії було надано титул архієпископа київського та Малої Росії. Призначати його мав церковний синод на чолі з царем у Петербурзі. Отже, Київська митрополія перетворилася на звичайну єпархію Російської православної церкви.

Руйнація української культури здійснювалася заходами. Так, указом Петра I (1718 р.) заборонялося в Україні друкувати церковні книги українською мовою. Можна вказати і на аж ніяк не добровільне переведення українських учених, богословів, письменників і педагогів із Києва до Петербурга, Москви та інших міст Росії. До цього їх часом заохочували й високими церковними посадами. Внаслідок викачування до Московії української інтелігенції (духовної та світської) послаблялася українська культура, генофонд нації. До того ж ці люди нерідко були змушені усним і писаним словом прославляти царя та його політику, а, скажімо, Мазепу й усіх, хто подібно до нього зважувався виступати проти царату, всіляко паплюжити. Така доля спіткала, наприклад, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Гаврила Бужинського та багатьох інших видатних церковних і культурних діячів українського народу. Від часів Петра І з України почали систематично вивозити історичні пам'ятки, рідкісні книги тощо. Це пограбування культурних надбань українського народу було узаконено царськими указами. Так, у 1720 р. цар наказував київському губернаторові, щоб «у всіх монастирях... оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи, а також книги історичні, рукописні й друковані».

Обрання Пилипа Орлика гетьманом в еміграції. Після смерті гетьмана Івана Мазепи та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, залишилася без керівника. Постала потреба обрати нового гетьмана. І хоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, проте з виборами через несприятливу ситуацію зволікали півроку. Нарешті 16 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи — генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.

Ухвалення «Пактів і конституцій законів і вільностей Війська Запорозького». Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ «Пакти і конституції законів і вільностей Війська Запорозького» (згодом цей документ називали «Конституцією Пилипа Орлика» та «Бендерською конституцією»). Основу «Пактів і конституцій...» становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Це й відрізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, за яких він отримував владу. Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською конституцією.

Конституція Пилипа Орлика. Документ складався зі вступу й 16 статей. У вступі було подано стислий виклад історії України, пояснено причини, чому Україна розірвала з Московією та прийняла протекторат шведського короля. У 16 статтях викладалися засади державного життя. Насамперед проголошувалося, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Окремо обумовлювалася цілковита незалежність України від Московії. Передбачалося також, що по закінченні війни мають бути повернені з Московії всі невільники-українці, а московський уряд компенсує всі шкоди, заподіяні Україні.

Конституція Пилипа Орлика передбачала заходи, які обмежували б владу гетьмана, запобігали б утвердженню монархічної форми правління. Україна визнавалася республікою, де гетьманська влада обмежувалася постійною участю в Генеральній раді — законодавчому органі, що мав складатися не тільки з генеральної старшини, полковників, сотників і полкової старшини, а й із заслужених козаків від кожного полку, а також із депутатів від запорозького козацтва. Передбачалися регулярні збори Генеральної ради (тричі на рік). Гетьманові заборонялося підтримувати секретні зносини з іншими державами та здійснювати таємне листування. Передбачалося запровадження Генерального суду для розгляду справ про кривди гетьманові та провини старшини, причому гетьман не міг втручатися в діяльність того суду. Обмеження влади гетьмана стосувалося й фінансової системи. Державна скарбниця й майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, а також полковим підскарбіям (по дві виборні посади в кожному полку). На утримання гетьмана призначались окремі землі. Важливі фінансові справи мали розв'язуватися тільки Генеральною радою. Умовою, що обмежувала владу гетьмана, була виборність полковників і сотників. Гетьман лише їх затверджував.

Кілька статей Конституції присвячувалися Запорозькому Військові. Отож, було забезпечено права і привілеї запорожців, а також визначено особливий статус запорожців в Українській державі. Гетьман зобов'язувався обороняти запорозькі володіння. Після закінчення війни він мусив домогтися, щоб запорозькі землі було звільнено від московських фортець і залог. Передбачалося повернення запорожцям м. Трахтемирова зі шпиталем і з перевозом на Дніпрі, а також Кодака, Келеберди, Переволочної, земель і млина над Ворсклою.

Державною релігією оголошувалося православ'я, а Київська митрополія мала вийти з підпорядкування московському патріархові.

