4. Придністровський етнонаціональний конфлікт та шляхи його вирішення.

Придністров’я – частина території Молдови на лівому березі р. Дністер. Самопроголошена Придністровська Молдавська республіка (ПМР). Метою етнонаціонального крила молдовської еліти було здобуття в ході перебудови якомога більшої автономії від союзного центра – аж до незалежності Молдови. При цьому місцеві керівники бажали зберегти цілісність республіки та створити нову ідентичність молдован. Важливим фактором формування (або відновлення) молдавської ідентичності було зближення Молдови із етнічно, лінгвістично та історично близькою Румунією. Історично Придністров’я входило до складу Молдовської республіки із 1940 року, до цього – було частиною УРСР. Етнічний склад Придністров’я складається із трьох приблизно рівних за чисельною основних груп: молдован, росіян та українців. Натомість, населення решти Молдови більш гомогенне. Воно користується молдавською мовою, яка дуже схожа на румунську. Розіграш майже від самого початку лінгвістичної та етнічної карт молдовським керівництвом створив передумови для швидкої ескалації конфлікту. Важливим фактором розвитку конфлікту стала присутність в Придністров’ї 14 радянської (пізніше – російської) армії. Вона стала захисником інтересів місцевої еліти та населення в ході конфлікту, що починався. Багато в чому присутність армії завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв’язання конфлікту. У 1992 році командування армією було доручено генералу Олександру Лебєдю. Об’єкт конфлікту: суверенітет над територією Придністров’я. Конфлікт складається із трьох основних фаз: Перша фаза – 1989-1992 роки – характеризується мобілізацією сторін, структуризацією та латентним ходом конфлікту. В цей період відбувається консолідація двох еліт – з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв’язків із Росією та Україною; з іншого – націоналістичної молдавської, яка прагнула незалежності Молдови та зближення її із Румунією. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров’ї стале мовне питання.

Друга фаза – з березня по липень 1992 року. В цей період збройними силами Молдови здійснюється спроба розгромити військові формування в Придністров’ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь республіканської (молдовської) армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14 армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отже, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

Третя фаза конфлікту – із моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 до сьогодні – є фазою деескалації та пост-конфліктного врегулювання. В її основі – погоджені двосторонні заходи із відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями 1992 року гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров’я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови.

В 2006 році відбулося чергове загострення конфлікту, на цей раз в зв’язку із відмовою української митниці пропускати придністровські товари без документів, оформлених Молдовою. Експорт ПМР відіграє в її економіці принципово важливу роль, а тому введення нових митних правил стало потужним засобом впливу на Тирасполь. Росія втрутилася в конфлікт на боці ПМР, вимагаючи від України припинити економічний тиск. США та ЄС підтримали Україну в її спробах навести лад у режимі експорту з Придністров’я. Росія вдалася до широкомасштабної гуманітарної допомоги Придністров’ю. З травня підприємства Придністров’я зареєструвалися в митних органах Молдови та відновили експорт. Тим не менш, ескалація конфлікту відбулася, і в її ході керівництвом ПМР було оголошено про підготовку до проведення в 2006 році референдуму про незалежність.