9 Антична філософія.Особливості і основні етапи

Антична філософія виникла у грецьких містах-державах на рубіжі VII–VI вв. до н. э. Характерна особливість древньогрецькою філософії полягає перш за все у протиставлені філософських роздумів практичній діяльності, в її своєрідному відношенні до міфології. Духовний розвиток в VII–IV ст.. до н.е. йде від міфології і релігії до науки і філософії. Важливою ланкою і умовою цього розвитку виявилось засвоєння греками наукових і філософських понять, вироблених у странах Сходу – Вавілоні, Ірані, Єгипті, Фінікії.

Грецька філософія зародилась не як область спеціальних філософських досліджень, а у нерозривному зв’язку з науковими знаннями – математичними, природничонауковими, з зачатками політичних понять, а також міфологією і мистецтвом.

В розвитку античної філософії виділяють декілька періодів.

Перший (докласичний) VII-V в.в. до н. э. – це період Мілетської школи, Егейської школи, Піфагорійського союзу та вчень Геракліта і філософії Емпедокла і Анаксагора

Мілетська школа виникла в VI ст. до н.е. в м.Мілеті, основними представниками були Фалес (625-547 pp. до н.е.), Анаксімандр (610-546 pp. до н.е.), Анаксімен (588-525 pp. до н.е.).

Фалес першим намагався виявити єдине начало і основу всього існуючого в світі і прийшов до висновку, що така роль належить воді: вона начало і субстанція всього розмаїття предметів і явищ: "Все із води і перетворюється в воду". Тим самим було покладено початок матеріалістичній традиції у грецькій філософії. Послідовник і учень Фалеса Анаксімандр як загальний початок і субстанцію назвав гіпотетичне утворення — апейрон. Його учень Анаксімен таким єдиним початковим елементом вважав повітря: воно породжує і душу, яка завдяки таким властивостям здатна до творчості.

Матеріалістичну тенденцію мілетців розвинув Геракліт Ефеський (540 — 480 до н.е.). Він також намагався знайти першооснову світу та єдності всього існуючого і вважав, що нею є вогонь, він найбільш дієвий, динамічний, плинний, мінливий.

Наступним етапом у розвитку і становленні античної філософії були піфагорійці і елеати — філософські школи, що виникли в містах Кротон і Елея — західних грецьких колоніях на узбережжі Італії. Це також космологічні школи, але представники цих шкіл зосередили свою увагу не на речовому субстаті світобудови, а на незмінному конструктивно-розумовому принципі. Засновник Піфагорійського союзу Піфагор (приблизно 584 — 500 рр. до н.е.), виходячи з повторювальності і регулярності явищ, дійшов висновку, що принципом, за яким створюється і упорядковується космос, є числа і числові відношення, і найвища мудрість проявляється в числах. Отже, числа є сутністю речей, сутність в загальному, в абстракції.

Елеати, особливо Парменід (близько 540 — 470 рр. до н.е.), заперечуючи числовий ідеалізм піфагорійців, натомість висунули абстрактний символ єдиного, неподільного, вічного і нерухомого буття, незалежно від чуттєвого сприймання речей. Це матеріальне буття є завжди рівне собі мислення і істина в образі спочиваючої, досконалої і самодостатньої у своїй граничній здійсненності Вселенській Кулі. Одним із учнів Парменіда був Зенон (біля 490 — 430 рр. до н.е.), який, розвиваючи основні положення філософії свого вчителя, сформував свої положення про апорії — положення, за допомогою яких розкривається суперечність руху.

На піфагорійцях і елеатах фактично закінчується період космологізму в світорозумінні, трактування космосу як добре організованого середовища, що породжує людину і обумовлює її поведінку і долю. Все більше у сферу інтересів філософії потрапляє суспільне життя.