Соціально-економічне становище Наддніпрянщини в першій половині XIX ст.

Втрата власної держави у другій половині XVIII ст. дорого обійшлася українському народові. Кріпосницька й відстала Російська імперія гальмувала розвиток України, Білорусії, Прибалтики, запроваджувала тут таку модель устрою, яка була вчорашнім днем для Західної Європи. Росія залишалася аграрною державою, причому розвиток сільського господарства мав екстенсивний характер (розширення території орної землі, збільшення панщини). Україна, насамперед колишня Гетьманщина — колись край вільних козаків-фермерів, стала вотчиною поміщиків, а більшість козаків зубожіли, потрапили у кріпацтво. Фермерський лад, який формувався в Україні з козацьких часів, був майже зруйнований, тут почали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки. Виняток становила певною мірою південна Україна, особливо Чорноморія, де кріпосне право запроваджувалося з часів Павла І, але не встигло пустити глибоких коренів. Тому саме тут склалися кращі стартові умови для розвитку економіки після падіння кріпацтва у 1861 р. Поміщики, переважно іноземні (російські та польські), утримували з волі Петербургу більшу частину українських земель. Українські селяни були у своїй більшості кріпаками. Російським поміщикам надавалася перевага, царат щедро наділяв їх козацькою землею. На Правобережній Україні, яка пізніше потрапила під владу Російської імперії, зберігалося польське поміщицьке землеволодіння. Серед поміщиків (переважно на колишній Гетьманщині) були й нащадки козацької старшини, але тільки ті, які довели свою вірнопідданість цареві. У XIX ст. більшість із них цілком русифікувалася і пов'язувала своє майбутнє не з Українською, а з Російською державою.

Отже, основна маса селян на межі XVIII—XIX ст. (91% на Поділлі, 90% — у Київській губернії, 74% — на Волині), а вони становили переважну більшість українського народу, уже потрапила в кріпаки, яких нещадно експлуатували великі поміщики землевласники, порушуючи при цьому навіть урядові рекомендації. В Україну була привнесена звична для Росії практика, коли власники ділили кріпацькі сім'ї й продавали різним панам, міняли на собак тощо. Тільки Павло І заборонив продавати кріпаків без землі. Крім приватних (поміщицьких) існували й інші категорії кріпаків — державні та монастирські, становище яких було дещо кращим.

Російська кріпосницька імперія понад усе дбала про забезпечення панівного становища поміщиків і нещадно карала за всякий виступ проти волі останніх, використовувала поліцейський та судовий апарати, кидала війська в разі селянських заворушень. Праця кріпаків була малоефективною, оскільки не існувало економічного стимулу для неї. І вільні, і кріпаки працювали вручну, застосування техніки або нових технологій було швидше винятком, ніж правилом. Як наслідок — низька врожайність, все більше відставання українського селянства з точки зору освітнього рівня, національної свідомості.

Українські селяни, як і сотні років перед цим, сіяли жито, пшеницю, овес, гречку та інші традиційні культури, хоча вже почали поширюватися соняшник, картопля тощо. Розвивалося, особливо в південній Україні, скотарство. Степові простори України, на яких паслися величезні отари овець, відкривали широкі перспективи і для розвитку суконної промисловості. Овечий лій ішов на виробництво свічок. У Криму займалися виноградарством, виробництвом шовку. Продовжують удосконалюватися всілякі промисли: вироблення посуду, полотна, взуття. Розвиваються важливі їх центри, як-от в Опішні, де виготовлялася знаменита кераміка. В Україні, хоч і повільно, відбувалися певні зрушення, характерні для капіталістичної епохи. У 30—40-х роках XIX ст., із запізненням понад 150 років порівняно з Англією, в Російській імперії, в тому числі й в Україні, почався промисловий переворот (від мануфактури до фабрики, від ручної праці до машинної), який тягнувся кількадесят років. Найважливішим соціальним наслідком цього явища було формування міської буржуазії та робітничого класу. Нові підприємства були значно рентабельнішими, ніж ті, що перебували у власності поміщиків і де використовували працю кріпаків. У результаті в середині XIX ст. капіталісти сконцентрували в своїх руках понад 90% заводів.

Первісно виникали дрібні підприємства, особливо у сфері обробної промисловості. Потім виникли й збільшилися (кількісно та якісно) заводи й фабрики, на котрих переважала вільнонаймана праця. В Україні з її потужними можливостями сільського господарства в першу чергу формувалися підприємства харчової промисловості (цукрової, горілчаної тощо), які стали провідними в Російській імперії. Хліб, м'ясомолочні продукти та цукор мали значний попит на ринках Західної Європи, основна маса населення якої працювала на промислових підприємствах. Існували й інші галузі промисловості, наприклад соляна, виноградна, паперова, порцелянова тощо, але вони розвивалися не так бурхливо і до того ж лише в окремих регіонах, а то й центрах. Ще у XVIII ст. було відкрито потужні поклади кам'яного вугілля (Донеччина), які перевищували всі разом узяті поклади Західної Європи; залізної руди (біля Кривого Рогу). Це створило ідеальні умови для розвитку гірничої та металургійної промисловості, поклало початок формуванню Донецько-Криворізького промислового району. Шахти й заводи мали бути надійно зв'язаними між собою, так само як центри виробництва з місцями збуту (особливо на берегах Чорного та Азовського морів). Через Україну йшов потужний потік товарів до зарубіжних держав. Без сумніву, суттєво впливало на це важливе геополітичне становище України, де постійно знаходилися великі контингенти військових. Внаслідок цього розвивається система шляхів — шосе, будуються канали, наприклад в обхід дніпрових порогів. Важливе місце в Україні належало чумацькому промислу. Чумаки на возах, запряжених волами, транспортували зерно, сіль, рибу та ін. Але вже в 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, який збудували талановиті кріпаки з м. Мошни на Черкащині. У 40—60-х роках XIX ст. в Україні пароплави з'являються у значній кількості, а ще пізніше — залізниці, які швидко витіснили чумацький промисел.