Спеціальній комісії належало здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення. Гетьман зобов'язувався захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Конституція Пилипа Орлика була першою в світі державною конституцією. Вона не лише проголошувала незалежну Українську державу, а й закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї про державне життя.

Конституція обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної ради. У документі було закладено підвалини принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, запроваджувалася виборність посад. Статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили принципові засади розвитку демократичних держав.

Похід Орлика на Правобережну Україну. Протягом року Орлик зумів створити антимосковську коаліцію у складі Швеції, Кримського ханства, Туреччини, уряду Орлика, а також тих польських сил, які підтримували Станіслава Лещинського. Союзниками було розроблено план воєнного походу на Правобережну Україну.

31 січня 1711 р. загони запорожців на чолі з Костем Гордієнком під загальним керівництвом Пилипа Орлика вирушили з Бендер. Дорогою до них приєдналися польські й татарські загони. Об'єднане військо швидко просувалося на Правобережжя. Українське населення з радістю зустрічало Орлика, без бою здавало міста. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали Орлика за гетьмана і перейшли на його бік. Виступи проти московської адміністрації розпочалися і в Лівобережній Україні. Гетьман Лівобережжя Іван Скоропадський вислав проти Орлика полки, але їх було розбито. Наприкінці березня війська Орлика підійшли під Білу Церкву, найміцнішу фортецю на Правобережжі, та обложили її, проте невдовзі через брак важких гармат, потрібних для штурму, змушені були відступити. Подальшу долю походу визначили і наближення московського війська, і зрадливі дії здавна непевного татарського союзника. Наприкінці квітня Орликові та запорожцям довелося повертати до Бендер.

Згідно з планом спільних дій проти Москви наприкінці січня 1711 р. хан із 50-тисячною ордою вийшов з Криму і рушив уздовж нижнього Дніпра, а потім повернув до Харкова. Майже не зустрічаючи опору, татари оволоділи Слобожанщиною. Нараз, підійшовши до Харкова, ординці зненацька відступили й повернулися до Криму. Замість визволення ординський похід уже вкотре приніс на українські землі пограбування, пожежі; тисячі українців потрапили в полон.

Прутський похід Петра І (1711 p.). Навесні 1711 р. розпочався московський контрнаступ. Цар Петро І оголосив Туреччині війну. Московська армія вирушила через українські землі на Молдавію. Вступивши на територію Правобережної України, царські війська за наказом Петра І нищили міста й села, катували місцеве населення, десятки тисяч людей виганяли в Лівобережну Україну. У червні 1711 р. основні сили московського війська, що їх очолював сам Петро І, разом із загонами союзника — молдавського господаря - підступили до Ясс. На початку липня до району Фальчі підійшла турецько-татарсько-ногайська армія. 19—20 липня сталася вирішальна битва. Армія Петра І опинилася в оточенні, їй загрожувала цілковита поразка. Одначе московське командування владнало справу: слабкодухий головнокомандувач турецької армії отримав великого хабара й погодився на переговори.

Прутський мирний договір 1711 p., його наслідки для України. Переговори між Московією й Туреччиною завершилися укладенням мирного договору. Його було підписано 12 липня 1711 р. на р. Прут поблизу Ясс. За угодою московський уряд зобов'язувався передати Туреччині частину українських земель, зокрема Азовську фортецю з прилеглою територією. Москва обіцяла зруйнувати свої нещодавно збудовані фортеці — Таганрог, Кам'яний Затон на Дніпрі, Кодак і Новобогородицьку фортецю в гирлі р. Самари (нині в межах Дніпропетровська).

Окрім того, московський уряд брав зобов'язання не втручатися в польські справи, зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережжя, то стаття про нього була сформульована настільки двозначно, що кожна сторона могла тлумачити її по-своєму. За Прутським мирним договором Туреччина мала дозволити московській армії вивести свої війська з артилерією та обозом із Молдавії.

Прутський мир був невигідним для Москви. Одначе, вирвавшись із оточення, Петро І порушив договірні умови. Це змусило Орлика вживати заходів, аби переконати турецький уряд не затверджувати документи угоди доти, доки Москва не виконає всіх своїх зобов'язань і не відмовиться від усієї України. А втім, турки під тиском Англії і Голландії ратифікували договір.

