Глосарій основних релігієзнавчих термінів

«Авеста» — зведення священних текстів зороастризму, де йде мова про постійну боротьбу добра та зла, про загробне життя, про кінець світу та воскресіння з мертвих. Авеста існувала в усній традиції з IX ст. до н. е. і була записана близько VI ст. н. е.

Авраам (давньоєвр. «батько багатьох») — біблійний патріарх, вважається прародителем єврейського народу та арабів, великий пророк, шанований в усіх так званих авраамічних релігіях - іудаїзмі, християнстві та ісламі.

Автокефалія (від грецьк. autos – сам, kephale - голова) - адміністративне самоврядування, незалежність помісних православних церков.

Агіографія (від грецьк. hagios – святий і grapho – пишу) – життєписи святих.

Аллах (від араб. "аль"- один, "іла" - Бог) - ім’я Бога, шанованого мусульманами.

Аматерасу (яп. «та, що освітлює небо») — богиня Сонця, централь­не божество Синтоїзму.

Анафема (грецьк. anathema - прокляття) – у християнстві прокляття від імені Бога, відлучення від церкви, виключення із громади віруючих, вища церковна кара в християнстві.

Анімізм (від лат. anima – душа) - віра в існування душ та духів.

Антихрист (з грецьк.) — посланець сатани, який ніби прийде незадовго до другого пришестя Христа і буде вести боротьбу з християнською церквою, але кінець кінцем він буде переможений Христом.

Апокаліпсис (грецьк. «одкровення») - Одкровення Іоанна Бого­слова, одного з 12 апостолів, остання книга Біблії, що пророкує кінець цього світу і друге пришестя Христа.

Апокрифи (від грецьк. apokriphos - таємний, секретний) — твори іудейської та ранньохристиянської літератури, що не були включені до канону і відображали боротьбу різних течій у християнстві до виникнення церкви.

Апологетика (від грецьк. apologetikos – захищаючий) — розділ богослов’я, що має на меті захист і виправдання догматів віровчення за допомогою раціо­нальної аргументації.

Апостоли (від грецьк. apostolos - посланець) - перші проповідники Євангелія, у вужчому розумінні — 12 найближчих учнів Христа.

Атман (санскр. «абсолютний дух») – в брахманізмі і індуїзмі індивідуальне, суб’єктивне начало («Я») Всесвіту, що тотожне Брахману.

Аутодафе (від порт. auto de fe - «акт віри») - урочисте проголошення й виконання вироку інквізиції в Іспанії, Португалії.

Ахімса (санскр. - ненасильство) - в індуїзмі, буддизмі, джайнізмі принцип неспричинення шкоди живим істотам.

Баптизм (від грецьк. baptizo - занурювати у воду) — течія в протестан­тизмі, відома з поч. XVII ст., найбільш послідовна в проведенні в життя протестантських принципів; членами Церкви вважаються “заново народжені” дорослі, які свідомо прийняли водне хрещення.

Беатифікація (від лат. beatus – блаженний і facio роблю) - зарахування до “лику блаженних” в католицькій церкві.

Безсмертя – в більшості релігійних вчень постає як безсмертя душі – продовження існування вищої, нематеріальної сутності людини після смерті тіла. Безсмертя доповнюється в ряді релігій вченням про переселення душ, а в іудаїзмі, християнстві та ісламі - вченням про всезагальне воскресіння з мертвих, вічне блаженне існування і мука грішників.

Благодать (грець. harisma – дар, здійснена милість) – термін християнського богослов’я, що означає дію Бога в людині, прояв сокровенної природи божества в людині і світі.

Бодхисатва (санср. – той, хто прагне просвітлення) – в буддизмі той, що підійшовши до нірвани, не заглибився в неї, а з любові до всіх живих створінь вирішив лишитися в сансарі за­для допомоги їм на шляху спасіння.

Брахма - творець світу, один з богів Тримурті, вищий Бог у пантеоні індуїзму.

Брахман – в індуїзмі об’єктивне духовне начало Всесвіту.

Брахмани (неточно - браміни) – представники першої найвищої варни жерців у Давній Індії (символічний колір - білий).

Будда (від санскр. “будх”- будити, букв. “пробуджений”, “просвітлений”) – як власне ім’я за­кріплене за засновником буддизму Сідхартхою Гаутамою (VII—VI ст. до н. е.); в буддизмі – кожна особа, що досягла просвітлення, пробудження.

