23. Виникнення незалежних держав на Балканах і розпад сфрю.

Розпад СФРЮ розпочався в 1990 р. У країні швидко розповсюджувалися ідеї національного суверенітету та антикомунізму. Діяльність СКЮ як загальнодержавної політичної структури фактично була паралізована. Республіканські організації СК Хорватії та СК Словенії розпочали процес трансформації в партії соціал-демократичної спрямованості. Під тиском подій у країнах Центрально-Східної Європи федеральна влада дозволила проведення в країні виборів на багатопартійній основі. Утворення нових партій здебільшого відбувалося на національному ґрунті, а деякі з них проголошували себе спадкоємцями партій, які існували ще в міжвоєнний період.

Вибори до законодавчих органів у Словенії та Хорватії відбулися у квітні-травні 1990 р. У Словенії, де майже всі партії апелювали до національних інтересів, перемогу (55 % голосів) одержав блок «Демократична опозиція», який складався з християнських демократів, соціал-демократів, «зелених» та аграріїв. Партія демократичного розвитку (реформована СКС), отри­мавши трохи більше 17 % голосів, перейшла до опозиції. Однак головою президії республіки був обраний її колишній лідер М. Кучан. У Хорватії більшість (64 % голосів) отримала національна партія - Хорватська демократична співдружність (ХДС), яка виступала на виборах під гаслом досягнення незалежності, її лідер Ф. Туджман став головою президії республіки. Переконлива перемога національно орієнтованих партій на північному заході країни та реальна загроза розпаду СФРЮ примусила провідні політичні сили в інших республіках підсилити національні компоненти у своїх передвиборних програмах. Так, лідер СК Сербії (невдовзі перейменованого на соціалістичну партію - СПС) С Мілошевич у своїх публічних виступах послідовно наголошував на тому, що існуючі міжреспубліканські кордони є лише адміністративними, а не міждержавними, тому у випадку розпаду СФРЮ всі серби повинні жити в єдиній державі. І хоча внутрішні кордони федерації не були «етнічно обґрунтованими», а ЗО % сербів мешкали поза Сербією, подібні заяви сприймалися як прогнозування конфлікту.

У Сербії на грудневих (1990) парламентських виборах взяли участь уже декілька десятків різних партій та рухів. Головним суперником СПС була демократична партія (ДПС), яка виступала під гаслами економічної свободи, ринкових відносин, забезпечення широких соціальних прав і парламентаризму. Войовничі націоналістичні вимоги лунали від Сербського руху оновлення (СРО), який очолив письменних В. Драшкович. Однак головний козир націоналізму тримав у своїх руках С. Мілошевич. До того ж керівництво соцпартії контролювало засоби масової інформації. За підсумками виборів СПС отримала майже 80 % депутатських місць у скупщині, а С. Мілошевич став президентом Сербії. На листопадових (1990) виборах до скупщини Боснії і Герцеговини переможцями вийшли національно-політичні угруповання, які виступали під антикомуністичними гаслами: мусульманська Партія демократичних дій (ПДД), Сербська демократична партія (СДП) та Хорватська демократична співдружність (ХДС). Відповідно була поділена і влада: головою президії республіки став мусульманський лідер А. Ізетбегович, головою скупщини — серб М. Країшник, а його заступником - хорват М. Любич.

За підсумками листопадово-грудневих виборів (1990) до зібрання (парламенту) в Македонії був створений «експертний» уряд, до складу якого увійшли представники ВМРО-ДПМНЄ (Внутрішня македонська революційна організація - Демократична партія за македонську національну єдність), які виступали під гаслами «національного порятунку й македонського суверенітету» та СК Македонії - Партії демократичних перетворень. Президентом Македонії був обраний К. Глігоров. Наприкінці 1990 р. відбулася ціла низка нарад і консультацій за участю президії СФРЮ та керівництва республік, на яких були розглянуті різноманітні проекти реформування югославської федерації. У результаті не тільки з'ясувалися позиції сторін, а й виявилися їхні непримиренність та розбіжності: неокомуністичні Сербія й Чорногорія прагнули зберегти федерацію, Македонія та БіГ схилялися до конфедеративного устрою, Словенія й Хорватія виступали за союз суверенних держав, базований на конфедеративних відносинах. ,. Розраховані на існування умов єдиного економічного простору економічні реформи, які здійснювалися союзним урядом А. Марковича, захлинулися. Між республіками розпочалися економічні війни: торговельні зв'язки розривались, транспортні перевезення блокувалися, а на майно «чужих» фірм накладався арешт. Президія СФРЮ 3 квітня 1991 р. прийняла концепцію уряду А. Марковича щодо функціонування СФРЮ в перехідний період за формулою «11+3». Заходами передбачалося прийняття трьох невідкладних поправок до конституції СФРЮ, у тому числі щодо проведення вільних виборів до союзної скупщини, та одинадцяти законів, спрямованих на забезпечення нормального функціонування федерації до прийняття остаточного рішення про майбутній державний устрій. Але прийняття цього пакету проектів законів було заблоковане в республіках. Спроби знайти політичне рішення щодо кризи наштовхувалися на небажання сторін іти на взаємні поступки. До того ж Словенія вже приступила до формування власних збройних сил. Проголошення Хорватією і Словенією державної незалежності та їхні заяви про намір вийти з югославської федерації поставили інші республіки СФРЮ й усе світове співтовариство перед здійсненим фактом.

У жовтні 1991 р. фактично була паралізована діяльність Президії СФРЮ - колективного керівного органу держави. Члени Президії від Сербії, Чорногорії, ЮНА заявили про перехід до них усієї повноти влади. Делегати від інших республік у Президії з цим рішенням не погодилися. Пішов у відставку голова федерального уряду А. Маркович. Фактично єдиним загальнодержавним інститутом залишалася ЮНА. Окремі європейські країни вважали, що розпад СФРЮ відповідатиме їхнім національно-державним інтересам. У Брюсселі 16 грудня 1991 р. на засіданні Ради міністрів Європейського співтовариства (ЄС) було ухвалено дві декларації -«Про критерії визнання нових держав у Східній Європі й СРСР» та «Про Югославію». Країни ЄС погодилися через місяць визнати незалежність нових держав, якщо вони виконають низку вимог щодо забезпечення прав людини та національних меншин. До 15 січня 1992 р. відбулося дипломатичне визнання Хорватії та Словенії країнами, членами ЄС та Ватиканом.