47. Соціально-економічний розвиток України в другій половині хіv – першій половині хvі ст.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з’явилися нові явища в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуата­ція великих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полю­ванні, — бобрівництво, сокільництво та інші види мис­ливства та ловецтва, то, починаючи з XV ст., ситуація змінюється. Спочатку в Західній Європі підвищуються ціни на худобу, що викликало її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та інших містах волів продавали тисячами, потім вони потрапляли далі на Захід. Дійшло до того, що у цей час саме воли почали певного мірою заміняти гроші. Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтовують свою торгів­лю. Основним перевалочним пунктом зернового експор­ту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Поспо­литій та українських землях, які входили до її складу. Така кардинальна зміна торговельної кон’юнктури, зрос­тання попиту на продукти скотарства й землеробства зу­мовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та техноло­гії господарювання (розширення асортименту сільсько­господарських культур — почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, появу водя­них, а згодом і вітряних млинів). З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організа­ції праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV— XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей про­цес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій поло­вині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основни­ми джерелами такого зростання великого феодального зем­леволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель. Більша частина земель була зосереджена в руках ве­ликих магнатів. На Волині найбільшими землевласника­ми були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщи­ні та Подніпров’ї — Ружинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на Брацлавщині та Поділлі — Замойські, Потоцькі, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволо­діння свідчить статистика: у XV—XVI ст. в Руському во­єводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх посе­лень краю. Особливо процес зростання феодального зем­леволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р. Концентрація земель у руках магнатів зумовила ши­рокомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Селянська община базувалася на су­сідських територіальних зв’язках й відігравала роль орга­нізуючого ядра в житті сільського населення ще з часів Київської Русі. Вона, як правило, утворювалася з окре­мих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5—11 «димів» — окремих господарств селянських сімей- родин. Населення дворищ складали як повноправні общин­ники так і залежні селяни. Загалом дворище було суспіль­ним господарчим комплексом із садибами, орними зем­лями, сіножатями, лісами, водами. Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся в привласненні общинних зе­мель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів. Внаслідок цього в середи­ні XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося. Кількісне зростання феодального землеволодіння суп­роводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток товарно-гро­шових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогоспо­дарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільвар­ки — багатогалузеві господарчі комплекси, що базували­ся на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства. За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV—XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аг­рарний характер (жителі міст займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом та торгів­лею; перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки натурою і грішми). Водночас за міськими мурами відбу­валися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища та процеси: поглиблювалася спеціалізація ре­місництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. — 200, а на початку XVII ст. — до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внут­рішнього ринку; виникли фахові ремісничі об’єднання — цехи, виникають перші зародки мануфак­турного виробництва; у містах запроваджено Магдебур­зьке право. Українські землі знову потрапляють на орбіту актив­них торговельних відносин. Після падіння Константино­поля активізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури — набуває поширення продаж товарів у кредит, під заста­ву, укладаються торгові контракти, з’являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під зас­таву). Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були тісно пов’я­зані з соціальними процесами. В соціальній сфері україн­ських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, приві­леїв та обов’язків. Поділ на стани, що існував паралель­но етнічному та релігійному, започаткував ще одну пло­щину суспільної стратифікації, став важливим чинником у процесі самовизначення та самоідентифікації людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі. На вершині соціальної ієрархії перебував військово- службовий стан (щляхта), до якого належали представни­ки з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Форму­вання шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавчо, майже замкнутого привілейо­ваного стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану в українських землях, які входили до Великого князівс­тва Литовського, були майже ЗО княжих родів литовсь­кої та давньоруської династій (Острозькі, Вишневедькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціаль­ній структурі визначалися знатністю походження та ве­ликою земельною власністю. Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязів­ської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (па- ни-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була осно­вою для формування верхівки державного апарату і під­лягала тільки суду Великого князя. Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (

зем’яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, ве­ла від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем’ян (бояр) володіла вот­чинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася зем­лею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем’яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою вій­ськово-служилої верстви.