19.Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського.

Треба відзначити, що дані джерел стосовно воєнно-політичної взаємодії татар і литовців сягають 40-50-х рр. XIV ст. – періоду напруженої боротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак у той час йшлося лише про спільні дії литовських князів із окремими татарськими угрупованнями (можливо, тільки з подільськими татарами); що ж до спроби налагодження політичних контактів з правлячими колами Золотої Орди, здійсненої Ольгердом у 1349 р., то вона не тільки не мала позитивних наслідків, а й закінчилась ув'язненням литовських послів.

Однак ця спроба не була останньою, і саме за князювання Ольгерда було досягнуто порозуміння між Литвою й Ордою; певне свідчення цього маємо в словах Ольгердових правнуків – Олександра та Сигізмунда Старого, котрі, нагадуючи кримському ханові Менглі-oрею про традиційну литовсько-татарську "приязнь", покликалися на історичну традицію Ольгердових часів. Останніми роками було висловлено гіпотезу про можливість укладення якоїсь компромісної угоди в середині 60-х рр. XIV ст., коли виразно проявилося зближення Литви й Орди в політико-дипломатичній сфері.

Не відкидаючи цю точку зору, слід, однак, наголосити на тому, що немає підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську; найвірогідніше, просування литовців на Південно-Західну Русь у 1350-х рр., у переддень міжусобиць в Орді, було обумовлено сплатою "виходу", а в 1360-х рр. тільки далися взнаки результати цього "симбіозу". Таким чином, інкорпорацію українських земель до складу ВКЛ було здійснено на договірних засадах, у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької /60/ залежності окупованих Литвою територій від Орди.[26] Про наявність такої залежності з певністю свідчать ярлики Тохтамиша великому князю Ягайлу (1393 р.), в яких він вимагає: "…З підвладних нам волостей зібравши виходи, віддай послам, що їдуть, для передачі до скарбу" (уйгурська редакція); "Тільки визнання татарської зверхності дало можливість Ольгерду, попри значний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на Південно-Західну Русь, до всього, за спостереженнями Я. Натансона-Леського,[27] відразу, а не поетапно, як це мало місце в інших регіонах (на Полоччині та Смоленщині). Цим пояснюється брак автентичних відомостей про приєднання українських земель до ВКЛ – його "непомітність" для тогочасних хроністів.

Існування литовсько-татарського кондомініуму в Південно-Західній Русі вповні узгоджується з браком будь-яких даних щодо її поділу "наполы" (навпіл). Відомо, що з 1345 р. в Литві утвердився діархічний режим – співправління Ольгерда та Кейстута Гедиміновичів, які, відповідно, резидували у Вільно й Троках; між ними був проведений розподіл сфер зовнішньополітичної діяльності й укладено угоду, за якою "что придобудуть, град ли или волости, да то дєлити наполы". Про реальність такого порядку на землях, здобутих Литвою за Ольгердових часів (тобто до 1377 р.), свідчить службово-податний поділ на троцьку і віленську половини так званих подніпровських волостей, до комплексу яких у XVI ст. зараховувався й київський Мозир; що ж стосується решти українських земель, то єдиний натяк на існування такого поділу міститься в Ягайловій грамоті Скиргайлу (1387 р.), де разом із переданими цьому князеві подніпровськими волостями (Бобруйськ, Річиця, Пропошеськ, Любошани) згадується Любеч: "також Любєч вєсь (у значенні "обє половины" – авт.), и люд, и зємля, и вєсь доход, и с данью".

Включення цих волостей до складу ВКЛ відбулось у другій половині 1340-х рр. При цьому литовська експансія в даному регіоні, очевидно, не означала конфронтації з Ордою, оскільки окреслені тери- /61/ торії не контролювалися татарами; про це, за браком прямих вказівок у джерелах, свідчить наявність у Мозирському й Любецькому повітах у XVI ст. такого архаїчного інституту, як "старці", котрим належала судово-адміністративна влада у волостях та право збирання податків. У літературі неодноразово висловлювалася думка про те, що "старці у литовсько-руських областях, безперечно, давніші за литовське владицтво"; існування цього інституту в окремих регіонах ВКЛ пояснювалось особливостями їхнього економічного устрою – передусім, переважанням данників у структурі феодально залежного населення. Таке пояснення, з огляду на значне поширення данництва на всіх руських землях Литовської держави, навряд чи можна визнати прийнятним; з другого боку, фахівці й досі нехтують фактором політичним, який, на наш погляд, і забезпечив збереження цього архаїчного явища – непідлеглість таких регіонів Орді. Адже цілком очевидно, що на територіях, які перейшли під контроль сарайських правителів, цей уряд модифікувався в уряд отамана (від тюркського "одамон" – пастух, управитель); функції отаманів досить чітко окреслені в літописній "Повісті про Поділля", де, як уже відзначалося вище, йдеться про трьох татарських князів, "отчичєй и дєдичєй Подольскоє зємли; а от них завєдывали атаманы, и баскаки, приєжджаючи, от тых атаманов имовали с Подольской зємли дань".

