Український національний рух наприкінці 40-х pp. XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство

У той час як російська інтелігенція ламала голову над вибором шляху (до Європи йти чи до Азії?), розділившись на табори західників та слов'янофілів, українська була однозначно орієнтована на Європу. Для неї це була беззаперечна істина. Куди актуальнішою була для неї проблема відродження державної незалежності України. У січні 1846 р. у Києві виникла українська таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Ініціаторами її створення були: вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник та вчений Пантелеймон Куліш, видатний етнограф Опанас Маркович. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Всього у братство увійшло 12 різночинців (дрібна українська шляхта, службовці, навіть колишній кріпак), що теж засвідчувало демократичний характер цього братства.

Організацію назвали іменами відомих слов'янських просвітників святих Кирила й Мефодія, чим засвідчили просвітницькі, гуманістичні наміри й прагнення знайти способи поліпшення долі українського та інших слов'янських народів через утвердження соціальних ідеалів християнства — справедливості, свободи, рівності, братерства, а також релігійну спрямованість братства. Форму організації було запозичено в українських церковних братств XVI—XVII ст. Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства було викладено у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», написаних переважно М. Костомаровим, та в «Записці» В. Білозерського. Вони, зокрема, передбачали: створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; знищення самодержавства й скасування кріпосного права та станів; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало здобуття Україною державної незалежності з демократичним ладом на зразок США або Французької республіки. Державну незалежність країни братчики уявляли у федеративній спілці так само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або поділилася б на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом цієї федеративної спілки. У ньому раз на чотири роки мав збиратися найвищий спільний консультативно-регулювальний орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося створити невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів та їх єднання передбачалося поширювати головно літературно-просвітницькою діяльністю.

Братчики вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї товариства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»); писали наукові праці й виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, у яких пропагували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання й видання нових книг (зокрема, П. Куліш підготував першу навчальну книгу з історії України для дітей шкільного віку «Повість про український народ», видану 1846 p.). Особливе значення мала збірка поезій Тараса Шевченка «Кобзар» (СПб., 1840), яка здобула колосальну популярність, дійшла до серця українського народу і відіграла виняткову роль у розвитку національної свідомості українців. Сам Т. Шевченко, як і інший братчик — М. Гулак, займав радикальні позиції, вважав, що на певному етапі слід переходити від просвітницької діяльності до збройних форм боротьби.

Кирило-Мефодіївське братство, проіснувавши 14 місяців, не встигло вийти із зародкового стану. У березні 1847 р. за доносом провокатора діяльність організації було викрито, а її членів заарештовано й вивезено до Петербурга. Слідство під особистим контролем царя Миколи І тривало протягом березня—травня 1847 р. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, у якого під час обшуку знайшли поему «Сон», де було затавровано самодержавний режим. Геніального поета й художника віддали в солдати окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати й малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзьку фортецю М. Гулака. Протягом року відбував ув'язнення М. Костомаров. Його заарештували якраз в той момент, коли він збирався їхати до церкви, щоб вінчатися там зі своєю нареченою. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що воно вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, фактично започаткувавши перехід від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. То була спроба передової частини національної еліти осмислити й усвідомити місце й роль українського народу в сучасному їй світовому історичному процесі. Кирило-Мефодіївське товариство, врахувавши уроки світового досвіду й спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювало основні постулати українського національного відродження, визначило форми й методи досягнення поставленої мети. Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський назвав Кирило-Мефодіївське товариство «лабораторією української політичної думки».

Місце Т. Шевченка в українському національному відродженні. Символом українського національного руху на всі часи судилося стати Тарасові Шевченку (1814—1861). Він народився в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Рано залишився сиротою. У 14 років був узятий слугою до двору поміщика Павла Енгельгардта, з яким переїхав до Вільна, а потім до Петербурга. 1832 року відданий у науку до художника Ширяєва. За кілька років клопотами Карла Брюллова, Василя Жуковського, Євгена Гребінки, Івана Сошенка Шевченка було викуплено з кріпацтва. Сталося це 1838 р. Тоді ж Шевченко вступив до імператорської Академії мистецтв, де здобув ґрунтовну освіту. Перебуваючи в Петербурзі, почав писати вірші. 1840 року вийшла друком його збірка українських поезій під назвою «Кобзар», яка принесла йому всенародне визнання. З цього ж часу Шевченко став об'єктом постійних нападок російських великодержавно-шовіністичних кіл, а почин у цій брудній справі належить «демократу» Віссаріону Бєлінському.

