3. Грузино – абхазький конфлікт: причини, хід, наслідки.
Грузино-абхазький конфлікт є одним з найгостріших етнополітичних конфліктів на території колишнього СРСР і Кавказу. В умовах розпаду СРСР він привів до бойових дій і згодом до невирішеного замороженого конфлікту. Напруженість у відносинах між грузинським урядом і абхазькою автономією виявлялася періодично ще в радянський період. Міграційна політика, що проводилася ще при Лаврентії Берії, привела до того, що абхази стали складати меншість від чисельності населення регіону (до початку 1990-х років їх було не більше 17% від всього населення Абхазії). Формувалася міграція грузин на територію Абхазії (1937-1954 роки) шляхом підселення в абхазькі села, а також заселення грузинами грецьких сіл, що звільнилися після депортації греків з Абхазії в 1949 році. Абхазька мова (аж до 1950 року) була виключена з програми середньої школи і замінена обов'язковим вивченням грузинської мови. Масові виступи і збурення серед абхазького населення з вимогою виведення Абхазії зі складу Грузинської РСР спалахували в квітні 1957 року, в квітні 1967 року і найбільші ‑ у травні і вересні 1978 року. Загострення відносин між Грузією і Абхазією почалося 18 березня 1989 року. Цього дня в селі Лихни (стародавній столиці абхазьких князів) відбувся 30 тисячні Збори абхазького народу, на яких була висунута пропозиція про вихід Абхазії з складу Грузії і відновленні її в статусі союзної республіки. 14 серпня 1992 року між Грузією і Абхазією почалися військові дії, які переросли в справжню війну із застосуванням авіації, артилерії і інших видів зброї. Початок військової фази грузино-абхазького конфлікту поклало введення до Абхазії грузинських військ під приводом звільнення захопленого звіадістамі і віце-прем'єра Грузії Александра Кавсадзе, що утримувався на території Абхазії, охорони комунікацій, в т.ч. залізниці, і інших важливих об'єктів. Основна частина грузинських військ увійшла до Абхазії з півдня, на півночі (на кордоні РФ) був висаджений десант з моря. Цей крок викликав запеклий опір абхазів, а також інших етнічних общин Абхазії. Метою грузинського уряду було встановлення контролю над частиною своєї території і збереження її цілісності. Метою абхазьких влад — розширення прав автономії і, зрештою, отримання незалежності. Політичну і матеріальну підтримку абхазькій стороні надавала Росія. З боку центрального уряду Грузії виступали Національна Гвардія, парамілітарні формування і окремі добровольці, з боку абхазького керівництва — збройні формування негрузинського населення автономії і «добровольці» (з російських республік Північного Кавказу, з бунтівної Чечні, а також російські козаки). 3 вересня 1992 року в Москві в ході зустрічі Бориса Єльцина і Едуарда Шеварднадзе (що займали у той час пости президента РФ і голови Держради Грузії) був підписаний документ, що передбачав припинення вогню, виведення грузинських військ з Абхазії, повернення біженців. Оскільки конфліктуючі сторони не виконали жодного пункту угоди, військові дії продовжилися. До жовтня 1992 року, отримавши поповнення і велику кількість сучасного озброєння, абхази взялися до наступальних дій. Було відбито місто Гагра, в боях за який велику роль зіграв так званий «абхазький батальйон». Узявши Гагру, абхази встановили контроль над стратегічно важливою територією, прилеглою до російського кордону, налагодили лінії постачання з Конфедерацією гірських народів Північного Кавказу, що підтримувала їх, і стали готуватися до наступу на Сухумі. В ході штурму Гагри (у якому, за твердженням грузинської сторони, брали участь російські танки) абхази, як стверджується, отримали в своє розпорядження близько десяти бойових машин піхоти і бронетранспортерів. Згодом, у відповідь на звинувачення Грузії в тому, що Росія забезпечувала бунтівну автономію зброєю, абхазьке керівництво стверджувало, що в бойових діях використовувалася трофейна зброя. До кінця 1992 року війна набула позиційного характеру, де жодна із сторін не могла отримати перемогу. 15 грудня 1992 року Грузія і Абхазія підписали декілька документів про припинення військових дій і виведення всіх важких озброєнь і військ з регіону військових дій. Наступив період відносного затишшя, але на початку 1993 року військові дії поновилися після абхазького наступу на Сухумі, зайнятого грузинськими військами. 27 липня 1993 року, після тривалих боїв, в Сочі було підписано Угоду про тимчасове припинення вогню, в якому Росія виступала в ролі гаранта. 16—27 вересня 1993 року розгорілася битва, що увійшла до історії конфлікту як «Битва за Сухумі». З огляду на порушення угод Росія навіть ввела формальні санкції на торгівлю з Абхазією. Грузинські війська були вимушені повністю покинути Абхазію. 14 травня 1994 року в Москві між грузинською і абхазькою сторонами за посередництва Росії було підписано Угоду про припинення вогню і роз'єднанні сил. На основі цього документа і подальшого рішення Ради голів держав СНД в зоні конфлікту з червня 1994 року розміщені Колективні сили по підтримці миру СНД, в завдання яких входить підтримка режиму невідновлення вогню. Колективні миротворчі сили, повністю укомплектовані російськими військовослужбовцями, контролюють 30 кілометрову зону безпеки в зоні грузино-абхазького конфлікту. У зоні конфлікту постійно перебувало близько трьох тисяч миротворців. Мандат терміну дії російських миротворців був визначений в шість місяців, після закінчення цього терміну Рада голів держав СНД мала приймати рішення про продовження терміну їхнього мандата. 2 квітня 2002 року був підписаний грузино-абхазький протокол, згідно з яким патрулювання верхньої частини Кодорської ущелини (територія Абхазької автономії, контрольована Грузією) було доручене російським миротворцям і військовим спостерігачам ООН.
