Тема: західноукраїнська народна республіка (зунр) План.

1. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

2. Внутрішня та зовнішня політика урядів К.Левицького та С.Голубовича.

3. Акт Злуки 22 січня 1919 року. Причини краху союзу між УНР і ЗУНР.

4. Приєднання Галичини до Польщі.

Реставрація УНР під керівництвом Директорії співпала з появою іще однієї незалежної української держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вона стала результатом широкої української національно-визвольної революції в Галичині, на Волині, в Буковині, на Закарпатті. Революційні події були результатом важких перевірянь народу у І світовій війні, поразок військ Австро-Угорської імперії, а також впливу Лютневої і Жовтневої революцій, революційних рухів в Німеччині, Австрії, утворення Української Народної Республіки.

Метою революції була ліквідація влади Габсбургів на українських землях і захист їх від новостворених держав (Польща, Угорщина) і тих, котрі існували раніше і постійно зазіхали на українські землі (Румунія). Польща вкотре уже виявилася головним колонізатором і загарбником західних українських територій і одночасно виступила одною з основних сил у здійсненні планів переможниці Антанти у цій частині Європи. Керівництво західноукраїнським національним рухом на перших його етапах розвитку знаходилося в руках консервативних сил: членів Віденського парламенту, місцевих сеймів, лідерів, окремих політичних партій. Вони провели нараду у Львові, де проголосили себе президією Української Національної Ради (УН Ради). Провідна роль у ній відводилась виконавчій делегації у Відні. Було висловлено надію, що владу їй уряд Австро-Угорщини .передасть легально, мирно. УН Рада почала переговори з конаючим цісарським урядом про передачу влади в західноукраїнських землях, однак той тримав курс на приєднання їх до Польщі. Значна частина політичних діячів Галичини (консервативних) схилялися до перебування Західної України в окладі Австро-Угорщини, із статусом коронного краю чи королівства, але не в складі Польщі.

Поряд з цим в Західній Україні активізувались і посилювались ті сили, які закликали іти на возз'єднання з (Наддніпрянською Україною, згуртування української нації. За цю історичну справу боролися молоді офіцери, робітники, студенти, солдати, особливо військовополонені, що знали на власному досвіді тягар війни. Ці молоді соціальні і політичні сили, що дотримувались переважно лівих поглядів, домагалися якнайшвидшого усунення австрійської військової адміністрації і взяття влади в свої руки, недопущення передачі її полякам. Вони знаходились під значним впливом галицьких соціал-демократів та інших радикальних груп. Протестуючи проти угодовства УН Ради, керівники УСДП відмовились увійти до її складу. Молодь, особливо студентська, солдатські маси, вимагали не лише рішучого розв'язання національного питання, але прагнули соціальної справедливості. Ці настрої мали повну підтримку в середовищі соціальних низів, які терпіли від безземелля і малоземелля, експлуатації на підприємствах, Назрівала революційна ситуація, що скоро повинна була перерости в революційний вибух. Він стався 1 листопада у Львові.

Польські шовіністичні групи, що енергійно готувалися захопити Галичину, перш за все Львів, прискорено формували свої військові частини. 1 листопада командування польських військових формувань повинно було отримати у Львові владу від австрійського керівництва, про що уже малися відповідні домовленості.

Слід зазначити, що комуністи Польщі .виступали проти будь-якої загарбницької війни на Сході, а значна частина польських соціал-демократів вимагала мирного розв’язання проблеми Східної Галичини. До того ж в УНР поляки дістали культурно-національну автономію, що могла стати позитивним прикладом.

Деякі демократичні кола Польщі справедливо вважали не лише небажаним, а навіть шкідливим для Польщі захоплювати Львів, Вільно та інші міста і території, що колись складали «Велику Польщу». Однак переважаюча частина польських політичних сил піддавалась настроям великодержавного шовінізму і намагалась будь-що заходити сусідні землі, особливо українські. Львів мав стати плацдармом для подальших польських походів углиб України. _

Країни-переможці у І Світовій війні, особливо США, Франція не вникали в суть національних конфліктів на Сході Європи, не розуміли українського національного руху, беззастережно підтримували Польщу, як свою опору в цьому районі. Не бралося до уваги і те, що в Польщі встановлювався антидемократичний жорстокий політичний режим. Західні держави проголосили право націй на самовизначення, але вважали необхідним надавати його лише «дозрілим» для цього націям. «Зрілість» визначалась на Заході, далеко від місця проживання знедолених націй і без врахування їх думки. До того ж Польща брала на себе місію важливої ударної сили в боротьбі Західних держав проти революцій у Росії, за реставрацію «єдиної і неділимої», не враховуючи, що в разі її відновлення, навряд збереглась би незалежність самої Речі Посполитої.

