logo
Ekzamen_IU

27. Татарська політика великого князя Литовського Вітовта Кейстутовича

Багато фактів свідчать, що Вітовт виношував далекосяжні плани встановлення литовської гегемонії в Східній Європі. Є підстави вважати, що політичні претензії Вітовта сягали великого княжіння на землях усієї колишньої Русі, включаючи Москву, Новгород і Псков. Литовський князь активно втручався в ординські усобиці. Наприкінці XIV ст. він підтримав хана Тохтамиша, який півтора десятиліття вів боротьбу з середньоазійським володарем Тимуром (Тамерланом) та його креатурами (ставлениками на престол). Зазнавши серії поразок, Тохтамиш утік до Києва. Скориставшись безвихідністю становища хана, Вітовт пообіцяв йому допомогу в обмін на ліквідацію литовсько-татарського кондомінімуму й припинення сплати данини в Орду. 12 серпня 1399 р. підвладні Вітовту литовсько-руські князі, віддані Тохтамишу татари, підрозділи європейських найманців і хрестоносців зійшлися на Ворсклі з ординцями хана Тимур-Кутлука та загонами кримського еміра Єдигея. Виманивши литовців з укріпленого табору, противник оточив і вщент розгромив їхнє військо. У битві загинуло 20 (за іншими даними – більше 70) князів. Вітовт урятувався втечею.

Ворсклинська поразка помітно позначилася на політичних амбіціях литовського князя. У 1410 р. він змушений був укласти з Ягайлом Віленську угоду, якою підтверджував вірність акту Кревської унії (після смерті Вітовта підвладні йому землі мали відійти до Польської Корони). Честолюбні поривання князя відродила перемога над Орденом, одержана польсько-литовськими військами під Грюнвальдом у 1410 р. На Городельському сеймі 1423 р. за ВКЛ було збережено право на автономне існування (після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого князя). Про зміцнення позицій Вітовта в Орді свідчить номінування ним власних кандидатів на сарайський стіл (місцем коронації залишався Київ) та подальше відступлення татарами земель литовцям. За Вітовта розпочалося спорудження фортець і укріплених митниць на Чорноморському узбережжі, що свідчило про воєнно-політичне опанування Литвою цього стратегічного реґіону. Авторитет Вітовта як суверенного володаря визнавали всі сусідні держави. Померлий «у великій честі і славі» князь залишив по собі довгу пам’ять; закладені ним порядки розглядались у Литовській державі як нормативні.

28. Боротьба руської шляхти за відродження автономії руських земель на чолі з князем Свидригайлом у 30-х рр. XV ст. У 1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським став молодший брат Ягайла — Свидригайло, підтриманий частиною литовських магнатів та впршу чергу українською знаттю. Почалася запекла сутичка між прихильниками литовсько-польської унії та її противниками. Орієнтація Свидригайла переважно на українську знать викликала занепокоєння й протест литовських феодалів. Не бажаючи миритися з реальною перспективою втрати українських земель, литовські князі й бояри організували змову у 1432 році, скинули Свидригайла і проголосили великим князем литовським Сигізмунда Кейстутовича (1432—1440).  Свидригайло звичано не збирався так просто віддавати великокнязівський престол і розпочав боротьбу проти Сигізмунда Кейстутовича. У цьому протистоянні руська знать стала на сторону саме Свидригайла, в той час як етнічні литовські землі ВКЛ та поляки підтримали Сигізмунда. Сигізмунд у свою чергу відновив унію між Литвою та Польщею 1401 р., повернув Польщі Західне Поділля, а ткож Литва визнала зверхність Польщі. Руські землі ж у цей час відділились і від Польщі, і від Литви і пішли самостійним шляхом розвитку. Цей період дістав в українській історії назву "Велике княжіння Руське". До Східного Поділля, Волині, Київщини й Сіверщини приєдналися Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. . На місцях виганяли ставлеників польського короля і прибічників великого князя литовського, владу щодалі повніше перебирала до рук руська аристократія.  Щоб позбавити Свидригайла підтримки національної знаті, Ягайло в 1432 р. видав привілей, яким зрівнював у майнових і особистих правах тих «руських» бояр, що перейшли на бік Сигізмунда, з литовськими боярами- католиками. Іншим привілеєм луцькі феодали зрівнювалися в правах з польською шляхтою.  Такі заходи з часом дали свої плоди, ослаблення сил Свидригайла та руської знаті незабаром далося взнаки. У вересні 1435 р. під Вількомиром відбулась вирішальна битва між руськими військами князя Свидригайла в союзі з рицарями Лівонського ордену та польсько-литовськими військами Сигізмунда. У цій битві війська Свидригайла зазнали нищівної поразки. у ній загинуло аж 13 князів , 42 потрапило в полон, а сам Свидригайло із загоном був змушений втекти . Незабаром після цього від князівства Руського відколовся Смоленськ, наступного року Полоцьк і Вітебськ. Ослаблені руські землі залишилися віч-на-віч з двома могутніми, вороже налаштованими державами. Свидригайло відмовився від подальшої боротьби, зрікся титула великого князя "Великого княжіння Руського" й від'їхав на Волинь. Його приклад наслідувала більшість брацлавської, київської та сіверської знаті.  Проте прихильники Свидригайла не змирилися з його поразкою. У 1440 р. вони вбили князя Сигізмунда, надіючись, що їх покровитель знову посяде великокнязівський престол. Але прорахувалися, бо наступником став 13-річний син Ягайла Казимир.