- Етнонаціональні конфлікти сучасного світу. Залік. Коврик – Токар л. І.
- 1. Історичні передумови виникнення національних суперечностей на пострадянському просторі.
- 2. Причини, хід, характер вірмено – азербайджанського протистояння в Нагірному Карабасі.
- 3. Грузино – абхазький конфлікт: причини, хід, наслідки.
- 4. Придністровський етнонаціональний конфлікт та шляхи його вирішення.
- 5. Етнодемографічна структура і соціально – політичні проблеми сучасного Афганістану.
- 6. Етноконфесійна війна в Афганістані у 90 – х роках.
- 7. Війна в Афганістані 2002 та сучасний період розвитку країни.
- 8. Російська політика в Чечні в 1991 – 1994 роках.
- 9. Еволюція історико – методологічних підходів у визначенні понять – етнічність, примордіалізм, конструктивізм.
- 10. Типологія етнічних конфліктів.
- 11. Причини виникнення етнічних конфліктів.
- 12. Основні принципи гуманістичної політики.
- 13. Комплексні теорії виникнення етнічних конфліктів.
- 14. Етапи та стадії розвитку етнічних конфліктів.
- 15. Російсько – чеченська війна 1994 – 1996 рр.
- 16. Нація, етнос, етнічність: проблематика наукової термінології.
- 17. Правові заходи запобігання виникненню етнонаціональних конфліктів.
- 18. Політика мулькутуралізму як запобіжний чинник конфліктогенності.
- 19. Російсько – чеченський конфлікт 1999 р.
- 20. Історичні передумови між конфліктів етнічних конфліктів на Балканах.
- 21. Загострення міжнаціональних відносин у Югославській федерації.
- 22. Політико – економічні передумови міжетнічної боротьбиу сфрю.
- 23. Виникнення незалежних держав на Балканах і розпад сфрю.
- 24. Збройні конфлікти і міжетнічна війна в Югославії.
- 25. Перспективи мирного врегулювання в Чечні.
- 26. Причини та передумови Ошського конфлікту. 27. Етнодемографічний склад Ошської області.
- 28. Осетино – Інгушський конфлікт як перший на території Російської Федерації.
- 29. Мирне врегулювання збройного конфлікту в Чечні 1996. Хасавютрська угода і невизначеність політико – юридичного статусу Чечні у складі рф.
- 30. Створення держави Ізраїль та виникнення палестинської проблеми.
- 31. Арабо – ізраїльські війни 1940- 1970 рр.
- 32. Кемп – девідська угода 1979. І спроба врегулювання арабо – ізраїльського конфлікту.
- 33. Арабо – ізраїльські відносини у 1980 – х роках і новий етап арабо – ізраїльського конфлікту.
- 34. Вашингтонські домовленості 1993 р.І взаємне визнання оон та Ізраїлю.
- 35. Палестино- ізраїльський збройний конфлікт 2000 р. Сучасний стан розвязання палестинського питання.
- 36. Курдське питання в арабських країнах і Туреччині та шляхи його вирішення.
- 37. Історичні корені Косовського питання.
- 38. Загострення Косовської проблеми у1980- 1990 рр. Війна нато проти Югославії, її політичні, економічні та екологічні проблеми.
- 39. Мирні ініціативи світової громадськості щодо вирішення Косовського питання на поч. 2000 – х рр.
- 40. Проблема етнічності албанської меншини у Македонії. Війна 2001 р.
- 41. Історичні корені британо – ірландського конфлікту у Північній Ірландії.
- 42. Політична криза у Великобританії на початку 20 ст. Виникнення проблеми Ольстера.
- 43. Протестансько- католицький конфлікт уПівнічній Ірландії у 1970 – 1980 рр. Діяльність ріа.
- 44. Квебек – проблема національної самобутності. 45. Пропозиції та програми уряду щодо вирішення Квебецької проблеми.
- 46. Шляхи мирного врегулювання конфлікту в Ольстері у 1990 – х роках та їх провал.
- 47. Міжетнічні проблеми у сучасній Індії: Кашмір, Пенджаб, Шрі – Ланка.
- 48. Шляхи розв’язання індо – пакистанського протистояння.
- 49. Національні проблеми сша: причини виникнення, сутність, наслідки. 50. Імміграційні хвилі 1990 – х рр. І зміни в етнічній структурі населення сша. Політика “melting pot” досягнення і проблеми.