4. Неосталінізм

З жовтня 1964 р. КПРС і Радянський Союз очолив обмежений і обережний партійний функціонер, якого привіз з собою з України Хрущов, - Леонід Брежнєв. За його спиною стояв дійсний натхненник перевороту 1964 р. "сірий кардинал" Михайло Суслов - сталініст і обскурант, який вважав принципи марксизму-ленінізму непохитними і непорушними. Він не вірив у модернізацію і вважав систему автократичної влади єдино можливою для СРСР, а переваги соціалізму перед капіталізмом - безперечними і беззастережними. Головний ідеолог партії М. Суслов накреслив генеральну лінію розвитку, яку політологи визначили як ортодоксальну і яка стала руйнівною і згубною для СРСР та світового комуністичного руху. її характерні ознаки: консерватизм, авторитарність, підвищення керівної ролі партії, мілітаризація й агресивність. Для реалізації цих ідей погрібна була ефективна економіка, сучасна армія, тому нова влада спробувала підвищити продуктивність праці суспільства не звичними сталінськими методами страху і примусу, а посиленням матеріальної зацікавленості працівників.

Голова радянського уряду Олексій Косигін розробив програму економічних реформ і спробував їх реалізувати у 1965-1967 рр., але сюрреалістичне поєднання загальнодержавної власності з приватною ініціативою суб'єкта праці дало потворні наслідки у формі підпільної "тіньової" економіки, що примусило керівництво покинути пошуки нового і повернутися наприкінці 60-х років до перевіреної командно-адміністративної системи, до закоснілого і неефективного директивного управління екстенсивними методами.

Цей період отримав назву "застій", або ж "стагнація". Реакційні тенденції в соціально-економічній сфері та суспільно-культурному житті були матеріалізовані і законсервовані. Деградація унікальної однопартійної державної системи вже дуже скоро кристалізувалася у небачену в історії геронтократію, коли тільки у дуже похилому, навіть маразматичному віці партійні бонзи досягали вершин влади і керували "соціалістичним табором" до смерті. У цей час знову набрала сили політична поліція - КДБ, яка мала колосальні фінансові можливості і штати (офіційні і таємні). Почалися масові репресії, фарси політичних процесів, з'явилися політв'язні і спеціалізовані психіатричні лікарні. У 1972-1973 рр. в Україні було заарештовано понад 100 дисидентів, більшість з яких опинилась у таборах для політичних в'язнів у Мордовії. Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна кампанія боротьби з "українським буржуазним націоналізмом", яку очолив секретар ЦК КПУ реакціонер В. Маланчук.

Наступ реакції

У травні 1972 р. було усунено керівника КПУ П. Шелеста за недоліки у справі "інтернаціонального виховання трудящих", хоча по суті це була перемога нового конкуруючого клану, який очолював русифікатор Володимир Щербицький. Його перебування на посаді лідера української компартії стало рекордним за тривалістю - з 1972 до 1989 р. Пояснюється це конформізмом Щербицького, ретельним виконанням усіх вказівок Москви, плазуванням перед кремлівськими старцями і ментальністю менеджера, а не національного політика.

Саме тому характерною рисою суспільного життя 70-80 років стала загальна русифікація. Іван Дзюба вважав, що за русифікацією стоїть давній російський шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. Асиміляція українства інтенсивно проводилася через мовну і культурну близькість українців до росіян, і українці відігравали роль тієї противаги, що використовувалась проти неслов'янських народів. Якщо російська мова була єдиним засобом спілкування в СРСР між різними національностями, а також мовою науки і міжнародних відносин, то укра­їнська мова відходила на другий, маргінальний план. Найцікавіші і найважливіші публікації в Україні виходили російською мовою, в той час як українські видання ставали провінційними, а через це непопулярними і нерентабельними. В зв'язку з падінням тиражу вони закривалися: з 1969 до 1980 р. питома вага українських видань в Україні знизилася з 46% до 19%. Все більше українців вважали російську мову рідною. Але росіяни в Україні не бачили сенсу вивчати українську. Росіяни взагалі виявляють виразну схильність виїжджати зі своєї республіки, і особливо улюбленим краєм для них була і є Україна: тут добрий клімат, красиві і чепурні жінки, смачна їжа, порівняно високий рівень соціально-економічного і культурного розвитку, знайома мова і своя церква. У 1959 р. в Україні мешкало 7 млн. росіян, а в 1970 р. - вже 10 млн., що складало приблизно 20% усього населення. В Ук­раїні і зараз відчувається інерція демографічної дихотомії-українська більшість існує поряд з російською меншістю.