29. Свидригайло – людина і політик Свидригайло-Болеслав Ольгердович був наймолодшим сином великого князя литовського Ольгерда . Одна з найбентежніших особистостей в історії України-Русі XV ст., Свидригайло, незважаючи на запальну не прогнозованість учинків і тяжку вдачу, був наділений здатністю гуртувати довкола себе прибічників. Політичні обставини склалися так, що саме цій людині судилося стати одним із найпомітніших лідерів в одному з найпомітніших спалахів боротьби руської знаті за свої права у 30-40х роках XV ст.  Уперше ім'я Свидригайла згадується в тогочасних джерелах під 1382 p., коли юний княжич разом зі своїм старшим братом, тоді ще великим князем литовським Ягайлом, підписав перемир'я з Орденом. 1386-го чи 1387 p., після укладення Кревської династичної унії між Великим князівством Литовським і Польщею, Свидригайло за розпорядженням брата полишив православ'я, в якому був охрещений матір'ю, і прийняв католицьке віросповідання під іменем Болеслава.  З 1440 p. аж до смерті, зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло жив безвиїзно у Луцьку, оточений давніми слугами-русинами. Розмірковуючи над феноменом їхньої відданості, через яку останні, висловлюючись словами М. Грушевського, «несли за нього голову під ворожий меч і катівську сокиру», можна дійти висновку, що бунтівливий литвин примхою долі став символом опору Русі, її реакції на централізаторську політику Вітовта.  Політична карєра Свидригайла була досить насиченою та цікавою. У ній він орієнтувався в першу чергу саме на православну руську шляхту. Активно протистояв Полякам та литовським феодалам .На завершення варто додати, що період 14-літнього княжіння Свидригайла у Луцьку позначений виразними рисами автономізму і саме тоді на Волині усталюються ті традиції й звичаї суспільного побуту, які стали підставою для політичного регіоналізму місцевої шляхти протягом наступних поколінь.  Помер Свидригайло 10 лютого 1452 р. у Луцькому замку, не залишивши по собі потомства (його єдиний син, народжений у неволі княгинею Анною Тверською, помер малолітнім). Тіло старого князя перевезли до Вільна й поховали в усипальниці великих князів литовських у крипті Віденського кафедрального собору поруч з тілами ненависних суперників

30.Київське удільне князівство часів Олельковичів (1440 – 1471 рр.).

Близько 100 років представники української аристократії чинили опір зазіханням литовських можновладців-католиків та Польщі. Так, 1440 р. волинські князі Іван і Олександр Чорторийські організували змову і вбили великого князя Сигізмунда, поставленого поляками 1432 р. на великокнязівський стіл замість Свидригайла. Одразу ж по тому на українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набули такої сили й розмаху, що литовські можновладці мусили відновити удільні Київське й Волинське князівства. Київським князем став Олелько (Олександр), син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича, волинським — Свидригайло.Олелько Володимирович (1441—1454) та його син Семен Олелькович (1455—1470) продовжували на київському столі політику Володимира Ольгердовича. Окрім Київщини, Переяславщини та Брацлавщини, володіння Олельковичів поширилися на Чернігово-Сіверську землю. Чимало було зроблено для обороноздатності Київської землі, зокрема поновлено укріплення порубіжних замків — Любеча, Остра, Канева, Черкас, Звенигорода тощо. Розгорнулися роботи з реставрації київських храмів: церкви Спаса на Берестові, Успенського собору Печерського монастиря. Семен Олелькович сприяв діяльності вченого гуртка при Софійському соборі. Одначе зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі. Саме тому відновлені князівства знову було ліквідовано: Волинське 1452 р., по смерті Свидригайла, а Київське — 1471 р., по смерті Семена Олельковича. Землі ліквідованих князівств передавалися литовським намісникам, чим фактично встановлювалося панування чужинців.