Причини і суть кризових явищ у політичному, економічному і духовному житті (сер. 1960-х- 1-а пол. 1980-х років).

Основні заходи політики В. Щербицького

• Жорстка централізація, підпорядкованість республіки центру

• Орієнтація економіки України на народне господарство СРСГ

• Посилення русифікації (проведення всіх державних і партійи її заходів російською мовою тощо).

• Усунення від влади прибічників П. Шелеста.

• Підбір кадрів за принципом особистої відданості ( «люди Щерби - цького»: В. Маланчук — секретар ЦК КПУ з ідеології, О. Ляш­ко — Голова Ради Міністрів УРСР, В. Федорчук — голова КДБ УРСР та ін.).

• Партійна чистка, прихована обміном партійних квитків.

• Нещадна боротьба з будь-якими проявами інакомислення.

Конституція УРСР 1978 р.

20 квітня 1978 р. — прийняття нової Конституції УРСР, розроб­леної на основі Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р. Її основні по­ложення:

• УРСР — суверенна держава у добровільному союзі радянських республік;

• УРСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (механізм реалізації цього права не обговорювався);

• в УРСР побудовано розвинуте соціалістичне суспільство, в яко­му створені могутні продуктивні сили, неухильно підвищується добробут і культура народу;

• влада в УРСР належить народу, який здійснює її через ради на­родних депутатів;

• керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи є КПРС (сумнозвісна 6-та стаття);

• економіка УРСР є складовою частиною єдиного народно-госпо­дарчого комплексу СРСР;

• гарантія прав (на працю, житло, безкоштовну освіту, медицину тощо) і свобод (слова, зборів, віросповідання та ін.) громадян; Конституція 1978 р. закріплювала підлегле становище УРСР,

чимало її статей мали декларативний характер і не відповідали ре­аліям суспільного життя.

Косигінська економічна реформа 1965 р.

Позитивні чинники:

• розширення господарчої самостійності підприємств (госпрозра­хунок).

І Словник!

Госпрозрахунок — метод господарювання підприємств в умовах соціалі-! стичної економіки, який поєднував централізоване керівництво з певною і господарською самостійністю підприємств.

• посилення економічних стимулів праці залежно від її резуль­татів;

створення фондів матеріального стимулювання на підприєм­ствах;

оцінка діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією.

Негативні чинники:

• ліквідація раднаргоспів, поновлення галузевих міністерств;

• посилення централізації (прерогативою центру був розподіл шг робленої продукції, формування і розміщення виробництва тощо);

• відсутність конкуренції, збільшення обсягів реалізації продук­ції не завдяки якості та дешевизні товару, а шляхом приписок чи зниження плану.

Реформа була спробою вмонтувати елементи економічного стиму лювання в існуючу систему, в умовах адміністративно-командного управління економікою вона була приречена на невдачу.

Розвиток промисловості

Досягнення:

• високі темпи розвитку електроенергетики (введено в дію вел п ку кількість електростанцій — Придніпровську, Бурштинську, Зміївську, Запорізьку, Чорнобильську АЕС та ін.);

• бурхливий розвиток вугільної, нафтової, газової, хімічної про мисловості, металургії, машинобудування;

• будівництво нових великих підприємств, комплексів, цехів;

• зростання кількісних показників випуску промислової продук ції.

Кризові явища:

• переважання виробництва засобів праці над виробництвом прод метів споживання;

• низька якість продукції;

• поступове уповільнення темпів росту;

• зменшення рентабельності підприємств;

• недостатня механізація та автоматизація виробництва;

• спрацьованість засобів виробництва, вичерпання трудових і ми теріальних ресурсів;

• неврахування центром економічних можливостей України, біш відповідальне ставлення до її природного середовища (будівниц тво величезної кількості хімічних та інших екологічно небезпеч­них підприємств у густонаселених районах; створення «штучних морів» на Дніпрі, в результаті чого на дні опинились родючі чор­ноземи і т. ін.).

