48) Становище різних категорій українського селянства: обезземелення та поступове закріпачення

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

49.Поширення фільваркового господарства в Україні. Аграрна реформа “Устава на волоки”. В українських землях Ф. вперше з'явилися в Галичині у XV ст. У більшості українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, фільваркова система господарювання почала запроваджуватися з серед. XVI ст. У зв'язку з розвитком внутрішнього і особливо зовнішнього ринку (мануфактурне виробництво західноєвропейських країн потребувало сільськогосподарської сировини) у феодалів виникла потреба організації власного господарства з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської продукції. З іншого боку, новосформований шляхетський стан Великого князівства Литовського прагнув економічної стабільності господарства в умовах постійного перебування шляхтичів у військових походах. Згідно з «Уставою на волоки» (1557) спочатку на великокнязівських (державних землях) Великого князівства Литовського було проведено «волочну поміру» і найкращі землі віддано під Ф. Селяни зобов'язувалися виконувати дводенну панщину на тиждень з однієї волоки землі, що була у їхньому користуванні. У приватних маєтках магнати та шляхта також стали запроваджувати Ф. як найбільш економічно вигідні для них господарства. Розвиток фільваркового господарства уже на середину XVI ст. привів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посилення експлуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожілих, недієздатних виробників; тим часом зміцнювалися зв'язки панського господарства з внутрішнім і зовнішнім ринками. Панівний клас шукав шляхів збільшення доходів від своїх маєтків насамперед за рахунок експлуатації селянства. Аграрна реформа 1557 р. великого князя литовського і короля польського Сигізмунда II Августа, відома під назвою «Устава на волоки». Реформу проводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусії та частково на Укр. Під фільварок відводили кращі землі, причому так, щоб була одна велика площа; під селянські волоки — гірші й на окраїні маєтку Кожному селянському двору виділялося, як правило, три смуги, кожна площею в 10—11 моргів, — по одній в трьох різних полях, що дорівнювало в цілому волоці. Таким чином примусово впроваджувалась трипільна система землеробства. Селянин міг прийняти виділену йому волоку або не прийняти. В останньому випадку, вже без землі, він міг перейти в іншу великокнязівську волость, у володіння іншого феодала чи до міста. Орні землі й луки кожного селянського двору вимірювалися і записувалися в інвентар (реєстр). Розширяти свій наділ селянин не мав права. Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягувалися селяни з семи волок, причому кожна селянська волока повинна була відробити два дні панщини на тиждень. Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до наділів, тобто до великокнязівської власності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже, перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головним способом експлуатації, дедалі жорстокішої.