Бхагавад-гіта (санскр. «Божественна пісня») — релігійно-філософська поема, частина Махабхарати; її етичний пафос – заклик до самовідданої дії у формі жертвування Бхагавану, яке приводить до спасіння.

Варни (санскр. - колір) — в індуїзмі чотири касти суспільства, кожна з котрих має свій символічний колір: білий - брахмани (священ­нослужителі), червоний - кшатрії (воїни), жовтий - вайш’ї (господарі), чорний - шудри (служники).

Веди (санскр. «священні знання») — створені наприкінці II — початку І тис. до н. е. священні давньоіндійські збірки, що включають: гімни богам - Рігведа, ритуально-обрядові інструкції - Самаведа, описання ритуалів - Яджурведа, заклинання - Атхарваведа. На основі Вед виникли ведична релігія, брахманізм та індуїзм.

Віротерпимість – визнання права на свободу релігійного самовизначення, терпимість, поважливе ставлення до представників усіх вірувань.

Вішну — в індуїзмі один з богів Тримурті, бог-охоронець світу.

Газават – в ісламі священна війна проти невірних.

Гуру (від санскр. guru – духовний наставник, вчитель) - в індуїзмі праведний мужчина, жінка; учитель.

Далай-Лама (монг., тиб. «вчитель-океан») — титул глави ламаїстської церкви в Тибеті, якого шанують віруючі як "живого бога" (бодхисатву) в образі людини.

Дао (кит. «шлях») — абсолют, шлях речей, закон; центральне по­няття даосизму.

Деїзм (від лат. deis - «Бог») — релігійно-філософське вчення, згідно з яким Бог-творець не втручається в хід процесів після акту творення ним світу.

Декалог — в іудаїзмі і християнстві десять заповідей, що були дані Богом Мойсею на горі Синай; релігійно-моральний кодекс, що лежить в основі іудаїзму та християнства.

Деміург (від грецьк. demiurgos – творець) - в античній філософії ідеальна сутність або принцип. що трансформує ідею в матеріальний космос; у християнській доктрині поняття деміург набуло значення “Творець”.

Джихад (араб. «зусилля») — в ісламі боротьба за віру, що передбачає як боротьбу з власною недосконалістю (великий джихад), так і з невірними – супротивниками ісламу (малий джихад, або газават).

Догмати (від грецьк. dogmatos - «вчення») — основні положення віровчення певної релігії або конфесії, що не підлягають сумніву і не потребують доведення.

Дхарма (санскр. – закон, порядок, справедливість, обов’язок) – в давньоіндійській думці – моральний закон, зразок, котрому належить слідувати як нормі.

Друге пришестя - у християнському віровченні очікувана друга поява Христа на землі для посоромлення "нечестивців" і дарування "блаженства" віруючим.

Едем - за біблійною легендою, земний рай, місце перебування людини до гріхопадіння.

Езотерика (від грецьк. esoterikos – внутрішній, таємний) – та частина в багатьох релігіях, що є закритою для непосвячених, вважається внутрішньою, заснованою на таємних знаннях.

Екзегетика (від грецьк. exegeomai – витлумачую) — у християнстві богословська дисципліна, що тлумачить Біблію.

Екзотеричний (від грецьк. «зовнішній») — загальнодоступний, на від­міну від езотеричного.

Екуменічний рух (від грецьк. oikumene - населений світ) — започаткований у 1910 р. рух за взаємопорозуміння, співробітництво та об’єднання хрис­тиянських конфесій.

Енцикліка (від пізньолат. encyclicus - загальний, круговий) — послання Папи Римсь­кого, присвячені найбільш важливим релігійним подіям.

Есхатологія (від грецьк. eschatos – останній, logos - вчення) — релігійне вчення про конечні долі окремих людей, людства та світу в цілому.

Євангелія (від грецьк. euangelion - блага вість) — ранньохристиянські твори, що розповідають про життя, смерть та воскресіння Ісуса Христа; існу­ють чотири канонічних (від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоанна) і багато апокрифічних євангелій.

Єзуїти (від лат. Societas Jesu - Товариство Ісуса) – в католицизмі чернечий орден, за­снований Ігнатієм Лойолою в 1534 р. для боротьби з Реформацією.

