Деформації в політико-управлінській сфері

Значні перестановки у вищих ешелонах влади у жовтні 1964 p., що відбувалися на тлі подолання парадності, волюнтаризму і суб'єктивізму, ознаменували собою чергову зміну політичного курсу в СРСР. Нова правляча партійно-державна верхівка на чолі з Л. Брежнєвим обірвала смугу ліберальних реформ, повела рішучу боротьбу з усіма хрущовськими нововведеннями. За критикою діяльності колишнього першого секретаря ЦК КПРС розпочалося плавне згортання процесу десталінізації радянського суспільства. Консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і політичному житті в середині 1960-х pp. поступово втягували країну в стан глибокого формаційного застою. Впроваджуючи жорсткий консервативний курс на зміцнення авторитарно-бюрократичного ладу, лідери нової хвилі, зокрема Л. Брежнєв, демонстрували свою прихильність до ресталінізації — збереження і консервації відносин, вибудуваних ще у так званий культовий період.

Повернення до сталінських методів управління, щоправда в дещо пом'якшеній формі, негативно позначилось на політичному становищі України. Політика неосталінізму призвела до обмеження прав і компетенції республіки, а згодом до повного підпорядкування економіки України центральним міністерствам. Унаслідок згортання господарських реформ Хрущова децентралізовану систему управління (раднаргоспи) замінюють на централізовану. У 1967—1968 pp. відбувається поступова перебудова республіканських міністерств на союзно-республіканські. Лібералізація національно-культурного життя наштовхнулася на політику русифікації та хвилю політичних арештів української інтелігенції.

І все-таки перші роки перебування при владі Л. Брежнєва позначені найвищим піднесенням автономного курсу українського керівництва, символом якого стала постать першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Незважаючи на наступ московських консерваторів, посилення реакції в усіх сферах життя, П. Шелест намагався відстоювати економічні інтереси України перед центром, зокрема у збереженні вугільної промисловості Донбасу, прихильно ставився до українського національно-культурного відродження. В умовах суцільної політики русифікації вагомими були його виступи, спрямовані на підвищення статусу української мови, на V з'їзді письменників України (листопад 1966 p.), перед студентами Київського університету в 1968 р. З дозволу партійної верхівки у 1965 р. було зроблено деякі спроби поширення української мови у вищій школі. Зокрема, виступаючи в липні 1965 р. на нараді ректорів і секретарів партійних організацій вищих навчальних закладів, секретар ЦК Компартії України з ідеології Андрій Скаба дав вказівку про перехід у тримісячний термін на викладання у ВНЗ республіки українською мовою. Аналогічні рішення прийняли деякі органи державного управління. У свою чергу Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР розробило заходи, згідно з якими передбачалося запровадити у вузах, на курсах і в академічних групах факультативне вивчення української мови. Українська мова мала стати мовою наукових журналів, підручників і посібників. Незважаючи на те, що накреслені плани на практиці реалізовані не були, вони засвідчили сміливі спроби українського керівництва хоча б частково протистояти процесу русифікації в республіці.

Зрозумів і схвалив П. Шелест ініціативу української інтелігенції щодо увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією запорозького козацтва. Він не лише підтримав висунуті пропозиції громадськості, а й висловив сподівання, що внаслідок проведення наполегливої роботи буде створено величний козацький меморіал на острові Хортиця. Прийнята з цього приводу постанова Ради Міністрів УРСР (вересень 1965 р.) оголошувала острів Хортиця в м. Запоріжжі державним історико-культурним заповідником, на території якого передбачалося закладення і впорядкування тематичного садово-декоративного парку історії запорізького козацтва.

Проукраїнський курс керівника республіканської партійної організації знайшов своє відображення і в авторській книзі «Україно наша радянська», що побачила світ у 1970 р. На перший погляд відверто ідеологічно-пропагандистська праця П. Шелеста наочно демонструвала увагу республіканської партійно-державної еліти до соціально-економічних проблем України, зацікавлення її історією та культурою. Іноді П. Шелест виступав на захист окремих українських діячів культури, що зазнали ідеологічних переслідувань, зокрема І. Дзюби, І. Світличного.