Ще з давніх часів в Україні існували торги та ярмарки, наприклад Сорочинський (у Сорочинцях на Полтавщині), але у XIX ст. вони набули особливого розмаху, причому приблизно половина всіх ярмарків Російської імперії припадала саме на Україну. Контрактовий ярмарок у Києві перетворився на одну з найбільших торгівельних бірж у Європі, де укладалися контракти також із зарубіжними виробниками й торговцями. У одному зі своїх листів класик французької літератури Оноре де Бальзак, який побував на Україні в 40-х pp. XIX ст., і зокрема в Києві, писав: «Я бачив північний Рим, місто православ'я з 300 церквами, багатствами Лаври, св. Софії, степів... Маємо тут цікавий союз розкоші і мізерії. Такий спектакль дає Київ... Протягом 15 або 20 днів контрактів (ярмарку) у Київ приїздять зі всіх кутів Росії, буває такий рух у справах, забавах, що неможливо, щоб я описав...»

Повним ходом продовжувалося формування ринкових відносин, Наддніпрянська Україна вже була включена до загальноросійського ринку. Водночас вона була відрізана від підавстрійських земель України, що мало негативні наслідки.

У результаті розвитку ремесел, промисловості й торгівлі спостерігалося збільшення міст, зростання в кілька разів міського населення, особливо на берегах Дніпра, Азовського та Чорного морів. Ліквідація небезпеки ординських нападів і вигідна торговельно-економічна кон'юнктура стали причиною бурхливого росту Одеси (Хаджибей, Коцюбіїв), Миколаєва (Витовки), Херсона та ін. Досить сказати, що купецтво Одеси за першу половину XIX ст. зросло більш як у 40 разів! Хоча місто давало більше можливостей для піднесення освітнього та культурного рівня населення, але ними могла скористатися тільки частина міщан. В той час міський уклад сприяв швидкій руйнації традиційних моральних норм, тут особливо яскраво виявилися суспільні пороки (наприклад, пияцтво, розпуста), місто притягувало до себе кримінальних злочинців.

Слід підкреслити, що російський уряд уважно стежив за тенденціями економічного розвитку України і в дусі сумнозвісних петровських традицій продовжував політику дискримінації України і в цьому відношенні. Так, він ще у 1753 р. ліквідував митний кордон між Росією та Гетьманщиною, а у 1782 р. дозволив поселятися в Києві російським купцям. Потім уряд умисно переводив з різних кінців Російської імперії до України купців з великими капіталами, для яких створювалися пільгові умови діяльності. Було ліквідоване магдебурзьке право у 1831—1835 pp. (у Києві — у 1840 p.), українські міщани навіть виселялися (як-от у Києві) з центру міста. На товари встановлювалися різні тарифи. Внаслідок цього товари з України мали продаватися дорожче, ніж московські чи петербурзькі, отже, не були конкурентоздатними. Таким чином, про якусь рівноправну економічну конкуренцію російського та українського капіталів годі говорити. Перемога російських купців була забезпечена передусім політичними методами. Російський уряд, діючи так грубо й безцеремонно, переслідував насамперед політичну мету: зміцнити соціальну базу російського колоніального панування в Україні. В особі переселених в Україну російських поміщиків, купців, навіть представників нижчих класів царат діставав вірних служителів імперії, які саме з нею пов'язували своє благополуччя і боялись відродження Української держави, яка, звичайно, покінчила б з такою кричущою несправедливістю. Таким чином творився єдиний фронт колонізаторів, однаково вороже налаштованих навіть до української мови, культури, оскільки в них вбачали один з наріжних каменів української національної самосвідомості. Звісно були й винятки (наприклад, російські демократи Олександр Герцен та Микола Огарьов, які в своїх еміграційних виданнях «Полярная звезда» і «Колокол» зі співчуттям писали про тяжку долю українців, Микола Чернишевський), але, на жаль, це були такі винятки, котрі тільки підтверджували правило.

Відсутність в українців власної держави, скинення їх на соціальне дно, насамперед до числа кріпаків, мало надзвичайно тяжкі, болісні й довготривалі наслідки. Вже тоді серед буржуазії та торговців виразно домінували росіяни та євреї. Українці ж займали третю сходинку, і це були переважно дрібні торговці. Тільки у 40-х роках XIX ст. з'явилися перші значні українські підприємці (Яхненки та Симиренки, котрі створили фірму з виробництва й продажу цукру), але це було поодиноке явище.

Як наслідок, міста України втрачають своє українське обличчя, місце українських міщан займають представники інших національностей, українців витісняють на околиці міст і в села, прискорився процес їх помосковщення. Формується малопривабливий тип русифікованого міщанства, який блискуче відобразили у своїх творах класики української літератури І. Карпенко-Карий, М. Старицький і особливо І. Нечуй-Левицький (типи Барильченка, Проні Прокопівни та Голохвастова живуть, на жаль, і нині). Слабкість української національної буржуазії, в свою чергу, значно зменшувала шанси на здобуття в перспективі незалежної Української держави. Відсутність своєї держави виявляла потужний негативний вплив на соціально-економічну, політичну, культурну ситуацію в країні. Розірвати це зачароване коло було надзвичайно важко...