Розвиток сільського господарства

Досягнення:

• зростання капіталовкладень в аграрний сектор;

• зростання цін на сільськогосподарську продукцію при держиіг них закупівлях;

• установлення твердих цін для державних закупівель на 6 років і надбавка 50 % до закупівельної ціни на позапланову про­дукцію;

• введення гарантованої оплати праці колгоспників за тарифними ставками;

• зменшення податку з колгоспів;

• механізація сільськогосподарського виробництва (посівні та зби­ральні машини, автодоїлки тощо);

• зниження цін на сільськогосподарську техніку та запчастини до неї;

• завершення електрифікації колгоспів та радгоспів, зменшення тарифів на електроенергію для виробничих потреб села;

• послаблення адміністративних заходів проти підсобних госпо­дарств тощо.

Кризові явища:

• розростання апарату управління сільським господарством;

• жорстка централізація управління, некомпетентне втручання центру в місцеві справи;

• нераціональне використання капіталовкладень; низька віддача від вкладених коштів (на поч. 1980-х рр. 40 % колгоспів і рад­госпів УРСР були нерентабельними або збитковими); недостатня кількість і низька якість сільськогосподарської техні­ки; нестача міндобрив, хімічних засобів захисту рослин тощо; низький рівень впровадження в аграрному секторі нових науко­вих розробок;

• нераціональне використання земельних ресурсів (непродумана меліорація, віддача найкращих чорноземів під забудову, про­кладання на родючих землях шляхів, створення водосховищ тощо); скорочення посівних площ;

недбала переробка та зберігання врожаю; результатом була щоріч­на втрата третини овочів і фруктів, 10 % зерна; недостатній розвиток соціальної сфери села, відтік молоді в міс­та; поява неперспективних «умираючих» сіл (з 1966р. по 1985 р. із мапи УРСР зникло понад 1,5 тис. сіл);

загалом низькі матеріальні стимули сільськогосподарської праці; падіння темпів виробництва (на 1985 р. приріст сільськогоспо­дарської продукції в УРСР складав лише 0,5 %, тобто менше, ніж приріст населення.

Керівництво країни намагалося спинити загрозливі тенденції н економіці (постанови численних пленумів про поліпшення ефектив­ності промисловості та сільського господарства, нові гасла на кшталт • Ккономіка повинна бути економною», прийняття Продовольчої про­грами тощо), але колгоспно-радгоспна система й адміністративно-командні методи управління економікою вичерпали себе. Необх і дні

були докорінні соціально-економічні зміни.

Етносоціальний склад населення України

• Зменшення темпів приросту населення України.

• Скорочення тривалості життя.

• Перевищення наприкінці 1970-х рр. у деяких районах України рівня смертності над рівнем народжуваності.

• Урбанізація.

• Зростання чисельності робітничого класу та інтелігенції при зм о 11 шенні кількості сільських працівників.

• Зростання кількості росіян, представників національностей Зп кавказзя, Середньої Азії.

Рівень життя населення

Досягнення:

• зростання життєвого рівня населення України;

• збільшення мінімальної та середньомісячної зарплатні, пенсій, стипендій; призначення пенсій колгоспникам;

• збільшення майже в 5 разів загальної суми виплат та пільг за рп хунок громадських фондів;

• введення в експлуатацію великої кількості житлових будинкін, шкіл, будинків культури;

• низькі ціни на житло та комунальні послуги;

• безкоштовні медицина та навчання;

• призначення грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям із не­повнолітніми дітьми;

• можливість безкоштовного користування підручниками у серед­ній школі;

• поліпшення транспортного обслуговування населення (дешевий проїзд, нові маршрути, відкриття метрополітену в Харкові тощо).

Кризові явища:

• відставання за якістю життя від сусідніх європейських країн;

• невідповідність обсягів виробництва та реалізації товарів народ­ного споживання потребам населення; дефіцит споживчої про­дукції;

• недостатні розміри пенсій навіть після їх підвищення;

• неспроможність ефективно вирішити житлову проблему: низька якість житла, великі черги на його отримання, хибна практика розподілу квартир в умовах відсутності дійсного громадського контролю;

• великий розрив між рівнями соціального забезпечення села та міста;

залишковий принцип фінансування соціальної сфери; низька якість медичних послуг, нестача медикаментів й облад­нання;

прихована інфляція;

зростання розриву між життєвими рівнями звичайних громадян та «номенклатури»;

уповільнення темпів зростання прибутків населення.