Водночас П. Шелест залишався типовим виразником радянської командно-адміністративної системи. Саме за часів його керівництва республікою (у серпні — вересні 1965 р. та січні — квітні 1972 р.) відбулися масові каральні операції, спрямовані проти українського національного руху. У серпні 1968 р. П. Шелест виступив одним з ініціаторів придушення «Празької весни», яка, на його думку, сприяла поширенню антирадянських настроїв в Україні.

Однак проведення П. Шелестом автономістського курсу, його самостійність у вирішенні питань, «місництво та прояви націоналізму» не могли сподобатися союзному керівництву. У квітні 1973 р. було інспіровано кампанію проти його книги «Україно наша радянська». Політбюро ЦК КПУ констатувало, що автор книжки, розглядаючи важливі принципові питання, відходить від партійних позицій, не дає чіткого класового аналізу й оцінки окремих історичних явищ, ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ. Видана тиражем 100 тис. примірників книга була вилучена з продажу і бібліотек. Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію.

Одну з провідних ролей у знятті П. Шелеста відіграв Голова Ради Міністрів УРСР Володимир Щербицький, який належав до так званого «дніпропетровського ядра» партійно-державної когорти кадрів СРСР. Своїм призначенням у травні 1972 р. на посаду першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицький завдячував Л. Брежнєву, якого знав із часів спільної праці у Дніпропетровську. Зміщення П. Шелеста і заміна його слухнянішим В. Щербицьким зумовили подальші кадрові зміни, які здійснювалися під приводом «оздоровлення апарату ЦК КПУ». На жовтневому 1972 р. пленумі ЦК КПУ був звільнений від обов'язків секретаря ЦК Компартії України з ідеологічних питань Ф. Овчаренко, звинувачений у «непослідовності і безпринципності». Його наступником було обрано теоретика і борця з українським націоналізмом Валентина Маланчука. Вже з перших кроків перебування на високій партійній посаді В. Маланчук усіляко прагнув підтвердити свою репутацію «патріота-інтернаціоналіста», тому рішуче взявся за ліквідацію навіть незначних здобутків, здійснених з ініціативи української інтелігенції у сфері національно-культурної політики в 1950—1960-х pp. Період перебування В. Маланчука на посаді головного ідеолога ЦК КПУ (1972—1979 pp.) отримав назву «епоха маланчукізму», для якої були характерні різке зростання політичних репресій, жорсткий ідеологічний пресинг на творчу інтелігенцію, нищівні руйнації в українській національній культурі. Маланчук став одним з ініціаторів розгортання кампанії боротьби з націонал-комунізмом, здійснення заходів, спрямованих на штучне звуження сфери вжитку української мови, дискримінацію Української автокефальної православної церкви, натхненником перманентних ідеологічних «чисток» у Спілці письменників України, академічних установах республіки.

Однозначна підтримка лінії кремлівського керівництва щодо України спричинила нові імпульси політики русифікації в Україні. Палкий прихильник тези про «зближення націй і досягнення їх повної єдності», В. Щербицький услід за Л. Брежнєвим відмовився від терміна «український народ» і почав вживати поняття «народ України». У другій половині 1960—1980-х pp. вищим партійним керівництвом УРСР послідовно здійснювалися заходи, спрямовані на русифікацію дошкільної, середньої спеціальної та вищої освіти. Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Курс на русифікацію політичного життя значно пришвидшився в лютому 1976 p., коли лідер українських комуністів виголосив звітну доповідь на XXV з'їзді Компартії України російською мовою. Така практика призвела до суттєвого звуження сфери вжитку української мови на всіх наступних партійних з'їздах, пленумах, конференціях, сесіях Рад, зборах, семінарах, в управлінських структурах. У часи перебування Щербицького при владі активно втілювалися в життя постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення російської мови в союзних республіках» та програма русифікації шкільної освіти, яку містила в собі постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови у загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

Беззастережна орієнтація В. Щербицького на центр зумовила високу залежність економіки України від підприємств, що перебували поза її межами (майже 80% заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу).