Єпітимія (від грецьк. epitimion - кара) – у правослів’ї і католицизмі церковне пока­рання віруючих за скоєний гріх, за порушення церковних канонів.

Єресі (від грецьк. airesis – відбір, переконання) — вчення, що відхиляються від офіційної доктрини церкви в питаннях догматики, культу та організації.

Зак’ят (араб. - очищення) — один зі «стовпів» ісламу, встановлений шаріатом щорічний пода­ток на користь найбідніших.

Заратуштра (між Х і перш. пол. VI ст. до н. е.) — іранський релігійний реформатор, засновник зороастризму; автор найдревнішої частини Авести - Гат.

Ідол (від грецьк. eidolos – маленьке зображення) — зображення божества, об’єкт поклоніння в язич­ництві.

Імам (від араб. “амма” - стояти попереду) — керівник мусульманської гро­мади.

Індульгенція (від лат. indulgentia - милість) - в католицизмі грамота про відпущення грі­хів, видана Папою Римським; торгівля індульгенціями викликала обурення в суспільстві, і вимога її припинення була одним із головних гасел Реформації.

Ініціація (від лат. initiare - посвячувати) — обряд посвячення - прийняття підлітків, молоді в повноправні члени племені.

Інквізиція (лат. inquisitio - розшук) — трибунал католицької церкви, створе­ний у XIII ст. для боротьби з єресями.

«І цзин» або «Чжоу і» — «Книга змін», давньокитайський гадальний, релі­гійний та філософський текст (поч. І тис. до н. е.), шанований в даосиз­мі, конфуціанстві та китайському буддизмі.

Йога (санскр. – з’єднання, роздуми, споглядання) – в індійській традиції напрямок, що розробив систему послідовного очищення і просвітлення розуму, а також комплекс практичних вправ для досягнення стану “звільнення” душі від “пут” матерії, тіла, розкриття можливостей людської природи.

Кааба (араб. – куб) — давня ісламська святиня, чотирикутна споруда в центрі “Заповідної мечеті” у Мецці, у східний кут якої вмуровано «чорний камінь», місце паломництва мусульман.

Каббала (від давньоєвр. «переказ») - релігійно-містичне вчення в іудаїзмі, котре з’явились в середні віки, і згідно з яким кожна людина може знайти шлях до безпосереднього спілкування з вищими сферами шляхом зосередженого споглядання таємного сенсу імен Бога, особливих молитов тощо.

Канонізація (від лат. canonisatio - узаконюю) – в християнстві акт причислення церквою подвижника віри та благочестя до святих певної кон­фесії.

Кардинал (від лат. cardinalis - головний) — другий після Папи титул єпископа в католицькій ієрархії.

Карма (від санскр. – діяння, причина, результат, відплата) — в індійських релігіях принцип універсальної причинності, непорушно діючий закон “відплати” за сукупність вчинків, намірів, що визначає майбутнє кожної живої істоти в наступних переродженнях.

Катехізис (від грецьк. katechesis) – в християнстві стисле викладення вчення церкви у вигляді запитань та відповідей; керівництво для елементарного навчання християнській вірі.

Клерикали (від лат. clericalis – церковний) - фанатичні у вірі і найбільш консервативні у практичному житті церковники та богослови.

Коген - іудейський жрець-священик.

Конфесія (від лат. confessio - визнання, сповідь) — релігійний напрямок пев­ного віросповідання, що має свою догматику, культ та організаційну структуру.

Конфірмація (від. лат. conformis – зміцнення) — католицьке таїнство, яке здійснюється над дітьми у віці 7-12 років і відповідає православному таїнству миропомазання; у протестантів - акт свідомого прийняття віри молодою людиною (у віці 14-16 років) та входження її до складу релігійної громади.

Конфуцій (Кун цзи) (551—479 до н. е.) — давньокитайський філософ, заснов­ник конфуціанства.

Конклав (від лат. cum clave – досл. “заперті на ключ”) - зібрання кардиналів для виборів нового Папи.

Коран (араб. “аль-куран” - «те, що читається») — священна книга в ісламі, яку Аллах пе­редав Мухаммеду через одкровення.

Креаціонізм (від лат. creatio – створюю) – релігійне вчення, яке пояснює походження і різноманітність світу божественним “творчим актом”.