Такі досягнення показників у різних галузях розвитку призвели більше до негативних наслідків, ніж до позитивних. Саме у такому впровадження і криються негативні наслідки для населення.

54. Національно-демократичний рух в Україні в 1960-1980-х роках. Українське дисиденство.

3агостр Дисиденство – це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння офіційній ідеології та політиці.Рух характеризувався у 50-60-ті рр. неорганізованістю і обмеженістю(В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів, проте співчувало їм багато тисяч.), а у 60-8—ті більшою впевненістю дій та намірами чіткими.. Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами і закликали не до збройної боротьби, а до інтелектуальної.

Перші прояви дисидентського руху відносяться до кінця 50-х років, коли на Західній Україні виникло декілька невеликих таємних груп. Серед них найбільш відома, створена в 1958 році у Львові Левком Лук'яненком - "Українська Робітничо-селянська Спілка" (УРСС).МЕТА: "стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм" та "завоюванням демократичних прав".Форми діяльності дисидентіву 60-8-ті рр.:1.створ. підпільних і легальних груп та організ-ій.2.розповсюдження нелегальних видань з забороненими творами.3.порушення нац.. проблеми на симпозіумах та конференціях.4.організація шевченківських свят, вечорів лесі Укр., І.Франка..5.створ. гуртків вивч. Вітчизняної іст.,клубів творчої молоді.6.організація мітингів протесту, демонстрацій,7.насилання письмових заяв до вищих органів влади СРСР та УРСР,до міжнародних орг..видатні представники дисидентського руху:М.Го инь,В.Стус, В.Чорновіл,М.Руденко,С.Хмара,І.Світличний.

У 1960 р. члени групи Лук'яненко, Кандиба та інші були заарештовані КДБ і засуджені на тривалі строки ув'язнення.

Поглиблення загальної кризи тоталітарного посилення ладу спричиняло посилення правозахисного руху в його різних формах. Активізація дисидентства проявилася в поширенні самовідданості і мужності борців за свободу. Інтервенція СРСР і його сателітів у Чехословаччину в 1968 р. була імпульсом нової хвилі протестів, а міжнародна розрядка прискорила структурування дисидентського руху. В Україні правозахисники стимулювали національне відродження, нерозривно пов'язуючи боротьбу за волю з ідеєю незалежності. Праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?", Є. Сверстюка 'Собор у риштованні", В. Мороза "Репортаж із заповідника ім. Берії",

Цінним джерелом інформації й організації дисидентського руху став самовидавний журнал "Український вісник" (випуски 1-8,1970-1974 рр.).

Лідером релігійного дисиденств був Йосип Тереля.Мета:1.боротьба за свободу совісті та віросповідань,2.боротьба за вільне здійснення реліг. Обрядів, повернення храмів віруючим,3.звільнення засуджених за релігійні переконання,4.реабілітація страчених служителів культу,5.створ.комітету з захисту УГКЦ.

В 1975 р. СРСР підписав Гельсінську угоду і зобов'язався шанувати громадянські права людини. Користуючись цим, дисиденти почали створювати громадські групи сприяння виконанню Гельсінської угоди. Перший Гельсінський комітет було засновано у Москві в травні 1976 р., а у листопаді цього ж року в Києві з'явилася Українська Гельсінська група, її очолив письменник Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, серед яких були дисиденти, націоналісти, релігійні активісти: П. Григоренко, В. Стус, Л. Лук'яненко, О. Бердник, В. Чорновіл, О. Тихий, С. Каравансь-кий, Ю. Шухевич, О. Мешко, отець В. Романюк. Це була легальна організація і діяла вона в межах чинного законодавства та міжнародних угод.

До 1980 р. три чверті членів її були заарештовані і отримали великі терміни ув'язнення. Решту було вислано, а деякі емігрували і в 1980 р. створили закордонне представництво у Нью-Йорку.