57 Проблема суспільно ідеалу і проекти побудови ідеальних суспільств в історії філософії

З часів епохи Відродження, коли людина і її діла почали уявлятись рівними богам та їх справам, все більше завойовує у філософії прихильність думка про -те, що усі суспільні негаразди створюються самими людьми і що люди самі спроможні перетвориш своє життя на краще Тепер ця думка настільки стала буденною у філософії та житті, що не тільки філософи, але навіть базарні перекупки, давно розгубивши елементи своєї "середньої" освіти, сперечаються про "моделі" суспільним змін Особливо гострими такі суперечив стають у кризові, перехідні періоди суспільної історії, коли минулі форми раціоналізації суспільного життя {держава, право, політика, філософія тощо) сприймаються "негідними", а майбутні форми – предмет гадок "громадської думки" та мудрувань і довільних обіцянок вождів маси.

Україна тепер перебуває саме в ситуації "переходу", де минуле і майбутнє переплетені, а нове, що пропонується, часто виявляється відновленням старого. Тому серед безладдя кризової ситуації люди прагнуть ясності. розуміння того, що їх очікує д на що їм слід сподіватись .Це змушує звертатись до питань засад (.начала) історії людства й України, її "початку" й "кінця". З'ясовуються питання субстанції і "межі" суспільного та світового буття, джерел його перетворень, порядку перетворень та того "діяча", який уміє і здає про те, як слід змінити суспільне життя на краще.

Заодно не означає, що "краще житія" в обстановці кризи є ідеал, проект жаданого майбутнього, який протистоїть нестерпним повсякденним реаліям. Він кличе людей діяти у певному напрямку, але не дає ніяких гарантій того, що дія саме у даному напрямку приведе до успіху. Суспільний ідеал – це думка й бажаний образ того, чого немає і в основному ніколи не буде, тобто це раціонально-чуттєве Небуття, з якого має постати певне Буття.

Отже, проблема суспільних перетворена завжди містить глибокий світоглядно-філософський зміст, а так, як вона орієнтована на раціоналізацію Небуття, з якого може постати невідоме Щось, то у філософії тепер побутує різне ставлення до цієї проблеми. Зокрема, марксистсько-ленінська філософія, спираючись на ідею Гегеля про "заперечення заперечення", вибудувала таку схему "початку" і "кінця" суспільної історії. Людство, вчили Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін, почало свою історію первісним родоплемінним комунізмом, що змінився варварством класово-антагоністичного суспільства, осіння стадія якого – капіталізм. Конфлікт продуктивних сил і виробничих відносин, проявляючись як класова боротьба пролетаріату проти буржуазії, завершується перемогою пролетаріату, який "будує" комунізм. Капіталізмом завершується "передісторія" людства, а комунізм починає справжню історію. Тепер же, коли "побудований" комунізм розпався, виявилось, що все-таки історія і скінчилась, що джерело суспільних перетворень не у суперечності продуктивних сил і виробничих відносин економіки, і що пролетаріат, знищуючи стару буржуазію, народжує згодом із свого середовища нових капіталістів.

Немарксистська філософія, в свою чергу, по-різному ставиться до питань, що вважаються провідними у соціальній філософії марксизму. Релігійна філософія традиційно пропонує свою "модель" суспільного майбутнього, як "царства небесного"; суб'єкт суспільних перетворень вбачає у "волі божій", у боротьбі проти "світу Сатани", а джерелом перетворень вважається Бог, дороги я кого й помисли невідомі.

Екзистенціалізм і значною мірою позитивізм, з свого боку, відмовляються від якихось однозначних проектів суспільного майбутнього. Екзистенціалізм (Г. Маркізе, Ж.-П. Сартр та ін.) наполягають на принципі, що майбутнє – Ніщо, а тому слід жити "тепер", вимагаючи "неможливе". Проте значна частина представників соціально-філософського позитивізму (Д. Белл, З. Бжезінський, Г. Канн та ін.) і деякі екзистенціалісти (X. Ортега-і-Гассет та ін.) виходять з того, що суб'єктом суспільних перетворень є еліта, джерелом – наукова технологія, а майбутнє може постати або як "масове", або як "технотронне" чи "інформаційне" суспільство.

Проблема суспільних перетворень, таким чином, у сучасній філософії в цілому залишається відкритою для обговорення, а способи її вирішення значною мірою визначаються тим, як теперішні мислителі розуміють сам процес, механізм перетворень.

