Запровадження християнства в Київській Русі

Запровадження християнства на Русі, або хрещення Русі, було тривалим процесом, а не одноразовою релігійною акцією вели­кого київського князя Володимира, здійсненою в 988—991 роках. Прийняття нової релігії у великій східноєвропейській державі, якою була Київська Русь у X ст., було обумовлене як внутріш­німи, так і зовнішніми факторами.

Християнство поширювалося в Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 року охрестилися князі Аскольд і Дір; після вдалого походу на Константинополь і укладення вигідного договору з імперією вони стали християнами. Потім в 944 р. під час княжіння Ігоря в Києві вже існувала церква святого Іллі й частина княжої дружини була християнською. Ігорева дружина Ольга теж прийняла християнство. Поширення християнства серед дру­жини та княжої сім’ї стало важливою передумовою прийняття християнства як державної релігії.

Ще однією причиною прийняття християнства була криза язичництва, що стало очевидним, коли династія Рюриковичів по­чала створювати із розрізнених племен єдину державу. На відміну від християнства, релігії інтернаціональної та індиві­дуалістичної, язичництво було релігією національною, племін­ною та общинно-родовою. Тому релігійну реформу Володимир почав зі створення загальнодержавного пантеону з різних племін­них богів, який, на його думку, дав би язичникам змогу усвідомити себе підданими великої держави, а не просто членами маленьких родоплемінних громад.

Родоплемінний лад і його язичницька релігія переживали кри­зу. В країні утверджувалися феодальні відносини. Панівним вер­ствам більше підходила релігія, котра повчала б рабів коритися своїм панам, ніж релігія соціально нейтральна, племінна. До того ж, християнство пропонувало більш гуманну, більш людяну мораль на відміну від варварських язичницьких звичаїв. Віра в царя не­бесного та його намісника на землі – великого князя чи царя, що притаманна християнству, більше сприяла централізації держа­ви, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчи­ло саме життя тих держав, де християнство стало пануючою ре­лігією – Візантії, країн Західної Європи.

До запровадження хрис­тиянства Русь спонукали й зовнішні причини – потреби розви­вати економічні, політичні та культурні зв'язки з сусідніми хрис­тиянськими державами. А язичницька релігія цьому певною мірою заважала. Важливим політичним чин­ником прийняття християнства в Київській Русі стали її контакти з Візантійською імперією. Київські князі протягом ІХ—X ст. то нападали на Константинополь, то укладали з імператором мир. Візантія була однією з наймогутніших держав у Європі, з багатим історичним минулим та високою культурою. Візантійський імператор був зацікавлений у запровадженні християнства на Русі, щоб зробити її політично та ідеологічно залежною від Візантії. Київські князі, у свою чергу, прагнули «розмовляти на рівних» зі своїм могутнім сусідом. Уже саме тільки прийняття християнства було акцією само­ствердження молодої Києворуської держави, оскільки Володи­мир хрестився не як васал імператора, а як рівний йому; пре­людією хрещення було взяття візантійського міста Корсуня (нині Севастополь). Переговори Володимир вів уже як перемо­жець, а умовою хрещення було одруження з сестрою імператора; для імператорської сім'ї одруження з варваром було безпрецедентним випадком.

Існує кілька версій вибору та прийняття право­славного варіанта християнства. Так, згідно з «Повістю временних літ» Володимир відправив послів у різні кінці світу, щоб вони оцінили тамтешні релігії. Вирішальний вплив на Володимира справила розповідь послів про Візантію, про неймовірну красу візантійських храмів та богослужіння. Отже, естетичний, чуттєвий чинник для наших предків – язич­ників, а згодом християн, був на першому місці, а єдність Краси, Добра та Істини – одним із головних духовно-релігійних прин­ципів.

Після прийняття у 988 році християнства як державної релігії почалося його поширення, переважно примусове, серед населення Київської Русі. Неможливість і неприродність різкої зміни світо­гляду спричинила визначальний для релігійного життя Київської Русі феномен двовір’я, тобто одночасного сповідування людьми двох релігій: язичницької та християнської. Дво­вір’я було нормальним для синкретичного язичницького світогляду явищем; до міфологічного пантеону було прийнято ще одного бога – Христа. Дві релігії були в певному смислі сумісними: християнство – офіційне, язичництво – народне; християнство охоплювало особистісні виміри життя людини, язичництво – госпо­дарську діяльність. Період двовір’я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Зрештою християнство перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва: християнські храми були побудовані на місці язичницьких капищ, християнські та язичницькі свята злились: язичницьке свято Ярила зі святом Трійці, свято Різдва Христового з язичницьким Колядою, свято Івана Хрестителя з язичницьким Купайлом тощо.

Інша визначна риса києворуського християнства – постійна боротьба з Візантією за організаційну та ідеологічну незалеж­ність.

У 1039 р. Ярослав Мудрий домігся для києворуської церк­ви статусу митрополії. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. князь Ярослав Мудрий без узгодження з імператором і константинопольським патріархом уперше поставив митропо­литом руського священика Іларіона, тим самим руська церква заявила про свою незалежність. Іларіон Київський став автором першого в історії України історіософського твору «Слово про закон та благодать».

Хоча християнство на Русі було при­йнято до формального розколу церкви на східну та західну в 1054 р., князь Володимир перейняв східну – православну обря­дову версію християнської релігії. Київська Русь у релігійному житті апелювала до раннього християнства. Для київських мислителів актуальними були проблеми християн І— IV ст. н. е. – проблеми життя і смерті, буття людини у світі, сус­пільстві, історії. Після хрещення Русі в країні виникає централізована релігій­на організація на чолі з митрополитом, якого традиційно при­значав константинопольський патріарх, а затверджував імпера­тор Візантії. Київська митрополія не мала статусу автокефалії, а вважалася частиною Констан­тинопольського патріархату.

Хрещення Русі мало в цілому позитивні наслідки. Русь об’єдналася в єдину феодальну державу. Вона була укріп­лена писаними законами, більш розвиненою релігією. Значного розвитку набули економіка і культура Русі, зріс її міжнародний престиж. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби. Князь Ярослав Мудрий одружився з дочкою шведського короля, сест­ра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки – короле­вами Угорщини, Норвегії і Франції. Результатом став небувалий розквіт матеріаль­ної і духовної культури Русі.

Проте християнство Київської Русі мало деякі свої особливості: воно тривалий час уживалося із певними елементами язич­ництва, не цуралось кон­тактів із Римською церквою, місіонери якої час від часу навідувались на Русь. В київоруському християнстві сформувався свій особливий культ святості та книжної премудрості, який суттєво позначився в по­дальшій українській та російській культурі на всіх ос­новних аспектах розуміння людини та її життєвого призначення. В Київській Русі (кінець X – початок XIII ст.) церква тут була такою мірою, як у Візантії, підпорядкована владі, але й не була поза чи над владою, як Римська. Важливою рисою цього хри­стиянства була також собороправність – участь мирян у церковних справах, заборонена канонічними правилами. Вона виявлялася, по-перше, в обов'язковій виборності всіх церковних ієрархів за участю світських представників; митрополита обирав помісний собор, єпископа – собор єпископів (архієрейський собор), священика – прихід; по-друге, вона виявлялася у колегіальності прийняття найважливіших рішень на помісних і особливо архієрейських соборах, що повинні були скликатися раз на рік – у першу неділю Великого посту. Такий порядок формально зберігався до кінця XVII ст.