1 Формування і зміцнення Галицького і Волинського князівства, їх об'єднання.

Одним із найсильніших князівств південно-західної групи було Галицьке, розташоване на території, що межувала з Польщею і Угорщиною на Заході, литовськими племенами на Півночі, Волинським, Київським князівствами на Півночі і Сході, а на Півдні межі Галицької землі доходили до Чорного моря і Дунаю Західна частина князівства між головним хребтом КарпатI і ріками Сяном та Дністром — гориста (Погорина), східнішій (в основному по середньому Дністру) — Пониззя (з ХІУ ст.. Поділля). Цю землю з давніх часів заселяли племена дулібів, тиверців, білих хорватів.

У князівстві були великі міста Перемишль, Галич, Звенигород, Теребовль, Текуч, Малий Галич (Галац) (на нижньому Дунаї) і Білгород (біля Дністра).

Географічне становище Галичини, розташованої на крайньо­му заході Русі, вигідне, бо вона не зазнавала нападів кочових племен. Незначними тут були й князівські усобиці. Тому сюди переселялася велика кількість населення з місць, що знаходили­ся під загрозою нападів кочівників, особливо з Подніпров'я. Сприяло піднесенню цього краю і перенесення сюди торгових шляхів з європейських країн у Візантію та країни Сходу у зв'яз­ку із занепадом торгових зв'язків по Дніпру («із варяг у греки»). Тепер велика кількість товарів транспортувалась із західної і Південної Європи до Галича, а звідти по Дністру у Візантію та інші країни. Визначну роль у швидкому піднесенні економіки відігравала торгівля сіллю, великі поклади якої розташовані біля Коломиї та ін. міст. Сіль продавалася у всі руські землі і за кордон.

Торгівлю, особливо зовнішню, вели в основному бояри, які на цьому швидко збагатилися і посіли провідне місце в суспільному житті князівства.

Поряд з цим у долинах рік проживало чисельне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, ячмінь, пшеницю), тваринництвом, рибальством, мисливством, бджільництвом.

У містах високого розвитку досягли обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарне ювелірне виробництво та ін.

Соціальні протиріччя між ремісниками, смердами та боярами тут були гострі і часто виливалися у повстання мас (1141, 1230 pp. та ін.). Були і інші форми соціального протесту і боротьби: убивства ненависних утискувачів, втечі на вільні землі Пониззя та ін

У 1097 р. Галицька земля відокремилася від Києва. Першими у незалежній Галичині правили нащадки онука Ярослава Мудрого Ростиславичі — Василько, Володар і Рюрик. Після їх смерті син Володаря розумний, талановитий, енергійний Володимирко (1145—1152 pp.) об'єднав усі галицькі землі і переніс свою столицю до Галича. Він розгорнув жорстоку боротьбу проти місцевих бояр, які були найбільш могутніми, багатими і свавільними серед аналогічних соціальних груп майже всіх руських земель.

На думку багатьох учених, винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їх походженням із місцевої знаті. Свої маєтки вони дістали не від князя, а узурпувавши велику частину общинних земель. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулись на аристократію, що вже (глибоко вкорінилась і була у змозі відстоювати власні інтереси. І ще більше вони зміцнилися у часи досить стабільного князювання чотирьох поколінь Ростиславичів. Багато з бояр мали свої досить великі дружини з дрібніших феодалів. До того ж сусідство з Польщею і Угорщиною не лише давало приклад і зразок панування аристократії, але і можливість звертатися до чужинців проти князів. І боярські «коромоли», постійні інтриги, заколоти стають болячкою галицького життя. Вони вимагали розширення своєї влади і обмеження повноважень князя та ін. Володимирко зумів придушити на деякий час боярську опозицію.

У галузі зовнішньої політики Володимирко домігся значних успіхів, хоч доводилось боротися на три фронти — проти Угорщини, Польщі, київських князів. Особливість його зовнішньополітичної лінії — перемагав своїх противників не так y бою, як дипломатичними засобами. Володимирко уміло використовував суперечності між сусідніми країнами, спирався на союзи з далекими країнами: Візантією, Суздальським князівством. Завдяки - цьому не лише зберіг Галицькі землі, але і розширив їх, щонайбільше на південь, по Дністру, Пруту, Серету до Чорного моря.

Визначним політичним діячем був його сип Ярослав, прозваний Осмомислом (1.152—1187 pp.). Літопис характеризує його як «князя мудрого і красномовного, богобоязненого, поважаного по чужих землях і славного своїми полками». Надзвичайно ви­соку оцінку йому дає автор «Слова о полку Ігоревім»; підкреслює його могутність, силу у боротьбі з іноземними загарбниками.

