2. Причини, хід, характер вірмено – азербайджанського протистояння в Нагірному Карабасі.

Хоча яблуком розбрату в цьому триваючому з лютого 1988 конфлікті стала Нагірно-Карабахська автономна область Азербайджану, яка оголосила себе в 1992 р. незалежною Нагірно-Карабахської Республіки (НКР), підгрунтя вірмено-азербайджанського збройного протистояння більш складна і багатопланова [16]. Крім власне територіальної суперечки тут і історико-культурне суперництво з елементами міжнаціональної ворожнечі між вірменами і азербайджанцями, і вступила в протиріччя з принципом суверенітету і цілісності держави ідеологія національного самовизначення, взята на озброєння новими елітами Вірменії та Азербайджану, їх суспільно-політичними об'єднаннями (Комітет « Карабах », Вірменський загальнонаціональний рух, Народний фронт Азербайджану тощо); і маневри тодішнього союзного Центру з метою зберегти республіки Закавказзя в орбіті впливу Москви, для чого було потрібно послабити і розколоти тамтешні національно-визвольні рухи, і, нарешті, зав'язалася з 1993 р . інтрига навколо каспійської нафти і шляхів її транспортування, перетворилася з часом у чи не головний чинник геополітичного суперництва в регіоні. У ході боїв 1993-го армія НКР встановила контроль над сімома прилеглими до Нагорного Карабаху азербайджанськими районами, перетворивши їх у так званий пояс безпеки. Підписана вірменської і азербайджанської сторонами 16 травня 1994 Бішкексько угоду про припинення вогню в цілому дотримується, проте позиції сторін щодо більшості спірних питань конфлікту, як і раніше, розходяться. 27 жовтня 1999 р. група терористів розстріляла вірменський парламент; в березні 2000 р. було здійснено замах на президента НКР А. Гукасян; в Азербайджані обстановку підвищеної нервозності створюють чутки про проблеми зі здоров'ям президента Г. Алієва, а також плани передати владу до призначеного ним наступника (на цій посаді Алієв бачить свого сина Ільхама). У міру того як росте число тих, хто розчарувався в можливості вирішення конфлікту шляхом переговорів, у всіх залучених в протиборство республіках все голосніше заявляють про себе «партії війни». Ні Баку, ні Єреван за шість років конфлікту не зробили жодного кроку назустріч один одному. Переговорний процес, незважаючи на зусилля численних посередників (Мінська група ОБСЄ, Росія, США, Туреччина, Іран та ін), фактично торпедується. Не вдалося домогтися прориву у вирішенні конфлікту і в ході проведених у 1999-2000 рр.. двосторонніх зустрічей азербайджанського та вірменського президентів. І в тій, і в іншій країні спроби їх лідерів піти на взаємні поступки викликали восени 1999-го найгострішу політичну кризу. Остання зустріч Алієва і Кочаряна, що відбулася у вересні 2000 р. в Нью-Йорку на ООНівським «Саміті тисячоліття», не привела до якихось результатів. Перевагу, як і раніше віддається апеляціями до громадської думки. У цілому ж протиріччя між конфліктуючими сторонами - щодо статусу Нагірного Карабаху, захоплених азербайджанських територій, біженців і т. п. - залишаються невирішеними, відповідно слабка і надія на мирний результат конфлікту.