logo
Uchebnik_Kulturologiya

Основні мистецькі напрями Нового часу

Криза гуманізму епохи Відродження, що пов’язана з виникненням нових буржуазних відносин і формуванням нового індивідуалістичного мислення в епоху Нового часу, породила численні стилі і напрямки мистецтва, причому кожне століття мало свої провідні течії.

Для ХVII століття найбільш широкими і впливовими напрямками мистецтва виступають бароко і класицизм, складні і суперечливі за своєю природою.

Стиль бароко (італійське слово “бароко” означає буквально “дивовижний”, “химерний”) виникає наприкінці XVI століття, хронологічно належить двом епохам - Відродженню і Новому, охоплює період з XVII по XVIII ст. і був розповсюджений, перш за все, в Італії, потім - у Фландрії, Іспанії, на Півдні Германії, в Австрії, Росії та Україні. Мистецтво бароко має специфічні риси: культ прекрасного тіла; динамізм, емоційність; різкі контрасти кольорів; асиметрія, неясність простору; скульптура підпорядкована загальному декоративному оформленню; декоративне домінує над конструктивним; багате внутрішнє оздоблення.

Основу барочного світосприйняття складає теза про існування суперечностей і протиріч як основи життя. Антиномії, протилежності співіснують в культурі бароко, являючи собою своєрідну гармонію. В основі барочної картини світу – драматизм та напруженість, які виражені в поєднанні протилежностей. Художня концепція бароко глибока песимістична і сповнена зневіри в можливостях людини, скепсису, відчуття марності людського існу­вання і сумнівів у можливостях перемоги над злом. Світ потрапляє під владу незрозумілих надприродних сил, втрачає свою самостійність і реальність, перетворюючись в ілюзію. Ілюзорності набуває і людське існування в ньому. Під тиском зовнішнього світу, що став ворожим людині, особистість позбавляється своєї самобутності і самоцінності, стає лише іграшкою в руках долі. Гостре відчуття скороминучості людського життя, що поглинає всіх і вся, усвідомлення марності буття, напов­неного жахами мук і страждань на тлі наступу католицької реакції породжують в мистецтві атмосферу невизначеності і есхатологіч­них очікувань. Така повнота образу дійсності мала пробудити релігійні почуття, сприйняття буття як чогось тимчасового. Тому бароко якийсь час є стилем оновленого католицького мистецтва епохи Контрреформації, частиною її програми.

Але сутність бароко не лише виражає ідеологію церкви. Утвердившись в епоху інтенсивного формування націй і національних держав, воно також було покликане прославляти і пропагувати могутність абсолютних монархій і аристократії. Тому мистецтво бароко тяжіло до грандіозності, пишності і динаміки, до ефектності, синтезу мис­тецтв (у вигляді міських та садово-паркових ансамблів, опери). Чуттєва культура Відродження в мистецтві бароко давала про себе знати в утвердженні незвичайної життєрадісності і життєлюбства, у глибокому розкритті всієї гами переживань внутрішнього світу особистості. В ньому проявились тенденції до прославлення життя і усього багатства реального буття. Бароко яскраво проявилося в архітектурі (Л.Берніні, Ф.Борроміні, В.В.Растреллі), скульптурі (Л.Берніні), живописі (Пьетро да Кортона, П.Рубенс, А. ван Дейк), літературі (П. Кальдерон, Т.Тассо, Л. де Гонгора).

Іншого роду естетика, протилежна художнім засобам бароко, була канонізована в європейському мистецтві і літературі класицизму, який оформився в художній куль­турі європейських країн на початку ХVІІ ст. Класицизм як породження періоду формування в Європі сильних абсолютистських держав найбі­льшого свого розвитку досягає у Франції.

Суттєвою рисою мистецтва класицизму є те, що воно схилялось пе­ред Античністю, особливо перед мистецтвом Стародавнього Риму, оскільки саме Рим за часів Імперії зі своєю жорсткою соціальною ієрархією і системою цінностей був зразком в справі розбудови сильної централі­зованої держави. Мистецтво класицизму виходило з уяви про розумну сутність світу та панівну роль розуму у людському житті, про наявність об’єктивних, вічних і загальнообов’язкових законів краси. Тому представники класицизму прагнули до завершених гармонічних форм, монументаль­ності, ясної і благородної простоти стилю та до певної ідеалізації, дидактич­ності.

