Національне відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Кінець XVIII — початок XIX ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи про відновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. Не випадково масово переписувалися й вивчалися козацькі літописи, в яких розповідалося як про часи Київської держави, так і Гетьманщини та Січі. В народних масах пам'ять про козацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки — кобзарі й бандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечею національного відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722—1794), який проголосив, що «свобода — це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Чинилися й дієвіші кроки. Ще на початку 60-х pp. XVIII ст. козацька старшина збирала петиції з метою зміцнити автономію Гетьманщини. Коли у 1767 р. Катерина II про око скликала «Уложенну комісію», котра мала б встановити нові закони у державі, й запропонувала надсилати відповідні пропозиції («накази») різних станів (крім кріпаків), це знайшло широкий відгук в українському суспільстві. Люди повірили облудним обіцянкам цариці й зайнялися розробкою пропозицій для майбутньої реформи. У Прилуцькому полку було чітко висловлене бажання провести вибори нового гетьмана. Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину як автономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори у Ніжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але стало ясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії, яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика, але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала «мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільства перейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки від прагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського (мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українського суспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.

Однак не вся козацька старшина мирилася з таким станом речей, її найкращі представники, розчаровані діями царського уряду, намагаються знайти інші шляхи до незалежності. Характерним прикладом цього є місія Василя Капніста (1791), представника відомого козацького роду, визначного поета, автора знаменитої «Оди на рабство», в котрій пролунав протест проти кріпацтва і посилення колоніальної політики царату щодо України. Він палко любив Україну і, як згадувала його донька Софія, «був готовий пожертвувати всім для її блага», як представник київської шляхти їздив у Петербург із петицією проти утисків та зловживань з боку російської адміністрації в Україні. У 1791 р. він відправився з таємною місією до Берліна і від імені українських патріотів просив підтримки уряду Пруссії в разі, коли в Україні вибухне повстання проти Росії. Але Пруссія, зайнята підготовкою до чергового поділу Речі Посполитої, не бажала вступати в конфлікт з Росією, і це стало головною причиною невдачі місії Капніста. Невдача Капніста потягла за собою крах надій українських патріотів на допомогу ззовні. У зв'язку з цим, а також із посиленням колоніальної політики царату відбулося перегрупування сил в середовищі патріотично налаштованої верхівки українського суспільства. На перший план виходить легальна культурницька діяльність. Це особливо помітно на прикладі патріотичного Новгород-Сіверського гуртка (остання чверть XVIII ст.), з яким був очевидно пов'язаний Капніст. Його члени (єпископ Варлаам Шишацький, Григорій Полетика, Федір Туманський та ін.), переважно вихованці Києво-Могилянської академії, які прагнули відновлення самостійної Української держави і пропагували цю ідею, опрацьовували відповідні програми реформ, поширювали патріотичні публіцистичні твори, тепер сконцентрували свою діяльність на культурно-освітньому полі.

Оскільки чимало українців були змушені працювати на чужині, в найбільших містах і столицях формуються українські гуртки. Найактивніше діяли українські гуртки, до яких входило чимало представників інтелігенції, в Москві, Петербурзі та Вільні. Прикладом може послужити діяльність Федора Туманського (1757—1810), журналіста, історика, перекладача, письменника й поета. Представник козацького роду, він здобув освіту у Кенінгсберзькому університеті, пізніше служив у Петербурзі, де видавав наукові й літературні журнали, активно діяв у товаристві перекладачів, яке перекладало російською з європейських мов художні твори. (До цього товариства входило чимало відомих українських літераторів.) Опублікував літопис Граб'янки, листи Б. Хмельницького та І. Мазепи, матеріали з історії Запорозької Січі.

Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського (1769—1838) — поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу сучасної української літературної мови й водночас уособлював початок українського національного відродження. Творам нової української літератури властиве художнє мислення, що грунтується на національній історії та дійсності.

В основу бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» покладено однойменну епопею римського поета Вергілія, який своїм твором утверджував ідею божественного походження засновників Римської імперії. Згідно із законами жанру Котляревський зберіг сюжетну канву античного твору, його героїчний пафос, проте сповнив свою поему новими ідеями й надав їй абсолютно іншого, ніж у Вергілія, колориту. Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала український народ з його мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українознавства, причому такою, яка й нині читається із захопленням. Написана розмовною українською мовою, розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятому письменником з національної історії та дійсності. Котляревський стояв також біля джерел сучасного українського театру. Будучи директором Полтавського театру, він написав для нього дві п'єси: «Москаль-чарівник» і «Наталка-Полтавка», які здобули величезну популярність у народі й заклали підвалини класичного українського театрального репертуару. Для багатьох українців «Наталка-Полтавка» стала справжнім одкровенням, нагадала їм, хто вони є і чиїх батьків діти.

