37. Історичні корені Косовського питання.

Виходячи з сьогоднішньої міжнародної ситуації, яка характеризується розвитком глобалізаційних тенденцій, що, так би мовити, “стирають” державні кордони, справедливим є те, що фактично будь-яка криза в світі тим чи іншим чином відбивається майже на кожній країні, зокрема це стосується і України. З огляду на ситуцію, що складається на території Косово, справедливим є твердження про те, що Балканський півострів називають “пороховою діжкою Європи”. Історично на Балканах склалась досить непроста ситуація, що характеризується гострими міжрелігійними, а звідси й міжетнічними конфліктами. Боротьба Сербії за територію держави косоварів тягнеться ще з часів, коли ця територія належала Візантії. Саме тоді більшість населення півострову прийняло християнство. Переломним в історії цього краю став 1459 р., що ознаменувався повним розгромом Сербської держави з боку Османської імперії та початком переселення сербського населення з території сучасного Косово. В той час Метохія, що входить до його складу, була культурно-духовним центром боротьби сербів за визволення. Нині всі духовно-культурні пам’ятки, що там знаходились, знищуються албанцями. Зміни етнічного складу населення Косово призвело до винекнення сербсько-албанського протистояння. На початку XIX ст. Сербія отримала незалежність від Османської імперії і в 1912 р. одержала контроль над Косово, що в 1918 р. ввійшло до складу Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославія). Досить велику роль у створенні сучасної проблеми Косово відіграло те, що німецька та італійська окупаційні влади включали його до складу Великої Албанії, і в період Другої світової війни албанці селились у домівках сербських вигнанців. В 1970-х роках значно зросли випадки етнічної нетерплячості з боку албанців. Між 1971-1981 р. з території Косово емігрувало близько 50 тис. сербів. Новим поштовхом до розгорання конфліктів став розпад Югославії. У зв’язку з початком кровопролитної війни між косовськими сербами і албанцями, що виражалась в етнічних чистках в 1999 р. на територію держави були введені війська НАТО. Все це привело до того, що у 2005 р. Рада Безпеки ООН виступила за початок переговорів про статус краю. Передумовою для цього мали стати так звані “Стандарти для Косово”, в яких зазаначались 8 пунктів: функціонування демократичних інститутів; підтримка правопорядку; свобода пересування; повернення біженців; конкурентоздатність економіки; право на майно; діалог з Белградом; корпус захисту Косово. 31 січня 2006 відбулось засідання контактної групи з питань Косово на рівні міністерств закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО). На зустрічі були підведені три основні принципи, на базі яких будуть вестись переговори: Косово не може бути повернено під управління Сербії, не може бути розділене і не може бути приєднано до іншої держави. Повну незалежність Косово зможе отримати після інтеграції в ЄС, а до цього часу воно буде перебувати під частковим міжнародним протекторатом. Головним документом, який зміг би зумовити незалежність Косово, мали бути постулати “резолюції 1244”. Згідно неї жодна держава що її підпише не може претендувати на щось більше ніж автономія у складі Федеративної Республіки Югославії. Також косовари мають виконати два наступні пункти, а саме: повернення біженців; допуск “югославської армії” на територію держави для охорони кордону і об’єктів сербської культури, які в даний час інтенсивно знищуються албанцями. На теперішній момент статус Косово є невизначеним. 17 лютого 2008 р. Республіка Косово оголосила в односторонньому порядку про свою незалежність від Сербії, проте згідно Конституції Сербії, Косово входить до її складу як автономний край. На урочистому зібранні парламенту народні обранці проголосували за вихід провінції зі складу Сербської держави. Відповідну декларацію зачитав прем'єр-міністр Хашим Тачі. Переважна частина населення у день проголошення незалежності одразу ж вийшла на вулиці святкувати цю подію, однак це не стосується косовських сербів, що бояться етнічної чистки і акцій терору з боку албанців. Ця подія викликала як підтримку, так і гострий супротив з боку країн Європи і Америки. Так на сьогодні незалежність Косово визнали 6 держав ООН. В той же час проти визнання незалежності виступили: Іспанія, Кіпр, Греція, Словакія, Болгарія, Румунія, Китай, Росія і, звичайно ж, Сербія. Варто задуматись над питанням, – чому саме вищевказані країни не визнають його? Причина досить проста... Справа в тому, що більшість з цих держав мають у своєму складі подібні до Косово державні утворення, що можуть в будь-який час теж заявити про свою незалежність. Серед останніх можна виділити: Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я, басків в Іспанії і т. д. Що ж до України, то її також можна віднести до країн, яким не зовсім вигідно визнавати незалежність цього державного утворення, адже в нашій країні також існують проблеми з етнічними меншинами, які прагнуть від’єднатись. Мова йде про Автономну Республіку Крим, де час від часу про себе нагадують татари. Тож питання визнання держави косоварів залишається поки що відкритим для України. Існує також версія про те, що на зустрічі президентів України і Франції обговорюалось це питання, де начебто Ніколя Саркозі пообіцяв допомогти Україні зі вступом до НАТО в обмін на визнання нашою державою статусу незалежності Косово. Можливо, саме відтягування рішення по Косово і стало однією із сукупних причин, через які Українську державу «прокотили» на Бухарестському самміті. Що ж до США, які по суті є ініціаторами косовської проблеми, адже саме ця держава відіграє провідну роль в НАТО, то її цілі є неоднозначними. Так можна припустити, що вся ця ситуація навколо Косово створювалась для того, щоб порушити стабільність ЄС, що є одним з економічних конкурентів США. Фактично все це стало прецедентом для протистояння між Росією і США, адже ноти Холодної війни все ще присутні у настроях обох країн. У відповідь на визнання Америкою Косово, Росія пообіцяла розглянути питання незалежності Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії, оскільки ці державні утворення звертались до неї з подібним проханням. Це, по суті, може стати причиною нової війни, адже, доречно згадати, що саме з Балкан розпочалась Перша світова. Створюючи конфлікт у Косово, Штати так би мовити самі собі “риють яму”, адже в американців також присутні відцентрові сили, що прагнуть до від’єднання. Тобто, у будь-якому випадку, визнання ООН Косово може викликати соціальну, економічну і політичну нестабільність у світі, а також цілу низку резолюцій з боку подібних державних утворень. А сам факт відділення не допоможе вирішити етнічний конфлікт, який склався.