23. Кревська унія та її наслідки

Великою загрозою для Литовсько-Руської держави стало зростання Московського князівства. Починаючи з середини XIVст. міцніє тиск на Велике князівство Литовське з боку Польщі. Польських магнатів і шляхту перш за все приваблювали українські землі. Проте склалась ситуація, яка не дозволяла силою змусити Литву поділитися цими землями. Правлячі кола Польщі починають переговори з великим князем Ягайлом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. За шлюбом Ягайло мав стати польським королем. Таким шляхом, через Ягайла поляки сподівались поширити свою владу на Велике князівство Литовське.

У серпні 1385 року була підписана Кревська унія, згідно з якою Ягайло мусив: 1) перевести Литву на латинську абетку; 2) вжити заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) повернути Польщі землі, забрані від неї будь-ким; 4) звільнити полонених (очевидно, поляків); 5) прилучити литовські Й руські землі до Корони Польської.

У 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались напруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі. Ягайло в цьому не одержав підтримки з боку земляків. Вже у 1389 році Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Особливо вона зміцніла після битви під Грюнвальдом у 1410 році, де спільні сили Польщі та Литви протистояли Тевтонському ордену. Литва при цьому відіграла провідну роль в перемозі над німецькими рицарями, і Польща віддала литовцям Поділля.

Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Руської держави мала Городельська унія 1413 року, яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному ґрунті; унія забезпечувала права, рівні з правами поляків, тільки католикам, які були поставлені над православними, що призвело до загострення відносин між ними. Образи на релігійному грунті штовхають православних до Москви. За Вітовта (1382—1430) Москва рахувалася з силою Литовської держави. Прилучення в 1404 році Смоленської землі, вплив Вітовта на Рязанське та Тверське князівства свідчили про перевагу Литви над Москвою.

24. Українські землі за князювання Вітовта (1392—1430)   Зростання могутності Вітовта було тісно пов'язане з тими змінами, які відбувалися протягом останнього десятиліття XIV ст. у внутрішньому устрої підвладної йому держави. В цей період найвизначніші з-поміж литовських князів, які мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почувалися як самостійні правителі їхня залежність від великого князя литовського обмежувалася сплатою щорічної данини та «послушством».   Саме в цьому «послушстві» 1393 р. відмовив Вітовту (як раніше його батькові Кейстуту) новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що й призвело до воєнної конфронтації Зазнавши поразки від Вітовтових військ під Докудовим, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку^на Сіверщині й врешті-решт мусив капітулювати. Його землі були конфісковані та передані князю Федору Любартовичу, у якого відібрали Волинь. Того ж року втратив Поділля Федір Коріатович, котрий, за літописним переказом, володів ним після смерті своїх трьох братів Зпдно з тим же переказом, за його князювання «Подільська земля не хотіла слухняною бути (владі) князя великого Вітовта і Литовської землі, як і до того слухняною не була. І князь великий пішов з усіма силами литовськими до Поділля і в усіх містах засів». Федір Коріатович знайшов притулок в Угорщині  Дійшла черга й до Київської землі, яку Вітовт пообіцяв передати Скиргайлу як компенсацію за втрачене ним Троцьке князівство. Усунення з уділу Володимира Ольгердовича сталося 1394 р. Київський стіл зайняв Скиргайло Ольгердович, але ненадовго За літописним оповіданням, цей «чудовий і добрий князь» був невдовзі отруєний намісником митрополита Фомою. 3 його загибеллю у Києві утвердився князь Іван Гольшанський, котрий передав свою владу у спадок синам.  Хоча в результаті цих подій удільний устрій південноруських земель так і не був ліквідований, місцеві можновладці зазнали нищівного удару, а позиції Вітовта значно зміцніли.   Катастрофа спіткала його несподівано — у серпні 1399 р. , коли в битві на Ворсклі полягли кращі сили Литви та Русі Масштаби цієї трагедії мимоволі викликають у пам'яті битву на Калці, в якій загинули тисячі руських воїнів (1223). Ця аналогія не є цілком довільною в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котяна. На Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі.  Втім це, безперечно, не означає, що Вітовт не дбав про вдасні політичні інтереси Користуючись ситуацією, він спромігся отримати від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі, на вагу котрого у татарсько-литовських взаєминах указують його численні підтвердження у XV—XVI ст. Очевидно, плани Вітовта сягали ще далі Принаймні, так стверджує один з літописців, оповідаючи, що перед битвою «радився Вітовт з Тохтамишем, кажучи «Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади на Москві, на великому княжінні на всій Руській землі». Тож поразка на Ворсклі була не просто воєнною катастрофою. Тут, за словами відомого польського історика Л. Колянковського, «у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи».  Не випадково невдовзі було відновлено унію з Короною Польською Угодою, укладеною у Вільно на початку 1401 р. , Вітовт визнався довічним правителем Литви. Після смерті ж усі підвладні йому землі, за винятком тих, що залишалися його вдові та братові Сигізмунду, поверталися до складу Польщі, й саме тоді мала відбутися повна інкорпорація Великого князівства Литовського, передбачена Кревською унією. Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втрачені політичні позиції. Особливо зріс його авторитет після битви при Грюнвальді (1410), де були вщент розбиті рицарі — тевтони. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), якою фактично визнавалося право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого князя литовського, кандидатура якого погоджувалася з Ягайлом чи його наступником на польському троні. Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. На коронаційний з'їзд до великого князя литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський магістри, великі князі московський, тверський і рязанський, новгородці та псковичі, а також візантійський, ординський, волоський посли. Однак внаслідок протидії з боку Ягайла. Вітовт так і не був коронований. Він помер у жовтні 1430 р. «у великій честі та славі», залишивши по собі довгу пам'ять. На Вітовта у своїй політичній практиці орієнтувалися інші литовські володарі, а порядки, що існували за його часів, розглядалися у Литовській державі як нормативні.