3. Аграрна політика Столипіна та її наслідки.

Після поразки революції 1905-1907 років частина політичних діячів, що входила до правлячої верхівки, зрозуміла безперспективність політики, яка спиралась тільки на репресії. Зростало усвідомлення того, що необхідні широкі соціально-економічні реформи. Ініціатором проведення такої політики став голова ради міністрів П.Столипін. Одним із засобів гасіння найгостріших соціальних конфліктів у суспільстві і зупинення антиімперських визвольних рухів він вважав проведення аграрної реформи, метою якої стало створення пової соціальної опори на селі в особі міцного і сильного селянства. Нова аграрна політика царизму передбачала здійснення системи заходів:

1. Зруйнування общини й закріплення за селянами землі у приватну власність;

1. Насадження хутірського і відрубного господарства;

2. Переселення селян на незаймані землі глибинки Росії;

2. Активне кредитування селян під заставу землі з метою її перепродажу через Селянський банк.

Згідно з царським указом від 9 листопада 1906 року (став законом 14 червня 1910 року після обговорення Державною Думою і Державною радою) селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори й відруби. В Україні не існувало общинного землекористування, але з 1861 року збереглося так зване "подвірне" землеволодіння, за якого земля вважалася власністю родини, і її не можна було продавати і ділити. Закон 1906 року дозволяв кожному вийти з "подвірного" господарства, стати власником своєї землі. В Україні, за словами Н.Полонської-Василенко, реформа Столипіна мала найбільший успіх. Тоді як у 40 губерніях європейської Росії вийшло з общини близько 24% господарств, на Правобережній Україні закріпили землю 50,7%, у Південній Україні— 34,2%, на Лівобережжі— 13,8%. На хутори переселилась майже половина селянських господарств, що прискорило розвиток товарних відносин у сільському господарстві, а також соціальне розмежування на селі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилась Столипіним Селянському поземельному банку, який за високі позики надавав селянам у користування землю. У разі невиплати щорічних внесків й процентів селянин зовсім розорявся, а земля поверталася в банк, котрий нею активно торгував. Тому діяльність Селянського банку сприяла розширенню, зміцненню великих заможних господарств і перерозподілу землі. Ці банківські операції сприяли дальшій диференціації сільського населення: верхівка скупчувала в своїх руках землю, заводила господарства вищого типу (фермерсько-капіталістичні), з використанням сільсько­господарських машин, млинів тощо. З поглибленням майнового і соціального розшарування селянства у зв'язку з проведенням столипінської аграрної політики загострилося соціальне напруження на селі.

Проводячи аграрні реформи, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни — до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ, переслідуючи дві мети:

1. Послабити "земельну тісноту" в центральних районах;

2. Зняти гостроту революційних виступів, соціальну напругу, виселивши якомога більше неспокійних селян до Сибіру.

Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна (протягом 1906-1912 років з неї виїхало майже 1 млн. селян із 2,5 млн. чол. по Росії). Лідерство належало Полтавській і Чернігівській губерніям. Але, за відсутності достатнього капіталу для обзаведення господарством на новому місці, селяни потрапляли в кабальну залежність від місцевого землевласника. Неналежна медична допомога і незвичні кліматичні умови призвели до високої смертності (30-40%). Це обумовило крах переселенської політики: протягом 1906-1913 років в Україну повернулася майже четверта частина переселенців.

Унаслідок проведення аграрної реформи збільшилась кількість селян, які змушені були йти до міст на заводи. Збільшився ринок праці, промисловість забезпечувалась дешевою робочою силою. Тому, починаючи з 1910 року, економіка вступає у смугу економічного зростання. В Україні з 1910 по 1913 рік видобуток вугілля підвищується в 1,5 рази, залізної руди — у 2 рази. Частка України в загальноросійському промисловому виробництві зростає до 25%, у важкій і видобувній промисловості — до 70%, а у виробництві цукру — до 80%. Програма реформ Столипіна передбачала піднесення агрокультури сільськогосподарського виробництва, реорганізацію місцевого самоврядування, запровадження загальної початкової освіти та інші заходи.

Здійснити задумане Столипін вважав можливим не менше, ніж за 20 років. Але з самого початку реформи наштовхнулися на опір як реакційних правих сил, так і ліворадикальних партій. У 1911 році П.Столипін загинув унаслідок терористичного акту під час відвідання Київського оперного театру.

Підсумки аграрних реформ історики поділяють на позитивні і негативні. Як здобуток, називають те, що вони відкрили шлях до розвитку фермерського (парцелярного) господарства, прискорили розвиток капіталістичних відносин на селі (зруйнували общину, ліквідували черезсмужжя, збільшили застосування сільсько­господарських машин, добрив та ін.). Диференціація селянства поповнювала промисловість дешевою робочою силою. Реформи сприяли розвитку товарних відносин у сільському господарстві і перетворенню України в житницю Європи. Українська пшениця становила понад 40% загальноросійського експорту.

Як негативні наслідки реформаторської діяльності П.Столипіна, виділяють високі ціни на поміщицькі землі, що робило їх недоступними для багатьох селян, крах переселенської політики, збереження економічної основи кріпосницьких пережитків — поміщицького землеволодіння. Реформи не усунули гостроту соціальних конфліктів і спричинили масовий відтік із сільського господарства у промисловість дешевої робочої сили, що стало початком "розселянювання села".