Щоправда, під час ратифікації Прутського мирного договору в Стамбулі турецький уряд примусив Петра І терміново виконати свої зобов'язання щодо Азова й Таганрога, а також розпочати виведення військ із Польщі й тих земель Правобережної України, що належали Польщі за договором 1686 р. 5 березня 1712 р. було видано фірман (указ) султана, за яким на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада Орлика. Наступного місяця Туреччина підписала угоду з Московією: Лівобережжя з Києвом та його передмістями лишалося за Московською державою.

Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна залишалася розділеною, над Лівобережжям продовжувала панувати Москва. Влада ж Орлика над Правобережною Україною, отримана за султанським фірманом, через непоступливість Польщі була надто примарною: вже через два роки, у квітні 1714 p., між Туреччиною та Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею.

Отже, сподівання Орлика на швидке визволення України не здійснилися. Сам же він так і залишився гетьманом в еміграції, бо ні протекція шведського короля, ні союз із Кримом, ні визнання володарем Правобережної України з боку Туреччини, ні підтримка січового війська не вторували йому шляхів на Україну. У червні 1714 р. Орлик мусив виїхати з Бендер до Західної Європи.

Спроби Орлика створити нову антимосковську коаліцію. На запрошення Карла XII Пилип Орлик із частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. перебрався до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. був змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив 20 останніх років. Та хоч би де знаходився Орлик, він ні на мить не забував про головну мету своєї діяльності, яку вбачав у створенні антимосковської коаліції. Гетьман вважав, що тільки з допомогою інших держав можна визволити Україну з-під ярма Російської імперії та об'єднати всі українські землі в єдину сильну державу. Шукаючи підтримки таких європейських країн, як Англія, Франція, німецькі держави, Польща, Швеція, він надсилав до багатьох урядів листи-звернення, де порушував українське питання. Пилип Орлик не втрачав жодної нагоди, аби торкнутися теми України: чи то в безпосередньому спілкуванні з Карлом XII, Людовіком XIV, Августом II, Станіславом Лещинським, султаном і ханами, чи то зустрічаючись із провідними міністрами найавторитетніших держав.

Утворення Малоросійської колегії. Свідченням цілковитого знищення державної автономії України стало утворення в квітні 1722 р. Малоросійської колегії. Указ було оголошено 29 квітня 1722 р. У ньому повідомлялося, що ця колегія має складатися з шести офіцерів російських полків, розміщених в Україні, на чолі з бригадиром Вельяміновим. Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ і підпорядковувалася сенатові як звичайна провінція імперії. Бригадир Вельямінов прибув до Глухова у липні 1722 р. На очолювану ним Малоросійську колегію покладалися надзвичайно широкі повноваження. Колегія перебрала все адміністративне керівництво Лівобережною Україною.

Члени Малоросійської колегії мали наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної та полкової старшини. Вони контролювали встановлення і стягнення податків до царської казни, розквартирування російських солдат і офіцерів в Україні. Малоросійська колегія здійснювала контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії. Російські чиновники стежили за розподілом земельних володінь між офіцерами. Водночас Малоросійська колегія була вищою апеляційною установою. Крім того, Вельямінов мав право на власний розсуд втручатися в будь-яку сферу українського життя як повноправний господар краю.

Діяльність наказного гетьмана Павла Полуботка. Царський указ про утворення Малоросійської колегії тяжко вразив Івана Скоропадського. В Україну гетьман повернувся з Москви (де був присутній на урочистостях з приводу перемоги в Північній війні) вкрай хворим. Відчуваючи близьку смерть, він доручив гетьманські обов'язки чернігівському полковнику Павлові Полуботку, який заступав його й на час поїздки до Москви.

Павло Полуботок розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії. Він зробив Генеральний суд колегіальним, рішуче боровся проти хабарництва й тяганини у провінційних судах, установив порядок апеляцій. У грудні 1722 р. Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії.

Однак, попри енергійні заходи Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її повновладною в Україні. Український уряд із його Генеральною військовою канцелярією підпорядковувався Малоросійській колегії. Численні клопотання (петиції), що містили основну українську вимогу — обрання нового гетьмана, цар відхилив. До того ж новим указом у квітні 1723 р. він позбавив гетьмана влади командувача козацького війська, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.