Лама (від тіб. вищий, небесний) — досвідчений учитель-наставник в ламаїзмі.

Літургія (від грецьк. litos – загальний, ergoy - справа) – найголовніше християнське богослужіння, під час якого здійснюється таїнство причастя.

Лютер Мартін (1483—1546) — діяч німецької Реформації, засновник лютеранства та один з ідеологів протестантизму.

Лютеранство — напрямок в протестантизмі, започаткований Мартіном Лютером в XVI ст.

Люцифер — одне з імен диявола.

Магія (від грецьк. mageia - чаклунство) — сукупність релігійних уявлень та обрядів, пов’язаних з вірою у надприродну силу, яка нібито здатна чудодійно впливати на хід подій в житті людей, зумовлювати збіг сприятливих чи несприятливих обставин в їх життєдіяльності.

Мантика (грецьк. mantike) — гадання, різні містичні способи передбачення майбутнього та пізнання невідомого.

Мантра (санскр.) – в індійській традиції вірші з ведичних текстів, які використовуються як заклинання і чарівні формули; коротка молитовна формула.

Махаяна (санскр. «велика колісниця») — напрямок у пів­нічному буддизмі, що, на відміну від хінаяни, стверджує можливість спасіння не тільки ченців, а й мирян.

Махді (араб. ведений) - в сунітському ісламі особа, яка йде вірним шляхом під керівництвом Аллаха і має сповістити про кінець світу.

Медитація (від лат. meditatio - роздум) — духовна практика в різних релігіях за допомогою яких досягається стан поглибленої зосередженості.

Медресе (від араб. “мадраса” – місце викладання) - релігійна ісламська школа.

Мекка — найбільш священне місто в ісламі, де народився і жив Мухаммед, знаходиться Кааба, місце паломництва мусульман.

Месія (від староєвр. машіах - помазанник) - очікуваний з часів Старого Завіту спаситель єврейського народу і всього людства; хрис­тияни вважають месією Ісуса Христа.

Мечеть (араб. “масджид”- місце поклоніння) - релігійно-культова будівля, в якій моляться мусульмани.

Містицизм (від грецьк. mustikos - таємний) — релігійно-філософська концеп­ція, основу якої становить віра в можливість спілкування людей з надприродними силами і в можливість втручання цих сил в природний хід подій.

Мойсей (близько ХІІІ ст. до н. е.) — в авраамічних релігіях видатний пророк, який вивів єврейський народ із землі Єгипетської; через Мойсея Бог дав єврейському народу скри­жалі з десятьма заповідями.

Мулла - служитель культу в ісламі.

Муфтій - вища духовна особа у сунітів, яка має право виносити свої рішення з різних релігійних та релігійно-юридичних питань.

Мухаммед (близько 570—632) — засновник ісламу, посланець та пророк Аллаха, через якого був переданий лю­дям текст Корану.

Намаз (перс. – молитва, араб. - салат) — один із «стовпів» ісламу, молитва, що здійснюєть­ся п’ять разів на день.

Нірвана (санскр. - згасання) — кінцева мета буддійської практики, вихід із сансари, стан повного позбавлення бажань і жаги до життя.

Одкровення — у монотеїстичних релігіях відкриття Богом себе людям через видимий світ (природу), людську совість (“голос Божий в нас”), явлення Себе, знамення, чудеса, повідомлення волі через ангелів та пророків.

Окультизм (від лат. occultus - таємний) - обґрунтування містицизму таї магії мовою науки.

Пантеїзм (від грецьк. pan – все, theos – бог) - вчення про єдність Бога і світу, згідно з ним світ і людина розчинені у вищому, а Бог присутній у всьому.

Пантеон (від грецьк. pantheion - всі боги) — сукупність божеств певної релігії.

Патріарх (від грець. patriarches – праотець, родоначальник) – вищий духовний сан, глава автокефальної церкви у православ’ї.

Покаяння – у православ’ї та католицизмі таїнство, що полягає у каятті людини в гріхах під час сповіді та у відпущенні їй гріхів Христом через священ­нослужителя.

Політеїзм (від грецьк. poly – багато, theos – бог, букв. багатобожжя) - уявлення про існування декількох або багатьох богів та їх шанування.