Таким чином, паралельне існування у Південній Русі урядів "старця" й отамана, у регіонах, ідентичних за своїми соціально-економічними характеристиками, можна пояснити їхнім політичним відчуженням за татарських часів. Це добре простежується на матеріалах Київської землі, де умовний кордон між територіями, на яких у XV–XVI ст. місцеве самоврядування перебувало під контролем "старців" (повіти Мозирський і Любецький) та отаманів (повіти Овруцький і Чорнобильський[28]), поза всяким сумнівом, відбивав уповні реальний політичний кордон другої половини XIII – першої половини XIV ст.[29] Тож невипадково литовські князі вільно порядкували в Мозирі та Любечі, де вони перебували поза політичним контролем Орди. На решті ж українських територій вони мали зважати на її зверхність аж до кінця XIV ст., коли ярликом Тохтамиша землі Південно-Західної Русі були /62/ "відступлені" великим литовським князям. Відомо, що це не звільнило правлячі кола Литви від необхідності відкупатися від татар регулярними "упоминками"; а на межі XV–XVI ст. Олександр Казимирович, намагаючись поновити союз із Кримським ханством, навіть погоджувався на фактичне відновлення татарського "виходу", обіцяючи Менглі-oрею "с своих людєй и с князьских, и с паньских, и с боярских в зємли Києвской и в Волынской, и в Подольской (Сіверщина на той час уже відійшла до Москви – авт.) с каждого чєловєка головы… по три дєньги дати в каждый год". Це зайвий раз унаочнює, якою живою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність Південно-Західної Русі від татарських ханів.

Саме визнання цієї залежності дозволило Ольгерду в найстисліший термін досягти вражаючого успіху – опанувати всю Середню Наддніпрянщину; успіх цей є тим більш показовим, що на інших напрямках його зовнішньополітичної активності реальні здобутки були набагато скромніші: тільки смоленські князі знову мусили визнати зверхність Литви; боротьба ж за політичні впливи в Новгороді, Пскові та Твері була, в підсумку, програна Москві.

Це змушує пригадати характеристику, яку дав Ольгерду один із руських літописців: відзначивши, що той "многи зємли и страны повоєва, и грады, и княжєния поимал за сєбя, и удєржа власть вєлию, и умножись княжєниє єго пачє всєх", він вбачав розгадку цього феномену в тому, що володар Литви "нє столько силою, єлико мудростью воєвашє".

Тим часом сучасні дослідники, пояснюючи цей історичний парадокс, вказують на вміле використання правителями ВКЛ у своїх інтересах "тенденцій до подолання феодальної роздробленості і політичного об'єднання, що дедалі більше визначали наприкінці XIII – в першій половині XIV ст. розвиток східнослов'янського суспільства, а також його прагнення до ліквідації залежності від Золотої Орди". При цьому голослівними залишаються твердження про наявність у XIV ст. в Південній Русі проявів "тенденції до об'єднання земель на основі загальноруської політичної програми" чи то "ідеї загальноруської єдності", що її (тенденції) реалізація була ускладнена утвердженням влади Литви – хоча самі литовські князі нібито керувалися "запозиченою у феодальних кіл давньоруських земель політичною програмою відновлення колишньої єдності Русі" (Ф. Шабульдо.

Не менш проблематичним є й узвичаєне нині трактування русько-татарських взаємин, які осмислюються лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Тим часом протягом другої половини XIII–XIV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів. Уже йшлося про існування зон, де тюрко-слов'янські контакти відзначалися особливою інтенсивністю завдяки наявності тут стаціонарних контингентів татарського населення; такі контактні зони були локалізовані Ф. Петрунем на підставі ярликів XV–XVI ст., виданих кримськими ханами великим литовським князям.

Особливу увагу дослідник звернув на ту докладність, з якою в ярликах описано Путивльщину. Про важливе місце цього регіону в політичних взаєминах того часу свідчить і вимога Менглі-oрея "вдєлити" йому путивльську данину, висунута до великого князя литовського Олександра в 1500 р., а також наявність Путивля в переліку міст, "что из старины к Пєрєкопской Ордє тянули": "по тєм городком дараги[32] были и ясаки с тєх людєй имали".