Активна протидія заходам Малоросійської колегії не залишилася непоміченою російським урядом. 22 травня 1723 р. Полуботка разом із генеральним писарем і генеральним суддею було викликано до Петербурга. Проте наказний гетьман зволікав із від'їздом, готуючи нові документи з проханням про відновлення державних прав України. Складали дві чолобитні: одну мали підписати генеральна старшина й полковники, другу — полкова старшина й сотники. У червні Павло Полуботок вирушив на північ і 3 серпня дістався Петербурга.

Після від'їзду наказного гетьмана автономістський рух в Україні очолив миргородський полковник Данило Апостол. Він, зокрема, домігся укладення Коломацьких чолобитних — статей, підписаних у середині серпня — на початку вересня 1723 р. на р. Коломак, що на Полтавщині, представниками козацької старшини. У них, як і в попередніх статтях, старшина скаржилася на зубожіння козаків і посполитих через військові повинності, неврожаї та обтяжливі збори Малоросійської колегії. Статті вкотре порушували питання про звільнення маєтків старшини від оподаткування. Йшлося також про хиби в судочинстві, що їх козацький уряд у змозі виправити без стороннього втручання. Насамкінець старшина просила дозволу обрати гетьмана.

Підписані Коломацькі чолобитні Данило Апостол подав до Генеральної військової канцелярії. Урядовці, посвячені в плани Павла Полуботка, вирішили терміново надіслати до російської столиці посольство, з яким передати статті. Проте козацьких посланців затримала Малоросійська колегія. Тоді до Петербурга було таємно відправлено військового канцеляриста Івана Романовича. Недільного ранку 10 листопада 1723 р. посланець Генеральної військової канцелярії передав Коломацькі чолобитні особисто імператорові Петру І.

Після подання «чолобитних» за наказом Петра І було заарештовано найактивніших її авторів. Понад рік тривали допити української старшини в Петербурзі. Невдовзі їхню справу було передано на розгляд Вищого суду. Одначе судовий процес так і не відбувся, бо 18 грудня 1724 р. в Петропавловському казематі помер головний звинувачуваний — наказний гетьман Павло Полуботок.

Відновлення гетьманства. Боротьба козацької старшини за дозвіл обирати гетьмана виявилася безрезультатною: після смерті гетьмана Івана Скоропадського та наказного гетьмана Павла Полуботка вибори гетьмана не відбувалися. Україною правила Малоросійська колегія. Щоправда, спостерігалося деяке пом'якшення політики царату щодо України. Пов'язане воно було зі смертю Петра І в січні 1725 р. У лютому 1725 р. імператриця Катерина І звільнила з-під варти тих українських старшин, яких було ув'язнено разом із Полуботком.

Влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Росія розпочала підготовку до нової війни. За таких обставин уряд Петра II, розраховуючи на військову потугу козаків, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Було ліквідовано Малоросійську колегію й дозволено вибори гетьмана. Не останню роль в ухваленні такого рішення відіграла особиста зацікавленість Меншикова — провідної особи царського двору за малолітнього Петра II. Меншиков сподівався в такий спосіб розширити й без того величезні маєтності на території України. В ситуації, що склалася, єдиним і незаперечним претендентом на гетьманство був Данило Апостол. На виборах, що відбулися 1 жовтня у Глухові та радше нагадували церемонію присяги, за 73-річного Апостола проголосували одностайно. Договірних статей, як і зі Скоропадським, укладено не було.

Важливою справою Апостол вважав підписання традиційної російсько-української угоди. З цією метою новообраний гетьман вирішив скористатися поїздкою до Петербурга на коронацію Петра II. У російській столиці український гетьман доклав неабияких зусиль, щоб зарадити справі: подав письмові петиції, зустрічався із впливовими сановниками. На початку березня Данило Апостол розпочав переговори з президентом іноземної колегії графом Головкіним, передав йому підготовлені статті. Лише в серпні гетьман отримав як відповідь на свої пропозиції «Рішительні пункти». Вони мали форму указу царського уряду гетьманові. «Рішительні пункти» не були двостороннім договором. Вони являли собою розпорядження, нормативний акт верховної влади Російської імперії. Документ був покликаний регулювати внутрішнє життя Гетьманщини як складової частини єдиної держави.

