4. Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII—початку XIV ст..

Спадщину Данила бере у свої руки старший його син Лев І (1264—1301 pp.). Спадкоємці Данила і Василька, і ті, хто їх наслідував, продовжували управляти Галицько-Волинською єдиною, нерозділеною державою у незмінному вигляді. Цьому сприяли не лише традиції, утверджені Данилом і Васильком, а і зовнішні умови: Польща і Золота Орда були зайняті внутрішніми феодальними усобицями, Угорщина боялася братися за захоплення руських територій, навчена гірким досвідом невдач. Завдяки цьому Галицько-Волинські князі не лише нічого не втратили із своєї території, але і ще дещо її розширили. Талановитий і енергійний Лев І успішно справлявся із своїми, уже досить сильно розгромленими боярами, визнавав над собою владу Золотої Орди. Однак свою залежність від монголів він звів до виділення Орди. І навіть більше того, йому татари подавали значну допомогу і підтримку, особливо у боротьбі з Литвою, яка намагалася захопити північні області князівства. Скориставшись роздробленістю Польщі, Лев І приєднав Люблін. Державний кордон Галицько-Волинського князівства проходив по Віслі. Була також приєднана частина Закарпатської Русі. Лев 1 багато зробив для зростання міста свого імені — Льва, яке він розбудував і щедро прикрасив.

Князь Василько, брат Данила, не набагато його пережив і помер у 1270 р. Його наступник, Володимир Василькович (1270— 1289 pp.) неохоче брав участь у війнах, віддавався письменницькій праці, мистецтву, вів широке будівництво укріплень, закладав нові міста.

Володимир збудував також велику кількість церков, обдарував їх. Сам займався переписуванням книг і підтримував цю справу по всій Волині.

Після смерті Володимира Васильковича закінчується галицько-волинський літопис і ми мало знаємо про історію Галицько-Волинського князівства у XIV ст.

Становище її ускладнилося у зв'язку з тим, що у Польщі і Литві виникають сильні державні об'єднання, агресивно настроєні проти Галицько-Волинського князівства. Посилилась також і Угорщина. Загострюються також внутрішні суперечності між боярами та великими князями, тощо. І вже на початку XIV ст. поляки відбирають назад Люблінську землю.

Син Льва І Юрій (1301 —1315 pp.) у зовнішній політиці їв основному користувався методами переговорів, дипломатії. Однак держава мала великий міжнародний авторитет. Юрій прийняв титул короля Русі, і це було позитивно сприйнято у тогочасній Європі. Він створив у 1303 р. свою митрополію, що дозволялось і підтримувалось Константинопольським патріархатом лише для великих країн із сильними керівниками на чолі.

Правління Юрія оцінюється сучасниками як час економічного розквіту і спокою держави. Сини Юрія Андрій і Лев (1315— 1323 pp.) відомі тим, що спільно і дружно керували Галицько-Волинським князівством. Вони титулувалися князями всієї Русі. Сприяли розвиткові зовнішньої торгівлі, ремісництва, міст.

У зовнішній політиці брати спиралися на союз з німецьким орденом у боротьбі з Литвою та Золотою Ордою, мали широкі дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими країнами. Ці князі були останніми нащадками роду Романа. Після них управління Галицько-Волинською землею одержав Болеслав, син мазовецького князя (Польща) Тройдена і Марії, доньки Юрія:. Він прийняв православну віру і ім'я Юрія (1323—1340 pp.).

Юрій Тройденович продовжував політику Юрійовичів, дотримувався союзу з Тевтонським орденом. Почав налагоджувати зв'язки з Литвою, однак вороже ставився до Польщі, не зва­жаючи на своє польське походження. Твердо підтримував торгівлю, міста, надавав їм німецьке (Магдебурзьке) право, запрошував туди іноземців, особливо німців, яким протегував. Це викликало невдоволення. Продовжував політику боротьби з боярством, спираючись на городян. Однак підтримував латинську мову, що спрямовувалося проти української культури князівства. Тому проти нього виникла змова бояр, які отруїли його у 1340 р. у Володимирі.

Після його смерті певний час галицькі бояри за допомогою татар тримали владу в своїх руках (1340—1349 pp.)У другій половині XIV ст. Волинь відійшла до Литви, Галичина — до Польщі.

Таким чином, Галицько-Волинське князівство, ця друга держава, яка об'єднала основну частину стічних українських земель, у середині XIV ст. була розшматована більш сильними і агресивними сусідами. Але півтора століття її існування не проминули безслідно для історичної долі українського народу: ця держава довгий чає рятувала український народ від загарбання та асиміляційних впливів Володимиро-Суздальщини. Широкі зв'язки з країнами Європи, особливо німецькими князівствами, сприяли розвиткові західноєвропейської орієнтації, що нейтралізувала однобічність візантійського впливу на Україну.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство більше сторіччя було політичним центром всієї України, продовжувало і захищало українську державність.