У перші роки свого князювання він мусив іще обороняти свою держану під київських КНЯЗІВ та інших претендентів силою зброї. Але поступово розширює дипломатичні зв'язки, встановлює союзницькі відносини з Візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбаросою, із суздальським князем Юрієм Довгоруким на дочці якого був одружений та ін. ^:

Держава Ярослава поширилась за рахунок земель Причорномор'я. Галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне морс, вели широку торгівлю з приморськими містами, займалися рибальством, що посилювало економічну могутність Галичини. Галич перетворився на значний економічний і культурний центр, де перехрещувалися впливи Візантії і Західної Європи.

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності у XII ст. Але поряд з цим посилювався вплив бояр, які все більше намагалися втрутитися у справи князя, підпорядкувати його своїй політиці. Вони мали такий великий вплив, що втручались навіть у родинні справи князя. Однак Ярослав зумів вистояти, і група, невдоволених князем бояр, покинули Галичину.

Син Ярослава Володимир також не хотів піддаватися впливові бояр, однак він не мав хисту батька і уже на початку свого князювання змушений був покинути князівство. Все ж після довгої боротьби, Володимир зумів вернутися і утвердитися на Галицькому престолі, однак невдовзі помер. На ньому скінчилася династія Ростиславичів. Століття її князювання утвердили і зміцнили князівство, розвинули господарство і торгівлю. Галичина посіла визначне становище серед українських князівств, була суперником Києву. Князівство грало значну роль у європейській політиці, створило своє політичне обличчя, і утвердило основи подальшого історичного розвитку, тепер уже в союзі з Волинським князівством.

Волинське князівство — одне із найстаріших на Русі. Із середини XII ст. воно стало незалежним і швидко почало зміцнюватися, зростати.

Волинь знаходилась на важливому торговому шляху із Києва на Західну Європу,- На заході межувало з Польщею, на півночі — з литовськими племенами ятвягів, на сході з Турово-Пінським і Київським князівствами, а на півдні з Галичиною,. Найбільшими були міста: Белз, Берестя (Брест), Володимир, Дорогочин (Дрогочин), Ізяславль, Луцьк, Пересопниця та ін. Волинь була густо заселена. Зростання відбувалося значною мірою за рахунок мігрантів з Придніпров'я, які переселялися під тиском кочівників, що до Волині не доходили.

Велику роль у суспільно-політичному житті відігравала дружинно-боярська верхівка, що мала великі земельні володіння, отримані від князів за свою службу. Значний вплив мало також міське населення, яке традиційно підтримувало централізовану князівську владу. Тому політичний клімат Волинського князівства був відмінний від Галицького.

На чолі князівства стояли потомки Володимира Мономаха князі Мстиславичі. У 1170 р. почав князювати син Мстислава Роман (1170—1205 pp.), який значно зміцнив князівство. Скориставшись тим, що останній, галицький князь династії Ростиславичів Володимир помер, Роман, маючи підтримку галицьких дружинників, середніх і дрібних бояр, міщан, везадоволених свавіллями великого боярства, у 1199 р. оволодів Галичем і об'єднав Волинське і Галицьке князівство, між якими давно вже існували тісні економічні зв'язки. Перед ними стояли спільні завдання боротьби з агресивними зазіханнями Польщі, Угорщини та ін. Об'єднання мало прогресивний характер і могло стати початком реставрації Київської Русі силами цієї нової, досить могутньої української держави.

Невдовзі Роман приєднав і Київ. Тепер у державі були об'єднані землі Київської Русі від Карпат до Дніпра. У внутрішній політиці Роман повів жорстоку боротьбу проти великих галицьких бояр. Він винищував їх цілими родами та виганяв з країни, і зламав боярську опозицію. Поряд з цим він активізує зовнішню політику: здійснює успішні походи на половців, а також проти польських і угорських феодалів. Були приєднані землі досить агресивного литовського племені ятвягів. У 1205 р. у битві з поляками Роман загинув.

Роман Мстиславич був найвидатнішим князем Русі кінця XII ст. За його коротке володіння об'єднаним Галицько-Волинським князівством воно досягло великої могутності. Навіть папа Римський намагався навернути князя і боярство у католицтво, користуючись авторитетом і впливом Романа. Однак князь рішуче відкинув ці пропозиції, У давньоруських літописах міститься ряд яскравих позитивних характеристик Романа. Один із літописців, відзначаючи зосередження в його руках великої влади, твердість і рішучість у користуванні нею, називає «царем і самодержавцем всієї Русі». Його смерть—це трагічний удар не лише по Галицько-Волинському князівству, а і по процесу об'єднання руських князівств, що почав ледве, вимальовуватися.