Якщо в мистецтві Середньовіччя людина нале­жить Богові, а в мистецтві Відродження - собі, то в класицизмі - державі. Особистість та її свобода приносяться в жер­тву абсолютистським порядкам. Звідси і есте­тичний ідеал класицизму полягає в підкоренні людини інтересам дер­жави і суспільства, готовності героя пожертвувати заради них своїм щастям і навіть життям, дотримуванні абстрактних норм доброчиннос­ті, приборканні почуттів розумом.

Класицизм дидактичний, повчальний, естетичне в ньому підпорядковане моральному. Класична естетика орієнтується на загальне, родове, типове. Людина по­збавлена будь-яких індивідуальних рис, у неї немає свого обличчя. Відсутність його компенсується гіперболічною концентрацією якоїсь однієї риси, яка перетворюється в абстракцію і живе немовби своїм власним життям. Все індивідуаль­не, всі відтінки і фарби гаснуть. Так виникає Скупість, Лицемірство.

Раціоналізм, умосяжність класицизму закономірно виводить на пе­редній план художню літературу і театр. У системі видів мистецтв провідне місце у XVIII ст. займає література, голов­ним жанром якої став роман, що набув найбільшого поширення в Англії (Г.Філдінг, Д.Дефо та ін.).

Живопис і архітектура від­суваються на другий план, хоча і їм також притаманний поділ на “високі” і “малі” жанри. В живописі, зокрема, “високі” жанри охоплювали твори на історичну , міфологічну і релігійну тематику, де зображува­лись монархи, герої, полководці, міфологічні персонажі, релігійні по­движники, а “малі” жанри обмежувались пейзажами, портретами, натюр­мортами. На початку XIX ст., в епоху наполеонівської імперії класицизм еволюціонує в ампір.

Розчарування в ідеалах раціоналізму, сумніви в можливості "царства розуму" привело до формування наприкінці XVIII - поч. XIX ст. такої течії в європейському мистецтві як сентименталізм, котрий оголосив домінантою людської природи не розум, а почуття. Він звертається до життєвого матеріалу із самих різних про­шарків суспільства, включаючи і його низи, апелює насамперед до людських почуттів, під­носить їх у культ, а чуттєвість - в моральний і естетичний принцип. Основні представники сентименталізму: С.Річардсон, Т.Смоллетт, Ж.-Ж.Руссо, Л.Стерн, Н.М.Карамзін. Возвеличення сентименталістами почуття, їх розчарування у розумі і цивілізації, їх ліричні зітхання за красою природи і ностальгія за старовиною роблять їх прямими попередниками романтиків XIX ст. та кри­тичного реалізму XIX ст.

Романтизм як художній напрямок кінця XIX - поч. XX ст. в якості джерела і ідеалу творчості вибрав духовне життя суверенної особистості, яка живе не розумом, а почуттями. В своєму повному обсязі романтизм стверджує себе в якості реакції на раціоналізацію культури, розповсюдження утилітарно-практичного підходу до життя. Спроба відійти від раціоналізму в культурі, вийти за межі соціуму знайшла вираз в постійному інтересі романтизму до внутрішнього світу людини. Фундаментом естетики та художньої практики цього напряму є захоплення ідеєю захисту унікальності особистості, яка для романтиків – найвища цінність, краса якої в силі піднесених почуттів, що розкриваються в напруженій ситуації, в романтичному герої цінується насамперед несхожість, чи це геніальний художник, великий композитор, пророк або пристрасний гравець, невиправний дуелянт. Романтизм поетизує прагнення особистості до повної самореалізації – в мистецтві, науці, політиці тощо. Романтизм тяжіє до загадковості і таємничості.

В романтизмі стверджується всемогутність і самодостатність особистості, він сповнений пафосу пробудженої індивідуальності. Романтичні переживання буття пов’язані з усвідомленням глибин людського духу, гармонією Всесвіту, розчаруванням неминучою кінечністю земного буття, тому в романтичному ідеалі краси присутній відтінок печалі, скорботи про недосяжність ідеалів. В межах романтизму з’являються ретроспективні світовідчуття, зокрема середньовічні духовні цінності, де був присутній взаємозв’язок людини і Бога, який було втрачено згодом.

Загальна тенденція романтизму – охопити все багатство життя, виявити суб’єктивне ставлення до нього - сприяли формуванню поліфонії поетичного світосприйняття, яка реалізувалася в творчості Г.Гейне, А.Міцкевича, Ю.Лермонтова, К.Вебера, Ф.Шуберта, Ф.Мендельсона, Н.Паганіні, Д.Россіні, Ф.Ліста, Ф.Шопена.

Реалізм (від лат. realis - справжній) – напрямок в мистецтві, що прагнув до максимальної об’єктивності в відображенні конкретно-історичної дійсності. Він в основному набув розповсюдження у ХІХ столітті, тому його в європейській культурі часто іменують віком реалізму. Головні риси реалізму: пафос соціальності, увага до історичної своєрідності життя (історизм), співчуття нижчим шарам суспільства, “маленькій” людині, типізація героїв і обставин, критичність по відношенню до дійсності.

Основна мета реалізму - правда. Мірою краси, вищою художньою цінністю стає правдиве відображення дійсності, що дане людині на рівні відчуттів, почуттів та думок. Головним принципом реалізму виступає типізація – виявлення суттєвого в життєвих явищах та предметах і правдивість показу типових характерів, що діють у типових обставинах. В мистецтві реалізму особливо виразно підтверджується та думка, що сама дійсність є джерелом творчості. Найпрозаїчніша ситуація може стати фактом мистецтва. Талант художника, відштовхнувшись від реальності, створює нову художню реальність. Соціальні суперечності і недоліки буржуазного ладу визначили різко критичне ставлення до нього письменників-реалістів, котрі викривали корисливість, кричущу нерівність, егоїзм, лицемірство. За своєю ідейною спрямованістю реалізм був реалізмом критичним. До середини ХІХ століття він стає пануючим напрямком в європейській культурі. Раціоналістична тенденція в мистецтві стверджувалася в творчості письменників О.Бальзака, Стендаля, Е.Золя, Г.Флобера, Л.Толстого, Ф.Достоєвського, Ч.Діккенса, М.Твена, живописців Г.Курбе, О.Дом’є, І.Рєпіна, І.Левітана, В.Сурікова, Ф.Гойя, композиторів Д.Верді, Ж.Бізе, М.Мусоргського.

Отже, європейська культура кінця XIX розвивалася в руслі своєрідного протистояння двох естетичних традицій - реалізму та романтизму. Слід зазначити, що ці напрямки мистецтва перейшли і у ХХ століття; при цьому реалізм набув різних відтінків: політичний, психологічний, соціалістичний та інші.

Наприкінці XIX - початку XX ст. з’являється новий художній напрямок - імпресіонізм (від франц. impression – враження). Вважається, що саме в імпресіонізмі знайшли вираження тенденції світового мистецтва, які свідчили про початок кризи раціоналізму. Філософським підґрунтям нового напрямку була суб’єктивно-ідеалістична традиція розуміння світу як комплексу індивідуальних подій, які співпадають з нашими відчуттями. Імпресіонізм, на відміну від реалізму, зосередив увагу на нетиповому, що проявляється як унікальне, неповторне. Тому імпресіоністи віддавали перевагу безпосередньому спогляданню явищ природи, не намагаючись, однак, її копіювати. Художник-імпресіоніст писав предмет не таким, яким він його пізнав в процесі детального розгляду, а таким, яким його спіймав перший погляд – розмиті фігури, відблиски світла, тіні. Зовнішньо це розчиняло форму предмета в середовищі світла. Предмети втратили ясні обриси, майже зникла глибина простору, але з’явилась чарівна жвавість зображення.

Сутність імпресіоністської естетики полягає в спробі висвітлити глибину унікального неповторного явища, що пройшло крізь тепло людської душі. Імпресіонізм породжує якісно новий естетично насичений світ, в якому все буденне, тривіальне, прозаїчне трансформується у піднесене і прекрасне. На відміну від класицизму та реалізму новий стиль в якості предмету творчості розглядав будь-яке явище: від букету квітів, водного простору до натовпу на міському бульварі. Процесам урбанізації, прагматизму і раціоналізму імпресіонізм протиставив духовну людину, визнав необхідність більш повного розкриття світу емоцій, інтуїтивного сприйняття світу. Розкривши світ на рівні яскравого потоку миттєвостей, імпресіонізм став якісно новим рівнем світосприйняття, де людське буття постало як яскрава, поетична реальність. Прекрасно те, що плинне – такий естетичний ідеал імпресіонізму. Улюблені жанри імпресіоністського живопису – пейзаж, портрет, натюрморт, побутова зарисовка – пов’язані з передачею швидкоплинних вражень повсякденного життя.

