Проблема культурної ідентифікації в ххі столітті

Одне із найбільш актуальних питань, що визначають проблемне поле сучасної культури - питання збереження та передачі культурних цінностей. Комунікативні можливості інформаційного суспільства сприяють активному міжкультурному спілкуванню. В свою чергу, відкритість культури уможливлює нівелювання її етнічних особливостей в традиційному контексті. Представники різних культур під впливом інтегративних процесів втрачають свою культурну унікальність та особистісні виміри. Така ситуація сприяє погіршенню якісних характеристик діалогу та загострює проблему культурної ідентифікації. Це вираз негативних явищ в культурному розвитку ХХІ століття, тому вивчення даних тенденцій стало одним із завдань сучасної культурологічної теорії.

Термін “ідентифікація” (від пізньолатинського identifico

- ототожнення) має два основних значення: усвідомлення чи розпізнання чогось або когось; уподібнення, ототожнення з кимось або чимось. В першому значенні термін “ідентифікація” використовується в психології пізнавальних процесів, моделюванні штучного інтелекту, юридичній психології тощо. В соціологічній літературі термін “ідентичність” використовується переважно у другому значенні і виражає ототожнення людиною самої себе з іншими людьми на основі установлення спільних цінностей, емоційних переживань, структури і спрямованості внутрішнього світу, здатність зберігати на протязі усього життя єдність свого “Я”, свою “самість”, а також як основний механізм соціалізації, суттю якого є прийняття індивідом соціальних ролей та засвоєння соціокультурних зразків і моделей поведінки. Згодом змістовне наповнення даної категорії розширили в межах філософської теорії.

Так, Е.Фромм у своїй праці “Мати чи бути”, типологізуючи людські потреби, в якості однієї з найглибинніших з них - поруч з потребами у спілкуванні, творчості, відчутті глибокої вкоріненості, пізнанні - виділив прагнення до уподібнення, пошуку об’єкта поклоніння. Індивід не в змозі самостійно осягнути призначення і зміст навколишнього буття, йому необхідна, згідно Фромму, система орієнтації у вигляді ототожнення себе з певним визнаним зразком. Таку орієнтацію йому дає культура, тому категорія ідентичності виступає однією з основних категорій культурології, одним з найбільш вживаних понять в сучасних культурологічних дослідженнях.

В культурологічній теорії категорія ідентифікації виражає процес ототожнення індивіда з певною культурною традицією. Культурна ідентифікація  – це самовідчуття людини всередині конкретної культури, усвідомлене сприйняття норм і зразків поведінки та свідомості, системи цінностей і мови, а також усвідомлення свого “Я” в конкретному культурному вимірі. Ідентифікація розуміється як центральний елемент самосвідомості, пов’язаний з відповіддю на запитання: “Хто я?”, з фіксацією свого становища в системі суспільних відносин. Важливим моментом ідентифікації є самооцінка особи і суб’єктивне відчуття своєї причетності до конкретної системи культурних цінностей.

Поняття культурної ідентифікації пов’язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок щодо навколишнього світу та формами культурно-історичного буття. Етнос  – це культурно-духовна спільність людей, споріднених походженням, мовою, культурними надбаннями, територією проживання, а за певних умов - і державними утвореннями. Досить часто термін „етнос” порівнюють з поняттями „народ” і „нація”. Народ відрізняється від нації не кількісними показниками, а рівнем свідомості, зумовленої проблемами облаштування державного устрою та об’єднання. Налагодження зв’язків у суспільстві, реалізація творчих можливостей кожного індивіда неможливі без потреби у відчутті глибинних коренів. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою в певному стабільному ланцюгу людського роду, що виник з прадавніх часів. Культурне буття без цінностей та норм неможливе, адже саме вони надають суспільству необхідного порядку. Саме ціннісно–нормативна система утворює внутрішній світ культури, тому її прийняття є визначальним моментом культурної ідентифікації. В цьому процесі важливим є суб’єктивне відчуття індивідом власної належності до різних соціальних спільнот на основі стійкого емоційного зв’язку, а також включення у свій внутрішній світ і сприйняття як власних групових норм і цінностей.

