2. Галицько-Волинське князівство у XIII—XIV ст.

Після загибелі Романа залишилось два його малолітні сини. трьохрічний Данило і однорічний Василько. їх опікуванкою і регенткою була Романова вдова Анна, що 14 років вела боротьбу, віддаючи всі свої сили збереженню дітей і їх прав на престол, а також відродженню князівства. Опорою Романовичів були волинські бояри і городяни, які розуміли значення великої держави, бажали утримати її цілою, були віддані своїй династії.

Іншу позицію займали великі галицькі бояри, які вирішили розірвати союз а Волинським князівством, позбутися Романовичів, підшукати інших князів, що покірно б виконували їх волю. До того ж у справи Галицько-Волинської держави .почали втручатися Чернігівські князі, Польща, Угорщина. Романова вдова з дітьми утекла до Польщі і довгі роки поневірялась за кордоном. Почався сорокалітній період міжусобиць і війн. Боротьба часом набирала надзвичайної гостроти і своєрідності. Так, у 1213 р. бояри вчинили нечуване — обрали із свого середовища князем Владислава Кормильчича, хоч, згідно традиції, ними могли бути лише князі Рюриковичи.

У 1214 р. Угорщина і Польща домовилися про свою політику щодо Галицько-Волинського князівства. За домовленістю Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було передано краківському князю Лешку. У 1215 р. за згодою Летка Данило і Василько одержали батькову вотчину — Волинь і молоді князі за кілька років об'єднали всі її землі.

У 1219 р. галичани повстали і вигнали угрів. Боярство запро­сило на князювання у Галич Мстислава Удатного, який князював до 1228 р. Після смерті Мстислава Данило розпочинає боротьбу за Галич, маючи повну підтримку всього населення Волині, її церкви. Головним противником були чернігівські князі, які мали підтримку великих бояр Галича і Угорщини. Провідною силою цієї коаліції були мадяри. У боротьбі брали участь Литва, Польща, Угорщина, Австрія, Орден хрестоносців. Нарешті у 1238 р. галицьке міщанство — «мужі градські» відкрили браму міста перед Данилом. Однак боротьба продовжувалася. Лише рішуча перемога Данила у 1245 р. від Ярославом, де були повністю розгромлені угорські війська, дружини бояр і чер­нігівського князі», поклала кінець 40-літній війні Романовичів за спадщину і звільнення Галичини і Волині від іноземних загарбників та засилля галицьких бояр.

У кінці 30-х — 40-х pp. Данило виробив і здійснював досить гнучку внутрішню політику. Багатьох «коромольних» бояр стратив, конфіскував їх землі, роздав служилому боярству. Для. противаги боярам він намагався заручитися підтримкою селян та міщан, яких жорстоко гнобили і принижували бояри. Ці соціальні групи у свою чергу, шукали підтримки і захисту у князя. Князь неодноразово розслідував факти знущання бояр над селянами, карав винних. Селяни залучалися до державних справ: з них і міщан утворювалися нові війська — важко озброєна піхота, що замінила боярські дружини. Це військо, залежне від князя, мужньо воювало проти боярської анархії, протидіяло чужоземним наїздам.

Данило особливо сприяв будівництву і зростанню міст. Він заложив Львів, Холм та ін., які незабаром стали центрами торгівлі, ремісництва. Міста і міське населення служили князям опорою в боротьбі з боярством. Для зміцнення і збільшення міського населення Данило будував нові храми, замки, башти, розширював і зміцнював старі міста, заселяючи їх ремісниками, у тому числі і іноземцями.

У Галицько-Волинське князівство переселяється багато німців, яким було дано право будувати життя за своїми звичаями. і вони почали запроваджувати німецьке самоврядування, організацію купців, ремісників. В той же час сам галицький князь і удільні князі, бояри мали великі земельні наділи, міста, села, експлуатували їх, збираючи податки (ренту) продуктами та ін. Весь соціальний прошарок феодалів жив за рахунок експлуатації селян і міської бідноти. Експлуатовані низи час від часу повставали, протестували проти гноблення. Так, літописи пишуть про повстання селян на Пониззі (по Дністру) й у Перемишльському Підгір'ї у 1241 р. Князь Данило послав проти повсталих дружину, яка жорстоко придушила повстання. Все це свідчить про суперечливості і протиріччя у політиці князя, викликані умовами феодального суспільства.

Зовнішня політика Данила була спрямована на розгром зовнішніх ворогів, що здійснювали напади на князівство, становили загрозу його існуванню. У 30-х pp. XIII ст. виникає і посилюється німецька феодально-католицька агресія. У І237 p. Тевтонський орден почав агресію проти народів Прибалтики і Русі. Вони захопили місто Дорогочин, і намагалися перетворити у базу для подальшого .просування на Галицько-Волинське князівство. У 1238 р. військо Данила розгромило хрестоносців, звільнило Дорогочин. Багато хрестоносців на чолі із своїм керівником було захоплено у полон. Цим на довгі століття південно-західна Русь була врятована від спроб німецьких загарбників поневолити її.

Значно змінилися його відносини з Польщею. Польська політика відзначалася обережністю, намаганням перетворити її на союзника. У кінці 20-х pp. у Польщі йшла внутрішня боротьба за престол. Данило підтримав Конрада Мозовецького і мав його союзником, ходив разом у далекі походи у Центральну і другі землі Польщі. У цей же час він уклав союз з Литвою.

Данило продовжував започатковану батьком, князем Романом, політику об'єднання земель Русі і у. 1240 р- приєднав Київ, де посадив свого тисяцького Дмитра. Формувалася Держава, спроможна відродити єдність Русі. Однак у цей час могутня татарська орда наносить смертельний удар ідеї єдності руських князівств.