По закінченні Академії Шевченко приїхав до Києва. Тут він познайомився з провідними українськими інтелектуалами М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Костомаровим та ін. Обіймаючи протягом 1845—1846 pp. посаду члена Київської археографічної комісії, їздив Україною (Київщина, Полтавщина, Волинь, Поділля), збирав етнографічні матеріали, історичні документи, змальовував архітектурні та археологічні пам'ятки (ці замальовки стали основою для художньої серії «Живописна Україна»). Шевченко тут і в інших творах зарекомендував себе як майстер українського образотворчого мистецтва. Страшні картини національного й соціального гніту пробудили гострий протест поета проти російського панування та кріпосництва. Національно-визвольними мотивами просякнуті поезії, що увійшли до збірки «Три літа».

У березні 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фортеці із забороною писати й малювати. Тільки по смерті Миколи І завдяки клопотанням друзів Шевченка звільнили із заслання (1857). У 1858 р. він прибув до Москви, потім до Петербурга. У 1859 р. він востаннє приїхав в Україну, де перебував під наглядом поліції. Постійно проживати на батьківщині йому заборонили й змусили виїхати в Петербург. Тяжке десятирічне заслання, хвороби спричинили передчасну смерть поета. Поховали його на Смоленському кладовищі у Петербурзі, але в травні 1861 р. завдяки клопотанням патріотів України було виконано заповіт поета: його прах перевезли на Чернечу (тепер Тарасову) гору під Каневом.

Винятковим є значення Шевченка як поета. Його поетична спадщина стала цілою добою в історії української літератури. З ім'ям Шевченка пов'язане утвердження української літературної мови. Проте значення віршів Шевченка — не тільки в їх мовній чи літературній майстерності. Адже ніколи раніше з такою силою та переконанням не лунав заклик до власного народу скинути чужоземне ярмо і здобути волю. Пристрасна поезія Шевченка не обмежувалась, як в інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а будила національні почуття й давала бачення майбутнього: якщо Україна в минулому користувалася правами самостійної держави, то це мало служити підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Ніколи раніше українські інтелектуали не виступали так відверто проти російської колоніальної політики. Цим поезія Шевченка категорично відкидала пристосовницьку модель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності «Малої» та «Великої» Русі, яка наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. знайшла багатьох прихильників серед нащадків козацької старшини — російських дворян.

Великою заслугою Шевченка було те, що його творчість сприяла згуртуванню українського народу. Ненависть Шевченка до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Відтак Шевченків ідеал національного й соціального визволення ґрунтувався не на ненависті й протистоянні, а на одвічних загальнолюдських цінностях добра, справедливості, милосердя.

Геніальна творчість Шевченка та його мученицьке життя зробили поета одним із найпотужніших символів українського національного руху. Перевезення домовини Шевченка зі Смоленського цвинтаря в Петербурзі в Україну й перепоховання на Чернечій горі біля Канева 22 травня 1861 р. перетворилося на одну з перших масових національних маніфестацій. Дні смерті Шевченка та його перепоховання відзначалися й у наступні роки, навіть в умовах найжорстокіших антиукраїнських репресій з боку російського режиму. Заборона їхнього святкування у 1914 р. призвела до масових демонстрацій у Києві та інших містах України.

Отже, значення Тараса Шевченка — геніального поета й визначного художника, творця української літературної мови — для розвитку українського національно-визвольного руху важко перебільшити. Адже він був першим, хто сформулював українську національну ідею і через свої поетичні твори зробив її надбанням усього українського загалу, чим посприяв згуртуванню українців у боротьбі за національне визволення. У поетичній збірці «Кобзар» він уперше в історії засудив колонізаторську політику російського самодержавства щодо України. З іменем Тараса Шевченка пов'язане утвердження української літературної мови. Поезія Шевченка піднесла нову українську літературу до світового рівня. Вона й досі залишається найбільшим і найсамобутнішим явищем з усього, що створено українською мовою.