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» (русами тут названо українців): блискуча пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва, оспівування незалежної Козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обґрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. Славні сторінки боротьби українців за волю й незалежність змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. З'явився цей анонімний твір у середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох списках. Усвідомлюючи гостроту «Історії русів», її читали за зачиненими дверима й вікнами, а поширювали тільки між довіреними особами. Коли ж твір був надрукований аж через півстоліття (у 1846 р.) відомим українським вченим О. Бодянським, то виявилося, що він не втратив своєї актуальності: з волі царського уряду Бодянського навіть позбавили посади редактора журналу «Чтения Московского общества истории и древностей российских». Характерно, що «Історія русів» не перевидавалася і в роки радянської влади!

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії» (1822), писана з використанням багатющого матеріалу батька вченого — видатного архівіста Миколи Бантиша-Каменського. Вона фактично є першою масштабною науковою узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

1818 року побачила світ друкована граматика живої української мови («Грамматика малороссийского наречия ») Олексія Павловського. 1819 року Микола Цертелєв опублікував у Петербурзі фольклорну збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песен», яка складалася з 10 текстів, що вважають початком української фольклористики. Зародження наукової фольклористики пов'язують з ім'ям ученого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича (1804—1873). Він був укладачем трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Першу збірку видано в Москві. У ній зібрано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Ту збірку називають золотою книгою українства. Цим же шляхом йшов і геніальний Микола Гоголь (1804—1852), який не тільки збирав український фольклор, а й творчо використав його при написанні своїх безсмертних творів, особливо таких як «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» й «Тарас Бульба».

На початку XIX ст. чи не найважливішим осередком українського національного відродження став Харків — центр Слобожанщини. Тут існував університет, заснований у 1805 р. зусиллями Василя Каразина й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства. Новий навчальний заклад (єдиний на той час вищий навчальний заклад у підросійській Україні) скупчив навколо себе найкращі інтелектуальні сили українського громадянства, діячів української літератури, історії, етнографії. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, який започаткував жанр байки-казки («Пан та Собака»), першим почав писати українські балади. У Харкові стали виходити журнали «Украинский вестник», «Украинский журнал» тощо, які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені місцевому краю та його інтересам. Літературний рух у Харкові очолював основоположник сучасної художньої прози в новій українській літературі Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), редактор «Харьковского вестника». Спочатку він писав російською мовою — офіційною в тодішній Російській імперії, але повернувся до рідних джерел і дав цим приклад й іншим. Квітка створив цілий ряд творів, серед яких вирізняються бурлескно-реалістична повість «Конотопська відьма», сентиментально-реалістичні оповідання «Маруся», «Козир-дівка» та ін., п'єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик». Викривально-сатиричні тенденції особливо відчутні у романі «Пан Халявський». Навколо Квітки-Основ'яненка об'єдналася талановита молодь, яка, заохочена своїм учителем, почала писати українською мовою.

Тут розпочав свій самостійний творчий шлях Микола Костомаров (1817—1885) — у майбутньому видатний український історик, який створив фундаментальні праці переважно з історії Київської Русі та Гетьманщини («Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці» та ін.). Він же під псевдонімом Ієремія Галка писав вірші, художні твори, публіцістичні статті. У своєму творі «Две русские народности» Костомаров навів аргументовані докази відмінностей між росіянами та українцями. До харківського літературного гуртка належали також Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський та інші митці, захоплені ідеями західноєвропейського романтизму й українського національного відродження. Усі вони вважали, що, пишучи українською, рятують рідну мову від умирання. Поетичні твори харківських романтиків — так називають той літературний гурток — сприяли стилістичному збагаченню літературної мови, розширювали сфери її застосування.

Харківські романтики багато попрацювали задля збереження перлин українського фольклору. Особливо відзначився в цій справі вихованець, а потім професор Харківського університету, визначний філолог-славіст, етнограф, один із засновників харківського гуртка поетів-романтиків Ізмаїл Срезневський. Він, зокрема, підготував до друку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорожская старина», що виходили друком впродовж 1833—1838 pp. у Харкові. Найвагомішими є два перших випуски, де вміщено думи і пісні про Національно-визвольну війну 1648—1658 pp., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».

Отже, на кінець XVIII — 40-ві pp. XIX ст. припав перший етап національного відродження в Наддніпрянській Україні — період «збирання спадщини». Він відзначався зверненням до історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.