Водночас сімнадцятирічне перебування В. Щербицького на вищій партійній посаді в УРСР характеризувалося кількісним економічним зростанням. Проте ні Щербицькому, ні його «команді» не вдалося призупинити наростаючі гальмівні процеси в українській економіці.

У цілому суспільно-політичне життя середини 1960—1980-х pp. характеризувалося підміною справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у Радах, обмеженням їх реальної влади. Вибори до Верховної Ради, місцевих рад УРСР, що мали продемонструвати світовій громадськості торжество демократії, проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків. Створені в такий спосіб органи народовладдя фактично виконували декоративну роль, не маючи серйозного впливу на вироблення державних рішень. Саме в брежнєвський період правління спостерігається розростання бюрократичного апарату, узурпація переважної частини функцій виконавчою владою, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення. У роки застою політичне життя в країні набуває дедалі закритішого характеру, втрачається зв'язок партії з масами. Курс на консервацію існуючого режиму сприяв незмінності кадрового корпусу, старінню партійно-державного керівництва як у нижчих, так і вищих ешелонах влади. Адміністративно-командні методи управління всіма ланками суспільно-політичного життя посилювали ідеологічний диктат, призводили до порушень владою законності, особистих прав і свобод людини.

Фактичне перетворення КПРС у стрижень державної структури із зосередженням у її руках усієї повноти влади породжувало монополізм однієї партії в усіх сферах життя, прискорювало процес «зрощення» партійних і державних структур. З метою формального узаконення реального стану речей, конституційного закріплення безмежного панування КПРС партійна верхівка розпочала підготовку до створення нової конституції. Після широкого обговорення проекту Основного закону 7 жовтня 1977 року було прийнято Конституцію СРСР. Згодом, 20 квітня 1978 р., УРСР прийняла свою Конституцію, яка була копією союзної. Декларовані гасла про зростання ролі народу в управлінні суспільством, надання широких прав громадським організаціям, дотримання демократичних свобод (слова, зборів, віросповідань) були фіктивними і на практиці не реалізовувалися. З метою закріплення виняткової політичної ролі КПРС уперше в конституційній практиці було внесено положення (спеціальна стаття 6), згідно з яким компартія проголошувалася керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи. За Основним законом 1978 р. Українська РСР формально визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою (ст. 68), але об'єднаною в єдину союзну багатонаціональну державу. УРСР, як і в попередньому варіанті сталінської конституції, зберігала за собою право на вихід із СРСР (ст. 69), але при цьому було відсутнє законодавче забезпечення процедури такого виходу, що демонструвало декоративний характер проголошеного суверенітету.

Із плином часу ставало очевидним, що плани побудови комунізму до 1980 p., передбачені новою програмою КПРС, виконані не будуть. Про це свідчили низькі темпи економічного зростання у 1961—1970 pp., невирішені проблеми національних регіонів, далеке до «повного» розв'язання національне питання через призму «формування нової спільноти людей — радянського народу». Ці явища не тільки підривали віру в комуністичний міф, а й ставили під сумнів спроможність партійно-державної верхівки вміло керувати країною.

Аналіз тогочасного суспільно-політичного, економічного, культурного життя радянського суспільства спонукав союзне Політбюро змінити усталені погляди й оцінки на стратегію побудови комунізму. Замість комуністичних перспектив ідеологічним апаратом ЦК КПРС було розроблено концепцію «розвинутого соціалізму». Правлячий режим за допомогою засобів масової інформації почав переконувати населення в тому, що «розвинутий соціалізм» — це не що інше, як передбачений В. Леніним перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов хотів «перескочити». Офіційна пропаганда невтомно нав'язувала думку, що «розвинутого соціалізму» — найвищого надбання людської цивілізації, за якого успішно вирішуються питання задоволення життєвих проблем громадян, — уже досягнуто в Радянському Союзі.

Ілюзії, породжені схоластичною доктриною «розвинутого соціалізму» про нібито існуюче органічне поєднання соціалізму з наукою, раціональне ведення господарства, використання природних і трудових ресурсів, високі показники в економіці, освіті, мистецтві, поглиблювали гальмівні процеси, заважали впровадженню назрілих економічних і соціальних реформ.