Люди фіксують свою соціокультурну ідентичність за допомогою певних спільних для груп символів чи маркерів; в якості найбільш значимих символів виступають, перш за все, мова, релігія, історія а також особливий стиль одягу, спосіб харчування тощо.

Узагальнюючи історичний досвід людства, можна виділити такі етапи розвитку культурної ідентичності: родова, регіональна, соціально-економічна, національно-етнічна, цивілізаційна.

В сучасну епоху глобалізації та космополітизації на зміну національній ідентичності приходить цивілізаційна ідентичність. Цій новій формі ідентичності як причині світових конфліктів присвячена праця С.Гантінгтона “Зіткнення цивілізацій”. На перший план, на його думку, виходить взаємодія між Заходом та іншими цивілізаціями. Відмінності між цивілізаціями є найбільш суттєвими: цивілізації відрізняються своєю історією, мовою, культурою, традиціями, найголовніше – релігією.

В контексті тих процесів, що нині відбуваються в Україні, проблема ідентичності набуває особливо актуального значення

Американський дослідник Е.Еріксон розглядав набуття ідентичності як необхідний процес, пов’язаний з соціальною адаптацією. Ним же був запропонований термін “криза ідентичності” для характеристики минущого, плинного етапу особистісного росту, причому цей термін з 50-х років набув розповсюдження як загальна характеристика сучасної епохи, котра часто визначається метафорами “бездомність” (М.Бубер), “екзистенційний вакуум” (В.Франкл). Зростаюча втрата сенсу індивідуального існування в масовому суспільстві, варіанти пошуку ідентичності як спроб встановити, ким реально є та чи інша людина знайшли відображення в багатьох публікаціях, зокрема в книгах Д.Рісмена “Одинокая толпа” та “Идентичность и тревога”, а також в чисельних літературних творах. Проблема ідентифікації особистості буде також розглядатись в курсі “Філософія” при вивченні теми “Особистість і суспільство”.

Особливим фактом існування культурної ідентифікації є можливість її втрати індивідом. Втрата культурної ідентифікації проявляється у відчуженні або маргіналізації. Категорія “маргінальність” (від лат.  margo – край, межа) використовується для характеристики пограничного статусу особистості по відношенню до певної соціальної спільноти, що накладає певний відбиток на її психіку і образ життя. Спочатку це поняття було введено американським соціологом Р.Парком з метою виявлення соціально-психологічних наслідків неадаптації мігрантів до умов міського середовища. В ситуації маргінальності опиняються так звані “культурні гібриди”, які балансують між групою, що домінує в суспільстві, але до якої вони ніколи не належать, і групою, з якої вони виділились. Самовідчуття маргінальної особистості дуже яскраво передав в образах героїв своїх літературних творів В.Шукшин.

Потім відбулось розширення змісту цього поняття. Нині під культурною маргінальністю мається на увазі характеристика особливості життєдіяльності людей, ціннісні орієнтації та моделі поведінки котрих одночасно можуть бути співвіднесені із різними культурними системами, причому в жодну із цих культурних систем вони не інтегровані повністю. Як вважає французький соціолог А. Фарж, стати маргіналом можна двома способами: або шляхом розриву всіх традиційних зв’язків і створення власного, зовсім іншого світу; або шляхом поступового витіснення (чи насильницького викидання) за межі „офіційних норм”.

Проявом культурної маргінальності є „міжкультурність”. Саме міжкультурність в умовах диференціації суспільства і глобалізаційних процесів зумовлює труднощі процесу культурної самоідентифікації особистості. Культурна маргінальність викликана плюралістичністю сучасного суспільства, де кожна людина знаходиться в ситуації взаємодії з різними культурними еталонами та цінностями, які за своєю суттю є здебільшого суперечливими.

Слід відзначити, що культурна маргінальність, поряд з негативними проявами, також характеризується певним позитивним моментом – вона може виступати як продуктивний елемент культурного розвитку, котрий полягає в можливості виникнення на її основі нових культурних ідей та напрямків.