Згідно з «новим договором» гетьман позбавлявся права вести переговори з іншими державами. Дозволялося лише розв'язувати прикордонні проблеми з Польщею і Кримом, але — під наглядом російського резидента. На військові уряди мали обиратися особи зі старшини, одначе затверджувалися вони імператором. Нижчу старшину затверджував гетьман. Вищою судовою інстанцією ставав Генеральний суд. Він складався з трьох росіян і трьох українців та очолювався гетьманом, але «головним суддею» вважався цар. «Рішительні пункти» скасовували заборону росіянам купувати землі в Україні, хоча й зазначали, що нові землевласники муситимуть коритися українській адміністрації. Нові статті значно обмежували й без того урізані права та вільності України. Що ж до гетьмана Апостола, то права йому надавалися навіть менші, ніж Скоропадському.

Гетьманування Данила Апостола. Зважаючи на реальні обставини, Апостол узявся за здійснення реформ, спрямованих на впорядкування державного життя Гетьманщини. Реформи провадились у сферах судочинства, фінансів, земельних справ, торгівлі тощо. Із метою врегулювання земельних справ Апостол протягом 1729—1731 pp. провів генеральне слідство про маєтності. Внаслідок такого заходу в державне користування було повернуто чимало земель, безпідставно захоплених для приватного володіння.

Чимало зусиль докладав Апостол для пожвавлення української торгівлі. Гетьман зумів домогтися скасування багатьох обмежень та утисків, запроваджених Петром І. Так, наприклад, за сприяння Данила Апостола українським купцям повернули право вивозити товари на західноєвропейські ринки; знову було налагоджено торговельні зв'язки з Кримом тощо.

Здійснюючи реформу фінансів, Апостол уперше встановив точний бюджет державних видатків; при цьому з-поміж видатків виокремив ту частину, що мала використовуватися на утримання козацької адміністрації, найманого війська, артилерії тощо. Гетьман також визначив способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини.

Зміни в судочинстві стосувалися реформування судів, запровадження обов'язкових документів, зведення до одного збірника законів, що використовувалися в українському судочинстві. Полкові суди поділялися на два різновиди: для справ важливих і кримінальних (тобто злочинів) і для справ дрібних. Сотенні й сільські суди перетворювалися на колегіальні (колективні, спільні).

Крім того, долаючи спротив московського уряду, Апостол відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників. За гетьманування Апостола вдалося значно зменшити кількість росіян в українській адміністрації. Було обмежено до шести кількість російських полків в Україні.

Отже, Апостол спромігся тимчасово пригальмувати процес перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії, втримати, бодай на деякий час, ті права і свободи, які ще лишалися в українців. Його діяльність мала позитивне значення для розвитку української економіки, права, культурного і церковного життя, але брак своєї повноцінної суверенної держави, зростаюча залежність від Російської імперії робили ці здобутки уряду Апостола недовговічними.

Колоніальна політика царату переслідувала єдину мету — цілковите підкорення України й перетворення її на провінцію Російської імперії. Притому йшлося не лише про ліквідацію козацької держави, а й про повне розчинення українців серед московської людності: нехтувалися стародавні українські звичаї, за якими чинили суд; царський уряд втручався в церковні справи й діяльність освітніх закладів, контролював видання книжок, забороняючи книгодрукування українською мовою. Та головний удар було спрямовано проти української державності. Заходами Петра І та його наступників на імператорському престолі послідовно обмежувалися повноваження гетьманського уряду аж до заборони обирати гетьмана, руйнувалась усталена ієрархія органів влади. Російські урядовці-офіцери дістали право втручатись у фінанси, судочинство й духовне життя Гетьманщини. Виявом колоніальної політики стало впровадження Малоросійської колегії. Водночас жорстоко придушувалися будь-які спроби козацької старшини якщо й не відновити козацьку державу, то принаймні стримати наступ російського самодержавства. Постійне перебування на землях Гетьманщини російських полків мало стримувати українців від протестів та актів непокори, атмосфера ж залякування та брехні, яку невтомно творили російські резиденти, заохочуючи наклепи й доноси, труїла козацькі душі, витравлювала поривання до волі, перетворювала нащадків Запорозького лицарства на німих рабів.