logo search
Ekzamen_IU

31. Київські князі Олельковичі

Литовський уряд відновив удільне Київське князівство 1440 p., включивши до його складу Переяславщину, а також Остерську й Путивльську волості Чернігово-Сіверщини. Київським князем став Олелько, син Володимира Ольгердовича. Правління Олелька Володимировича тривало майже 15 років — до 1455 р. На жаль, брак відповідних джерел стає на перешкоді з'ясуванню характеру його внутрішньої політики й навіть міри її самостійності. Грушевський спираючись на деякі факти стверджує, що твердження про те що Олельковичі були самостійними політиками - хибне, однак його думка не знайшла підтримки серед дослідників, оскільки факти, які наводить грушевський поодинокі. Найпомітнішою подією перших років Олелькового князювання став приїзд до Києва митрополита Ісидора, котрий перед тим брав участь у роботі Флорентійського собору, на якому було укладено унію православної та католицької Церков (1439 р.). 

Наступником Олелька на київському столі став його старший син Семен, якому на той час було близько 35 років. Казимир не визнавав спадкове право Олельковичів на Київське князівство, однак практично не втручався у внутрішнє життя Київської землі. Поводячись досить незалежно стосовно великого князя литовського, Семен встановив династичні зв'язки з Молдовою.  Завдяки географічному положенню свого князівства Семен Олелькович контролював значну частину Дніпровського торговельного шляху, що з'єднував Північно-Східну Русь із Кримом та країнами Сходу. Київ посідав важливе місце в системі тогочасних економічних зв'язків.

Семен Олелькович ще запамятався тим, що відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, що стала величним надгробком Семену Олельковичу — останньому київському князю, після смерті якого в 1470 р. Каземир взявся за ліквідацію Київського князівства. Казимир, який отримав звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника — Мартіна Гаштольда. Однак Київ після Семен мав прямих на щадків — його сина Василя і брата Михайла, на той час намісника в Новгороді. Саме їхні кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі відмо вилися прийняти до себе Гаштольда як іновірця і, головне, не князя за походження. Кияни двічі не впустили Гаштольда до міста. Це говорить нам про те що Олельковичі мали важливе значення для Київського землі, а ткож мали велику підтримку та повагу з боку населення Києва .Однак у 1471 р. Київському князівству Олельковичів було покладено край, коли кияни під загрозою воєнної розправи проти свого міста таки визнали владу Гаштольда. Отже, великий князь Казимир домігся свого і перетворив автономне Київське удільне князівство в підконтрольне Києвське воєводство.

32. Волинське удільне князівство часів Свидригайла. Руська знать не хотіла миритися зі своєю поразкою полякам та литовським феодалам під час протистояння Свидригайла та Сигізмунда Кейстутовича. Ситуація ускладнювалася щей активним тиском з боку Литви та Польщі. ТОму волинські князі Іван і Олександр Чарторийські організували змову руської знаті і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Одразу ж на білоруських, російських і українських землях спалахнули антилитовські настрої . Вони набрали такого загрозливого характеру, шо новообраний великий князь литовський Казимир IV (1440— 1492) мусив визнати відновлення Київського й Волинського князівств. У Києві утвердився Олелько, а на волині закріпився Свидригайло, який завжди мав тісні звязки та підтримку з боку волинської знаті. Новий великий князь, малолітній Казимир Ягайлович, за порадою опікунів визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і право на Волинську землю.  З 1440 p. аж до смерті, зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло жив безвиїзно у Луцьку. період 14-літнього княжіння Свидригайла у Луцьку позначений виразними рисами автономізму і саме тоді на Волині усталюються ті традиції й звичаї суспільного побуту, які стали підставою для політичного регіоналізму місцевої шляхти протягом наступних поколінь. Сам Свидригайло цей період правління волинськими землями провів досить спокійно, не втруаючись в активну політичну боротьбу.  Помер Свидригайло 10 лютого 1452 р. у Луцькому замку, не залишивши по собі потомства.  Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд уже на початку 50-х рр. XV ст. узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування.