Дохристиянські вірування українського народу

У східнослов’янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш ха­рактерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обож­нювання сил природи в різноманітних формах і культ роду.

Світогляду стародавніх українців були властиві синкретизм, антропоморфізм, анімізм. У них не було моністичної, ієрархізованої концепції світу, вони одухотворяли навколишні предмети й природні сили, приписуючи їм людські властивості, їхні боги уо­соблювали природні сили, різні вияви людського життя, були за­хисниками окремих місцевостей, покровителями ремесел тощо.

Ран­ньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань дослов’янських епох. Східні слов’яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами – русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін. У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили – боги мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні най­кращі риси.

Так складався язичницький пантеон, головним у ньому був бог головного племені чи клану. Язич­ницькі боги наповнювали космос стародавніх українців, релігійні обряди язичництва охоплювали весь природно-господарський цикл, і все життя наших предків – від народження до смерті – завдяки цим обрядам набирало магічного сенсу.

На початку єдиним головним богом був Сварог – бог Неба, сам Небо й світло. Він вважався основою всього, це – прабог, владика світу – батько сонця і вогню. Його статус основного бога пояснюється тим, що Сонце вважалось життєдайною силою всього живого на Землі. Вже від нього пішли інші боги. Сварог – господар українського Олімпу, він опікун ковальства і ковалів, ремесел, шлюбу і родинного щастя. У грецькій міфології йому можна поставити у відповідність богів Гефеста і Прометея.

З Х століття в українській міфології перше місце займає вже не Сварог, а Перун. Це головний бог грому й блискавки, володар Неба. На крилатих вогняних конях Перун їздить по небу у вогняній колісниці. Перун на всіх наводить страх, бо б’є своїми вогняними стрілами, тобто блискавками, демонів, але може вдарити і злу людину. Вирази «Перун вбив», «Перунова стріла» свідчили про його необмеже­ну силу. Він – творча сила, що оживляє все, подавець дощу. Пізніше – це бог-воїн, покровитель війська.

Богом Сонця був Даждьбог – син Неба. Він визначає силу і дію Сонця як основи життя.

Велес або Волос – “скотній” бог; слово “скот” в давнину означало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес – це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців.

Стрибог – бог вітру. Тур – його пов’язували з сонячними богами і його ім’я з давнього часу вживалося як епітет хоробрості.

Ярило – бог любові і пристрасті, сили і хоробрості. Його звичайно вважають богом літнього розквіту творчих сил природи, весняної плодючості. Взагалі Ярило був богом весни, а також – дітородіння. З Ярилом пов’язується Купайло – бог плодючості, радості, згоди та любові. Є стародавня богиня Марена, яку завжди пов’язують з Купайлом або ж зовуть його дружиною.

Слід відзначити, що в язичницькому пантеоні давніх українців особливо шанувалися жіночі божества. Слов’янські богині, починаю­чи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Мокоша – богиня серед головних богів, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень. Вона – сестра Сонця, богиня дощу. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було симво­лом життя: немовля, повний колос, диво квітка, виноград або яблуко.

Доля – за народним повір’ям, кожний має свою Долю. Ця доля з’являється в образі нової зірки в Небі одразу після народження людини, а з її смертю зірка падає з Неба додолу. Доля пізніше поділилася на добру і злу – це Доля і Недоля.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Діванія, русалки, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім’ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили приро­ди: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я свято оберігалось. Перше місце займав дуб, особливо старий – символ мудрості; ясен – присвячувався Перуну; клен і липа – символи подружжя; береза – символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народ­не свято Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю при­крашають зеленню як символом чистоти, сили духу, єднання з природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як провісниця майбутнього; голуб – як символ кохання; ластівка – як доля людини; сова – як символ смерті і пітьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах – бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов'яни вірили у присутність особливої суті – душі, яка, за їхнім поняттям, продовжувала існувати після смерті людини і залежно від її чеснот ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась присутність предків, «дідів», зокрема під час народження, весілля, смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло і ласку.

Серед давньоукраїнських культових свят найбільше значення мали:

– від 24 грудня по 6 січня – зимове сонцестояння – час коляду­вань;

– останній тиждень лютого – Маслениця – свято, присвячене магічній вірі в можливість прискорення весни, до чого спрямовані ритуальні дії: поїдання млинців – символів Сонця, скачування з гори запаленого колеса, спалювання опудала зими;

– 24 – 25 березня – зустріч весни;

– 7 липня – свято Івана Купали, яке також називали русалчи­ним святом або Ярилиним днем;

– 5 вересня – свято врожаю.

Таким чином, можна констатувати, що давні українці (русичі) спові­дували релігійні культи, спрямовані на визначення місця людини в світі, яке, подане у символічній формі, зливалось із обожненням сил природи, із прагненням пов’язати свої дії із закономірними змінами сезонів року, космічними процесами. В той же час у давніх віруваннях і культах були присутні й певні осмислення природи людини, проблеми людсь­ких взаємин, питання моралі, досить глибокі знання явищ ме­теорології та астрономії та ін.