Основні концепції суспільних перетворень. Найпоширенішими у сучасній філософії концепціями суспільних перетворень є вчення про прогрес і про розвиток та примикаючи до них вчення про еволюцію. Нагадаємо, що вчення про прогрес розробив французький математик і діяч Великої французької революції 1789-1794 р.н., Кондорсе. Це вчення виходить з того. що в суспільстві нарощується сума благ завдяки зростанню масштабів використання здобутків людського розуму – науки і техніки.

Обґрунтовуючи цю думку, Кондорсе керувався методом математичної прогресії. Отже, вчення про прогрес не розкриває суть суспільних перетворень, а описує їх наслідки, спираючись на один Із методів математичних розрахунків. Розрахунок може вестись від умовного нуля у двох напрямках: від 0 до … ( «регрес») і від О до … ("прогрес"). Так як у вченні про прогрес метод домінує над суспільним буттям, то це веде до спотворення процесу суспільних перетворень. Адже можна так підрахувати "прогрес Розуму", що при зовнішньому оптимізмі висновків загальний стан суспільства і Його тенденції будуть проігноровані.

Найпопулярнішім в Україні та значною мірою за рубежем є розроблене Гегелем-Марксом-Леніним вчення про розвиток. Недоліки цього вчення ми розглядали, коли мовили про філософію Гегеля і марксистсько-ленінську філософію. Воно передбачає містичну віру в "об'єктивну закономірність", яка, залежно від довільно обраного початку, невідворотно має привести до омріяного "кіпця", але через обов'язкову "боротьбу протилежностей" і катастрофу – "заперечення заперечення".

Отже, у теорії розвитку, як і у теорії прогресу, є схема, метод мислення, а не вчення про суть змісту суспільних перетворень. Абсолютизація цих схем, відомо, не раз завдавала шкоди суспільству у минулому. Перешкоджатиме філософія розвитку і плину теперішніх суспільних перетворень, якщо вбачатиметься у ній універсальне пояснення світових проблем.

Усвідомлюючи тією чи іншою мірою обмеженість вчень про прогрес і розвиток, сучасні філософи шукали більш надійні форми теоретичного пояснення суспільних і світових змін. Зокрема, напочатку XX ст. О. Шпенглер запропонував концепцію "перефази". Суспільство він уподібнив геологічним пластам, у структурі яких вкраплені різні домішки. Наприклад, у граніті можуть бути вкраплені різні солі, що вимиваються водами. Але на місцях солей лишається не порожнеча, а нові наповнювачі – глина, пісок тощо, котрі, таким чином, вносять зміни у пласт граніту, змінюють його структуру і властивості. Подібно, гадав Шпенглер, перетворюється цивілізація і все суспільство.

Інший підхід запропонували французькі мислителі Делез і Гуаттарі, розробивши концепцію "різоми". Різома – біологічне явище, що характеризує існування рослин. На лузі кожна травина росте окремо, але під землею йде невидима боротьба коріння рослин за простір життя. Одна рослина може відібрати соки землі у іншої, привести її до загибелі. Конкретний зміст рослин лугу міняється. Подібно до цього, міняються і суспільні явища, буття людей.

Концепції "перефази" та "різоми", як бачимо, підкреслюють пластичність, а не катастрофічність перетворень, і не орієнтуються на проектування жорстко визначених ідеалів суспільства. Інакше вирішує цю проблему німецький філософ Т. Адорно, який обмеженість теорії розвитку Гегеля-Маркса вбачає в абсурдності: якщо суспільне життя рухається колообразно, то воно не може просуватись уперед; якщо визнається лінійний рух, то він не є циклічним. Вихід із парадоксальності вчення про розвиток Адорно вбачає в астрономічній ідеї "констеляції" (відхиленні від розрахованих) орбіт планет. Тобто суспільство функціонує циклічно, але при цьому відбувається нібито "сходження з орбіти", "зсув" його руху завдяки змінам функцій його частин.

Популярною у філософії Заходу е концепція Ф. Хайєка, котра виходить з того, ідо люди – автономні молекули, що рухаються "свободно" (свавільно, хаотично). Цей рух певною мірою обмежується раціональністю (державним регулюванням), котра, проте, завжди обмежена. Тому суспільні перетворення йдуть завжди безладно і непередбачувано, ламаючи усталені форми раціональності.

Отже, специфіка сучасних концепцій суспільних перетворень свідчить про те, що вони орієнтуються не стільки на суспільне життя, скільки на пошук аналогій між природними і суспільними процесами або ж спираються на ті чи інші обмежені методи, розуміння, яким надається універсальне значення. Проте чимало недоліків цих концепцій, у тому числі й тих, що спираються на технологічний детермінізм, долаються, на наш погляд, вченням про поступ І. Франка.