Пресвітер (від грець. presbyteros – старійшина) - в ранньохристиянській громаді особа, яка виконує адміністративні функції; в протестантизмі – обраний із мирян керівник громади.

Провидіння, промисел Божий - цілеспрямована дія всемогутнього Бога, що визначає весь хід подій у світі.

Пророк - в іудаїзмі, християнстві, ісламі особа, покликана Богом донести до лю­дей Його волю.

Псалми (від грецьк. psalmos – пісня) – в іудаїзмі і християнстві короткі релігійні гімни і пісні, які входять у Псалтир; в них домінує ідея смирення та звеличення божества, його праведних рішень, добра і совісті.

Рабин (від давньоєвр. “раббі” - мій вчитель) — в іудейській релігії служитель культу та керівник громади, законовчитель і суддя в усіх релігійних та нерелігійних питаннях.

Реінкарнація (франц. reincarnation - перевтілення) —в деяких релігіях уявлення про посмертну зміну душею тілесної оболонки й народження у новому тілі.

Реформація (від лат. reformatio – перетворення, виправлення) — суспільний та релігійний рух в XVI ст. в Європі, спрямований проти феодалізму та влади католиць­кої церкви; сприяла становленню протестантизму як нової конфесії в християнстві.

Ритуал - сукупність і порядок обрядових дій, церемоній релігійного культу, які передбачають безумовне виконання певних правил здійснення молитви віруючими та інші елементи.

Сакральне (від лат. sacer - священний) — наділене божою благодаттю, священне, святе - на відміну від мирського.

Сансара (від санскр. - блукання) – в індуїзмі і буддизмі мінливе буття, ланцюг перероджень.

Секта (від лат. secta – вчення, напрям) - загальна назва релігійних об’єднань, що виникають як опозиційні щодо традиційних церков; замкнута група, що відкололася від основної течії релігії в даній країні.

Секуляризація (від лат. saecularis – світський, мирський) — процес звільнення різних сфер суспільства, діяльності і поведінки людей, соціальних інституцій від впливу релігії.

Сатана (від давньоєвр. сатан – букв. протидіючий) - в іудаїзмі, християнстві, ісламі - злий дух, супротивник Бога.

Символ віри – коротке зведення головних догматів, що складають віровчення якоїсь релігійної течії чи церкви.

Синагога (від грецьк. synagoge - місце зібрання) — молитовний будинок іудаїстів, релігійний та культурний центр єврейської гро­мади.

Скрижалі - (бібл.) кам’яні плити, на яких були вибиті заповіді, отримані Мойсеєм від Бога на горі Синай.

Смиренність – усвідомлення особистістю принципової обмеженості своїх здібностей і можливостей, її готовність прийняти тяжкі (іноді безвихідні) обставини існування і діяльності і продовжувати в них виконання свого обов’язку.

Соломон (965—928 р. до н. е.) - біблійний цар, що побудував Єруса­лимський Храм; його вважають автором деяких текстів Старого Завіту.

Сотеріологія (від грецьк. soterion – спасіння, logos - вчення) - теологічне вчення про спокуту і спасіння.

Спіритизм (від лат. spiritus - душа, дух) - містична течія, що виникла у ХІХ столітті, послідовники якої вірять в існування потойбічного світу духів і можливість спілкування з ними за допомогою спеціальних ритуалів або з допомогою медіумів.

Спокута – в християнстві жертовний подвиг Ісуса Христа, мученицька смерть і воскресіння якого позбавили людство від прокляття й смерті, що тяжіли над ним з часів гріхопадіння Адама і Єви.

Спокуса — випробування, в якому виявляються праведні або гріхов­ні властивості душі людини.

Стигмати (від грецьк. stigma, stigmatos – знак, рубець, пляма) — виразки на тілі деяких подвижників, що утворюються там, де у розіп’ятого Ісуса Христа були рани від тер­нового вінця та цвяхів.

Страшний суд – уявлення в ряді релігій (християнстві, ісламі та ін.) про остаточне вирішення долі світу і людства, пов’язане з вірою в божественне воздаяння грішникам і праведникам як серед живих, так і серед померлих.

Суна (араб. звичай, зразок) – святий переказ ісламу, викладений у формі висловів Мухаммеда та оповідей (хадисів) про його діяння з боку людей, які близько знали пророка.