Поляки розробили план оволодіння Львовом, орієнтуючись лише на угодовську поведінку УН Ради. Однак боротьбу за Львів організував Військовий комітет, очолюваний сотником Д. Вітовським. Комітет був створений у вересні молодими українськими офіцерами, що служили в австрійській армії. У жовтні він поповнився представниками січових стрільців. Це був колектив рішучих і сміливих бійців, який діяв не лише в середовищі військових, а і серед населення міст, повітів, де існували осередки українського офіцерства. Там також готувались повстання, незважаючи на умовляння членів УН Ради не починати його. Молоді старшини з невеликим, військом (2,5 тис. чол.) в ніч на 1 листопада захопили Львів, місто з 200-тисячним населенням, переважно польським. Одночасно все українське населення Галичини було закликане да повстання. Взяття влади українцями відбулося майже безкровно. За перші дні боротьби повсталі захопили всю Галичину і зразу ж приступили до створення адміністрації на місцях, наведения порядку. Незважаючи на війну, яку розпочали поляки, швидко формувалась Українська держава, що відроджувалась після шестивікового гніту іноземних загарбників, переважно польських. Після вагань під виливом повсталих радикалізувалась і втяглася в боротьбу УН Рада. 1 листопада у відозві вона проголосила створення національної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії. Її назву й межі уточнив Тимчасовий основний закон, ухвалений 13 листопада: «Держава... має назву Західноукраїнська Народна Республіка», її територія охоплювала Галичину, Буковину, Закарпаття. Уже 5 листопада у програмному Маніфесті УН Ради оголошувалось загальне виборче право, рівність всіх перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку, проведення аграрної реформи. Всі великі земельні володіння, що належали переважно полякам, експроприювалися і через значний час мали розподілятися між безземельними та малоземельними селянами. Однак самовільне захоплення землі каралося великими штрафами, тюремним ув'язненням. Це викликало гостре невдоволення значної частини селянства, ослаблення єдності всіх соціальних груп українців в боротьбі з агресією Польщі. Частково це пояснювалось бажанням так проводити реформи, щоб уникнути звинувачення керівництвом Антанти в «більшовизмі», «нецивілізованості». Але попри все це було невміння і небажання рахуватися з соціально-економічними потребами найбільшої частини населення. Нечіткий, розмитий аграрний закон, який вів до зволікання з розділом поміщицьких земель, був непопулярний. 14 квітня, коли він був затверджений, відбулось повстання робітників в Дрогобичі, підтримане селянами навколишніх сіл. Воно проходило під радянськими гаслами, вимагало наділення селян землею і було жорстоко придушене частинами УГА, що викликало гостре невдоволення трудящих.

9 листопада сформовано уряд — Тимчасовий державний секретаріат, головою якого став К. Левицький, один із досвідчених політиків Галичини, депутат австрійського парламенту. Президентом республіки став Є. Петрушевич, адвокат, і відомий політичний діяч, депутат австрійського парламенту. Нова влада поширювалась на територію в 40 тис. км2, з населенням, 4 млн. чол., з яких 3 млн.— українці. Українська мова проголошувалась державною, але національні меншості мали праву користуватися своєю. Розпочалась перебудова освіти, створювалась національна школа, учителі оголошувались державними службовцями, націоналізувались приватні школи. З'їзд учителів, що відбувся у Станіславі в кінці березня, підсумовуючи шкільну реформу, зазначив: «Школа має бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути вільна від односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних класів. Всі урядові програми, крім аграрної, свідчили про патріотичний і демократичний характер нової влади.

Уряд ЗУНР з перших днів існування розумів необхідність об'єднання всіх українських земель в єдину державу для спільної боротьби проти могутніх сусідів, відродження України. Тому 22 січня 1919 р. в урочистій обстановці в Києві делегація ЗУНР підписала «Акт злуки», згідно якого обидві українські держави об'єднувались. Президент Є. Петрушевич вводився до складу Директорії. ЗУНР оголошувалась автономною областю в складі УНР (Західна область УНР [З(о)УНР)]). Однак пізніше, коли голова Директорії С Петлюра пішов на союз з Польщею і зрадив інтереси ЗУНР, президент С. Петрушевич денонсував цю угоду. В умовах ворожої політики Польщі, її війни проти ЗУНР, нова держава змушена була велику увагу приділити утворенню своїх військових сил. В результаті загальної мобілізації уже до початку весни Українська Галицька Армія (УГА) нараховувала до 100 тис. чол.

