31. Арабо – ізраїльські війни 1940- 1970 рр.

Ідея створення національної єврейської держави була висунута авс­трійським журналістом Т. Герцлем у кінці XIX ст. Він обгрунтував її на конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. Конгрес ухва­лив рішення про створення єврейської держави на території Палестини. На площу близько 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн євреїв з усього світу. Сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою яко­го перебувала Палестина, продати цю територію, але той відмовився. Незва­жаючи на це, євреї починають таємно переселятися до Палестини, де органі­зовують замкнені общини з натуральним господарством. Під час Першої світової війни уряд Османської імперії почав виселяти євреїв, звинувативши їх у допомозі країнам Антанти. Після закінчення Другої світової війни питання про утворення єв­рейської держави знову постало на порядку денному, його обговорення державами-переможницями відбувалося на тлі боротьби, що розгорталася між англійською адміністрацією, палестинським і єврейським партизанським ру­хом. 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль.

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що по­силило міжнаціональну боротьбу. У квітні 1948 р. єврейські збройні загони вирі­зали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби теж не поступалися в жорс­токості. У таких складних умовах Велика Британія вирішує достроково вивести свої війська 14 травня 1948 р. У той самий день була проголошена держава Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зумі­ли створити свою державу через відсутність політичних структур.

Створення у травні 1948 р. в Палестині (за рішенням ООН) держави Із­раїль стало початком близькосхідного конфлікту та виникнення палестинсь­кої проблеми. Група арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, а згодом Саудівська Аравія і Ємен) оголосили війну Ізраїлю. У ході арабо-ізраїльської війни 1948-1949 pp., маючи якісніше озброєння і скористав­шись неузгодженістю в стані арабів, Ізраїль захопив більшу частину палес­тинської території, а інша потрапила до Йорданії (західний берег ріки Йор­дан) та Єгипту (сектор Газа). Із Палестини було вигнано 900 тис. арабів, які знайшли собі притулок у різних арабських країнах. Гостро постала проблема біженців, і будь-які спроби (насамперед США) її вирішити з обуренням від­кидалися самими арабами. Палестинці хотіли повернутися на свою батьків­щину, і їх підтримували (матеріально за рахунок нафтодоларів) арабські країни, бажаючи покарати Ізраїль.

Ця війна зав'язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка хвилюва­ла людство усі післявоєнні роки. У 50-х рр. надії на повернення біженці по­кладали на Єгипет, але англо-франко-ізраїльська агресія (1956), розпад ОАР (1961) розвіяли ці сподівання.

На початку 60-х років Ізраїль, користуючись підтримкою США, які оснастили його армію новітнім озброєнням, почав підготовку до нової війни. У свою чергу, Радянський Союз активно підтримував Єгипет, де президент Насер почав соціалістичні перетворення. СРСР допоміг у переозброєнні єгипетської армії і направив до Єгипту своїх військових спеціалістів. Приво­дом до війни стало рішення Ізраїлю про відвід русла р. Йордан для зрошення пустелі Негєв, що зачіпало інтереси сусідніх арабських країн. Почалися збройні сутички з Сирією. У 1966-1967 рр. між Єгиптом, Сирією і Йорданією була досягнута домовленість про спільні дії проти Ізраїлю. Випередивши своїх противників, 5 червня 1967 р. ізраїльська армія напала на Єгипет і дуже швидко знищила всю його авіацію і завдала поразки сухопутним силам. 8 і 9 червня така ж доля спіткала армії Сирії та Йорданії. Наслідком червневої війни 1967 р. було приєднання до Ізраїлю західного берега р. Йордан, сектора Газа і Синайського півострова, східної частини Єрусалиму, Голанських ви­сот, які належали раніше Сирії. Чергова війна 1973 р. за повернення втраче­них територій знову не принесла успіху арабським країнам і довела, що вій­ськовою силою близькосхідної проблеми не вирішити.

У кінці 50-х рр. у Кувейті виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), очолюваний Я. Арафатом. Ця організація висунула нову програму боротьби, одним з пунктів якої було невтручання у внутрішні справи арабських держав. Така позиція забезпечила ФАТХ підтримку від аравійських монархів.

Лідери арабських країн не були зацікавлені у самостійності палестинсь­кого руху і з цією метою у 1964 р. утворили Організацію визволення Палес­тини (ОВП). Щоб вийти з-під їх контролю, ФАТХ починає самостійну боро­тьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського руху опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється на впливову військово-політичну силу, яка вста­новлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Я. Арафат обирається головою виконкому цієї організації, а в 1970 р. стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції.

Обмеженість території, де велися бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити в Палестині бази для боротьби. Усі збройні акції проводи­лись із територій сусідніх держав, спричинюючи невдоволення їхніх урядів і місцевого населення. У кінцевому підсумку це призвело до палестино-йорданського конфлікту 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися до Лівану. Але там вони порушили рівновагу сил у суспільстві, що призвело до громадянської війни та ізраїльської інтервенції (1982). Того самого року збройні загони і керівництво ОВП перебираються до Тунісу. Жовтнева арабо-ізраїльська війна 1973 р. привела до трансформації по­глядів Я. Арафата. Він починає виступати за створення палестинської держа­ви не замість Ізраїлю, а поряд з ним, за розв'язання проблеми мирними засо­бами. Така політика врятувала ОВП від ізоляції й загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу.

9 грудня 1987 р. на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа почалось на­родне повстання («інтифада») без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) ухвалила рішення про проголошення незалежності Палестини. Зусилля провідних країн світу сприяли початку близькосхідного врегу­лювання, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовле­ності про надання обмеженої автономії Палестині у складі Ізраїлю (1994). Як свідчать останні події, зокрема, після терактів в Америці ізраїльсько-палестинські відносини далекі від добросусідства.