Ідеї імпресіонізму втілилися в творчості художників К.Моне, Е.Мане, О.Ренуара, Е.Дега, К.Піссаро, композиторів К.Дебюссі, М.Равеля, О.М.Скрябіна. Імпресіонізм був досить впливовим напрямком в мистецтві, переживши як період критики, так і всезагального визнання. Але в середині 80-х років XIX століття він поступився місцем іншим художнім напрямкам, зокрема постімпресіонізму.

Постімпресіонізм виник виник у Франції як реакція на імпресіонізм з його інтересом до випадкового і скороминущого. Постімпресіонізм – загальна назва різних течій в живопису початку ХХ століття, що виникли після імпресіонізму. Його основні представники: Поль Гоген, Жорж Сера, Поль Сезан, Вінсент Ван Гог - на ранньому етапі своєї творчості були імпресіоністами, проте, впевнившись в обмеженості методів імпресіонізму, вичерпавши всі його живописні можливості, вони спробували виробити новий стиль.

Сприйнявши від імпресіонізму чистоту і звучність кольору, вони протиставили йому пошуки постійних начал буття, перейшли від пленерних пейзажів до “синтезу”, до живопису духу, вираження стійких матеріальних і духовних сутностей, узагальнюючих, синтетичних живописних методів, до декоративно-стилізуючих і формальних прийомів. Постімпресіоністичний живопис, не боячись здатися інтелектуальним, підвищив інтерес до філософських і символічних аспектів, не цурався теоретичного оформлення своїх художніх намірів. Постімпресіоністи не були об’єднані ні спільною програмою, ні загальним методом, кожен з них – яскрава творча індивідуальність, що залишила свій слід в мистецтві. Кожен із них йшов своїм шляхом, формуючи свій творчий метод і індивідуальний художній стиль, але загальними рисами постімпресіонізму стали відхід від реалістичних тенденцій, символізм, суб’єктивізм та ідеалізм.

Одним із стилевих напрямків, що виник на рубежі століть і продовжив традицію відмови від реалізму на користь символічної екзотики та декоративізму, був Модерн. Незважаючи на невеликі хронологічні рамки – з 1886 по 1914 - за своєю ідейною насиченістю цей стиль займає виключне місце в розвитку світового мистецтва. Він створив естетичні передумови для радикальних змін в мистецтві: художники Модерну зламали традиційні устої, їх художнє мислення було динамічним і сміливим, що і знайшло вираз в назві - в перекладі з французької modern означає новий, сучасний.

Світовідчуття Модерну характеризується, з одного боку, розгубленістю, духовною втомою, кризою ідеалів, скептицизмом і самоіронією, а з іншого – наполегливими пошуками нового стилю в усіх сферах творчого життя, розмиванням меж між елітарним і масовим мистецтвом. Представників Модерну – Х. ван де Вельде, Ч.Р.Макінтош, Г.Гімар, А.Гауді, Ф.О.Шехтель, В.Орта та інших – відрізняла поетика символізму, дисципліна композиції, підкреслений естетизм у тлумаченні окремих деталей, декоративний ритм гнучких, плинних ліній, захоплення національно-романтичними мотивами, акцент на індивідуальній винахідливості художника.

Стиль модерн ввібрав в себе чисельну кількість художніх традицій європейської культури. Так, для нього характерним є прагнення до зовнішньої декоративності. Як прикраса, тут використовувались рослинні мотиви, зокрема, водорості, екзотичні квіти, іриси, красиві плавні лінії, які ніби покривали поверхню картини. Серед рослинних мотивів розміщувались граціозні жіночі фігури. Це давало підставу вбачити в творчості художників Модерну продовження традицій крито-мікенського мистецтва та стилю рококо. Особливе місце в мистецтві модерну займав символізм, найбільш фантастичні форми він прийняв в Іспанії у творчості геніального архітектора-символіста Гауді.

Естетична програма Модерну не змогла в повному обсязі реалізуватися в культурі початку XX століття, але вона частково втілилась в течіях мистецтва ХХ століття, які об’єднував спільний умонастрій - пошук нового великого стилю та визнання “ідеї мистецтва для мистецтва”. Ця ідея, згідно з якою в світі мистецтва не відображається, а саме народжується істинна краса, виявилась плідною і реалізувалась в подальшому. Саме в рамках Модерну відбувся перехід до нового етапу розвитку мистецтва – модернізму.