При допомозі УНР певною мірою долалась проблема офіцерських кадрів, військового спорядження. Значну кількість зброї УГА придбала, роззброюючи німецькі і австрійські частини, що верталися додому через ЗУНР з України. Західноукраїнська державність одразу стала об'єктом агресії з боку Польщі. 1 листопада поляки почали запеклі бої з метою захопити Львів. Розгорталася національно-визвольна війна українського населення західноукраїнських земель на захист своєї державності і національної свободи. Польща, мала в шість разів більше населення, ніж Західна Україна, і підтримку Антанти. Щоб мати підтримку Заходу, уряди Польщі, Румунії звинувачували українців у більшовизмі, бандитизмі і це спрацьовувало. Країни Антанти повністю підтримували Польщу, рятували її війська в Галичині від розгрому. Українські війська хоробро воювали і становище поляків було важким. Тоді Антанта перекинула із Франції великий польський корпус генерала Галера, утворений із полонених поляків, добре навчений, дисциплінований, ґрунтовно озброєний. Командні посади в ньому посідали французькі офіцері. Прибуття цього великого корпусу, а також значної групи Антантівських офіцерів, змінило співвідношення сил, створило смертельну загрозу національно-визвольному рухові на західноукраїнських землях. ЗУНР могла врятувати лише велика іноземна допомога. Її запропонувала Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка готова була направити війська, воювати разом з УГА проти Польщі, але вимагала дістати право вільного сполучення з Угорщиною, де відбувалась радянська революція.

В цей же час В.Винниченку, як голові Директорії, Угорщиною була запропонована ідея союзу чотирьох держав: Угорщини, УНР, ЗУНР і Радянської Росії. В. Винниченко погодився, оговоривши при цьому незалежність Радянського уряду України і Радянської Української республіки в цьому союзі. Однак тиск непримиренного противника національного українського руху і незалежності України Г. П'ятакова та розбіжності в підходах до українського .питання в керівництві більшовицької партії привели до відхилення її урядом РСФРР. В результаті ЗУНР залишилась одна проти переважаючих сил ворогів. УГА, мужньо воюючи, змушена була відступити до р.Збруч, що в недавньому минулому була кордоном між Австро-Угорською та Російською імперіями. І в час відступу аж до Збруча Київський радянський уряд запропонував Є. Петрушевичу (від 6 червня—диктатор ЗУНР) створити спільну армію і воювати проти Польщі. При цьому радянська сторона гарантувала невтручання у внутрішні справи ЗУНР. Тепер відмовився Є. Петрушевич.

Слід звернути увагу, що поляки розгортали військові дії і для захоплення Волині, яка входила до цього до Російської імперії, а пізніше—до складу УНР. Українське населення Волині мужньо боролось з окупантами, хоч сили були нерівні, але найгіршим було те, що українські загони діяли розрізнено, неузгоджено.

Поляки вели наступ широким фронтом. В цей час в тил ЗУНР ударили румунські війська, які вже захопили Буковину, і тепер почали захоплювати територію Покуття. Після кількох героїчних спроб контрнаступу, погано озброєна УГА змушена була переправитись через Збруч і вийти на територію УНР, яка в свою чергу теж знаходилась в складному становищі, терплячи невдачі в боротьбі з радянськими військами. Захоплення Галичини поляками фактично утверджувалось кількома документами держав Антанти. Закарпаття і Буковину вони також передали сусіднім державам. Після довгих переговорів Закарпаття вводилось до складу Чехословаччини, Буковина— до Румунії. Остання отримала право загарбати Бессарабію (1920 p.). Тим самим Версальська система заклала на цих землях передумови гострих національних і соціальних конфліктів, кривавих сутичок, тяжких колоніальних поневірянь значної частини українського народу. А УГА, ця бойова, героїчна частина західних українців, пережила тяжкі страждання і поневіряння.