Табу (полінезійськ. – заборона) – заборона певних дій, за які за давніми віруваннями людину буде покарано вищими силами.

Таїнства – в християнстві священні дії, через які віруючому передається благодать Божа; у православ’ї та католицизмі їх сім, у протестанти­змі — два.

Талмуд (від давньоєвр. “ламейд” - вивчення) – зведення релігійних трактатів, коментування Тори, що охоплює релігійно-правові, культові уявлення давніх євреїв.

Теїзм (від грецьк. theos - бог) – релігійне вчення, яке визнає існування особистісного Бога, що створив світ і за своєю волею керує ним.

Теодицея (від грецьк. theos – бог, dike – справедливість, право, букв. боговиправдання) – вчення в християнстві, яке ставить за мету довести, що наявність у світі зла не суперечить уявленню про Бога як втілення абсолютного добра.

Теоцентризм (від грецьк. theos і лат. centrum - центр) — принцип, згідно з яким Бог прого­лошується началом та центром Всесвіту.

Тора (давньоєвр. «закон») - священна книга в іудаїзмі; перші п’ять книг Біблії є перекладом Тори.

Тотемізм (індіанськ. «його рід») - давня форма вірувань у зв’язок певного роду або племені з пращуром - представником рослинного чи тваринного світу.

Тримурті — три головні боги брахманістського та індуїстського пантеонів: Брахма, Вішну та Шива.

Трипітака (санскр. «три корзини») - канонічний текст буддизму у вигляді трьох збірок сутр.

Трійця — у християнстві єдиний Бог у трьох особах або іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син та Бог-Святий Дух.

Увей (кит.) — недіяння, ідеал людської поведінки в даосизмі.

Умма (араб. «народ») — мусульманська громада, спільнота всіх мусульман.

Фаталізм (від лат. fatalis - невідворотний) – концепція, згідно з якою все, що відбувається у світі є неухильною реалізацією одвічного призначення, що виключає вільний вибір і випадковість; фаталізм релігійний пов’язаний з уявленням про волю всемогутнього бога.

Фетишизм (від португ. fetico – зачарована річ) - поклоніння неодухотвореним предметам, що нібито мають надприродні властивості.

Хадж (араб. «паломництво») — паломництво до Мекки, один з п’яти «стовпів» ісламу.

Харизма (від грецьк. charisma – дар, благодать) – наділення певної особистості (проповідника, політичного діяча) особливими якостями виключності, надприродності, непогрішимості або святості в очах широкого кола прихильників або послідовників.

Хіджра (араб. переселення) — переселення Мухаммеда з Мекки до Ясріба (Медіни) в 622 р., початок літочислення в ісламі.

Хрестові походи — військові походи XI—XIII ст., організовані ка­толицькою церквою під гаслами звільнення «Гроба Господня» та «Свя­тої землі» (Палестини), а також деякі пізніші походи проти єретиків.

Целібат (від лат. caelebs - неодружений) — в католицизмі обов’язкова обітниця безшлюбності для духовенства; заснована на впевненості, що безроздільно присвятити себе Богу може лише людина, яка не обтяжнена сім’єю.

Чистилище (лат. pergaturium) – в католицизмі місце між пеклом та раєм, де душі померлих, які не одержали прощення за час земного життя, але не обтяжені смертельними гріхами, очищуються вогнем, перш ніж вступати до раю.

Чорний камінь — святиня, що знаходиться в Каабі. За ісламськими віруваннями — це скам’янілий ангел, який на Страшному суді висту­пить на захист віруючих, що торкалися його.

Шаріат (араб. “шаріа” – вірний шлях до мети) – комплекс юридичних норм, принципів та правил поведінки, релігійного життя та вчинків мусульманина, дотримання яких є угодним Аллаху. Шаріат вважається божим законом, доведеним до людей через Коран та хадиси.

Шива – в індуїзмі один з богів Тримурті, природа якого суперечлива; він одночасно вважається і милостивим творцем життя і страшним богом знищення; іконографічно Шива зображується чотирирукою людиною, що танцює у вогняному колі.

Язичництво - термін для позначення багатобожних релігій та культів.

Ягве, Ієгова - верховний Бог в іудаїзмі; єдиний Творець і повновладний повелитель світу, моральний законодавець та вершитель доль як окремих людей, так і цілих народів.