На час відступу УГА за Збруч припадає остаточна зміна зовнішньополітичної орієнтації Директорії. С Петлюра прийшов до висновку, що порятунком для УНР може бути лише підтримка Антанти та опора на Польщу, і заради цього він був готовий передати Галичину Польщі. В кінці травня 1919 р. відповідна угода між Польщею і УНР була підписана. Пізніше, у квітні 1920 p., вона буде остаточно оформлена і затверджена. Уряд ЗУНР, УГА серйозно посилили Директорію, територія і військові сили якої значно зменшились під ударами Червоної Армії. Два українські уряди повинні були налагодити між собою гармонійні відносини. Однак це було важко, бо давалося взнаки віковічне перебування двох частин України в різних імперіях, з їх політичними та соціально-економічними особливостями, психологічними і культурними розбіжностями. Галичани, що виділялися організованістю, національною свідомістю, із зневагою дивилися на організаційну розхлябаність східних українців, їх соціальний радикалізм. З свого боку східні українці вважали галичан провінціалами, занадто забюрократизованими.

Ці розбіжності особливо виявились під час наступу обох українських армій на Київ у серпні 1919 р. Наступ розвивався успішно, але червоні війська відступали не так під тиском українських армій, скільки лід ударами наступаючих армій білого генерала А. Денікіна. 30 серпня галицькі частини ввійшли в Київ і того ж дня в місто почали вступати передові денікінські частини. Не знаючи, як реагувати на білих, галичани, що не мали з ними протиріч і конфліктів, відступили з міста, чим викликали бурхливе роздратування С Петлюри і його уряду. Через кілька днів, коли галичан переконали брати місто, було пізно. Обидві українські армії з важкими настроями відступили на Захід, будучи втягнутими в небажану війну з білими військами.

Наприкінці жовтня 1919 р. галицьку армію вразила епідемія тифу. Хворіли і помирали тисячі воїнів. За цих трагічних обставин командуючий армією М. Тарновський підписав 6 листопада договір, згідно з яким УГА приєднувалась до військ А. Денікіна і виходила на відпочинок в район Одеси. Відступаючи під ударами Червоної Армії, Денікін спробував використати галицькі війська проти неї. Однак вони перейшли на бік Червоної Армії. На їх базі було створено Червону українську галицьку армію (ЧУГА). У лютому 1920 р. ЧУГА приймала участь в боях з денікінцями і поляками, але в квітні 1920 р. галицькі бригади «перейшли на бік .петлюрівської армії. Галичани були невдоволені розпорошеністю своїх частин в складі Червоної Армії, а також численними чистками органів Надзвичайної Комісії (органи радянської контррозвідки). Більшість хотіла вернутись до рідних домівок. Багато брало участь в поході Червоної Армії на Варшаву у 1920 p., коли була створена Галицька Соціалістична Радянська Республіка, що проіснувала п'ятдесят днів. її керівним органом був Галицький Революційний Комітет (Галрдвіком) на ,чолі а ;В. Затонським. Є. Петрушевич 15 листопада 1919 p. виїхав до Відня, де сформував уряд у вигнанні. Таким чином, мужні державницькі змагання галицьких українців були роздушені традиційними їх колонізаторами, що ледве встигли відродити польську державу, які взялися за старі, давно засуджені історією методи закабалення українців. Маючи значну перевагу, підтримку Антанти, вони знову наділи на українське населення Західної України колоніальне ярмо.

Питання для самоконтролю:

1. Процес утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

2. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики урядів К.Левицького та С.Голубовича.

3. Акт Злуки 22 січня 1919 року, його наслідки.

4.Які причини краху союзу між УНР і ЗУНР?

4. Які наслідки приєднання Галичини до Польщі?

Теми рефератів та фіксованих виступів:

1. Розробка проекту Конституції ЗУНР (С.Дністровський).

Тестовий контроль:

Акт Злуки укладений:

А) 22 січня 1919 р.

Б) 25 жовтня 1917 р.

В) 29 квітня 1918 р.

Диктаторські повноваження в ЗУНР були надані:

А) Є.Коновальцю

Б) Є. Петрушевичу

В) В. Винниченку

Г) С. Петлюрі

Після підписання «Акту Злуки» ЗУНР оголошувалась:

А) незалежною частиною УНР

Б) Західна область УНР (З(о)УНР)

В) конфедерацією з УНР

Тема: УКРАЇНА В УМОВАХ КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

(кінець 20-х - 30-ті роки ХХ століття).

План.

1. Відновлення радянської влади в Україні. Політика «воєнного комунізму».

2. Політична криза більшовицького режиму.

3. Нова економічна політика.

4. Договірна радянська федерація та Україна. Утворення СРСР.

5. Причини, зміст та наслідки українізації.

6. Створення нового господарського механізму, індустріалізація.

7. Запровадження колгоспного ладу. Розкуркулення.

8. Утвердження сталінського тоталітарного режиму.