Історія православної церкви в Україні
Історія Православної церкви в Україні має тисячолітню історію. У канонічному відношенні Православна церква в Древній Русі довгий час знаходилася в залежності від Константинопольської патріархії. Київські митрополити призначалися з Константинополя, і так продовжувалося до монголо-татарської навали. У роки монголо-татарської навали (1237-1240) руська церква зазнала великих втрат. Більшість храмів було пограбовано, церковні книги знищено, переслідувалися сотні священників і монахів, багатьох з них було страчено. У 1240 році Батий захопив і зруйнував місто Київ, і воно втратило значення загальноруського церковного центру. Територія Київської Русі була поділена на різні зони впливу. Православна церква за таких умов стає важливим політичним знаряддям. З одного боку, вище київське духовенство зав’язало тісні стосунки з римською курією, яка від імені Західної Європи шукала політичного й релігійного порозуміння з огляду на татарську загрозу; з іншого боку, татарські хани видали православній церкві гарантії фізичної та юридичної недоторканності, навіть дозволили провадити серед татар місіонерську роботу; в 1261 р. в Сараї, столиці Золотої Орди, було засновано православну єпархію.
Починаючи з XIV ст., на перший план вийшла боротьба між руськими князями, а згодом і з іншими державами за митрополичу кафедру. Вже з 1240 р. митрополити Київської Русі не жили в Києві. У 1299 р. київський митрополит Максим залишив Київ та переїхав до Володимира Суздальського. Офіційного дозволу на перенесення кафедри з боку Константинопольського патріарха отримано не було. Її глава носив титул “митрополит Київський та всієї Русі”, хоча Київ у цей час вже належав Литовському князівству. Галицькі князі, а згодом польські королі домоглися створення окремої Галицької митрополії (1302—1347 рр. та 1371—1391 рр.) у складі п’яти єпархій в західноукраїнських землях. А у 1325 р. “митрополит Київський та всієї Русі” Петро переніс митрополичу кафедру до Москви. Це перенесення було узаконене Константинопольським патріархом лише у 1354 році за умови, що Київ і далі буде першою кафедрою та першим престолом.
Надалі події розвивались для українського церковного життя трагічно: оскільки більша частина України була включена до складу Великого князівства Литовського, почалося суперництво за володіння Київським престолом. Певний час було навіть два київські митрополити, але із кінця XV ст. митрополит Московський називався вже "Московським та всієї Русі", а Україна підпадала під управління митрополита Литовського та Київського. Фактично це означало проголошення Московською митрополією своєї автокефалії. Канонічне оформлення її статусу відбулося через півтора сторіччя.
На противагу автокефалії Московської митрополії з 1458 р. відновлюється і значення митрополичої кафедри в Києві, де з’являється митрополит Григорій Болгарин, визнаний і константинопольським патріархом, і Римським Папою, і сеймом Великого князівства Литовського. Під його юрисдикцію підпадали 9 єпархій на власне українських землях. Так відбувся поділ давньої Православної Київської церкви й утворення двох незалежних церков: Московської (Російської) і Київської (Української).
Православна церква на теренах Польсько-Литовської держави в XV—XVI ст. поступово занепадала. Цьому сприяв, зокрема, і занепад самого центру православ’я – Константинополя, який у 1453 р. захопили турки, оголосивши своєю столицею під назвою Істамбул. Водночас із цим на українсько-білоруських землях відбувалося утвердження західних конфесій – протестантизму і католицизму. Уже 1536 року у Володимирі-Волинському виникла протестантська громада. На початку XVII ст. кількість протестантів майже зрівнялася з кількістю католиків і православних. Слідом за протестантами на українські землі проникали єзуїти, члени католицького чернечого ордену, створеного для боротьби з Реформацією та оновлення католицизму. Боротьба між протестантами й католиками відбувалася переважно в культурно-освітній сфері – обидві конфесії відкривали в Україні широку мережу шкіл, колегій, друкарень, проводили активну місіонерську роботу.
Своєрідною відповіддю на таку діяльність західних конфесій стало виникнення православних братств – об’єднань українських міщан і шляхти на підтримку православної віри, що виникали довкола соборних храмів великих міст: у Львові в 1585 році, а потім і в інших містах. Їх метою був захист православної віри та обрядовості, митецької культури, розвиток української книжності, підтримка візантійських традицій у сфері мистецтва, охорона прав православних (XVI-XVIII ст.). Особливу роль відіграли Львівське, Луцьке, Київське і деякі інші братства. Згодом найавторитетнішим із них стало Київське братство, до якого записалося все Військо низове Запорізьке на чолі з гетьманом Сагайдачним. Братства боролися за відкриття шкіл, друкарень. Завдяки братствам, православна церковна культура витримала випробування цієї важкої пори.
Організовувалися братські школи, які були відкриті для дітей з усіх верств населення. В них навчання велося українською мовою, як основні вивчалися предмети: мова (грецька, латина, польська); граматика, риторика, піїтика, арифметика, астрономія і музика. Провідна роль належала, як і у західних університетах, богослов’ю; інтенсивне вивчали риторику було викликане потребою в захисті православ’я, в боротьбі за душі людей. Братські школи широко впливали на рівень української культури. Найбільшою серед них була школа Львівського Успенського братства, за підтримкою якої був виданий Буквар Івана Федорова (Львів, 1574).
Непевне становище українського духовенства в Польській державі, тиск власних мирян, об’єднаних у братства, експансія протестантів підштовхували його до пошуків підтримки з боку католицької церкви. Зі свого боку Рим давно вже проявляв інтерес до унії, особливо посилився він після об’єднання всіх українських земель у складі Речі Посполитої в 1569 р. Протягом 1590-х років православні українські митрополити та єпископи вели таємні переговори з Римом. Після поєднання Литви з Польщею в нову державу – Річ Посполиту – від Православної Церкви в Україні відділилася значна частина, яка прийняла унію з Римом. У 1596 р. в Бересті (нині Білорусь) відбувся собор, який офіційно затвердив об’єднання Київської православної митрополії з католицькою церквою, і з Берестейської унії 1596 р. почала свою історію Українська греко-католицька церква, або Українська католицька церква східного (грецького) обряду.
Хоча догмати й адміністративне підпорядкування було прийнято латинські, в унії була збережена православна обрядність й церковнослов’янська мова в богослужінні. Серед поляків-католиків було немало прихильників повного знищення українсько-візантійської традиції. Але щоб оберегти український народ від кровопролиття, а національну культурну традицію – від знищення, українці-уніати отримували рівні політичні права з католиками, повністю зберігали східний (грецький) обряд, а уніатському духовенству Рим гарантував збереження всіх прав.
Утім, одночасно з цим собором у Бересті зібралися миряни й частина духовенства, які відмовилися від унії. Так українська громада розкололася на дві рівні частини – прихильників і противників унії. У зв’язку з цим протягом наступних 40 років православна та уніатська частини Київської митрополії існували паралельно, ворогуючи між собою. Між ними спалахнула полеміка з богословських та історичних питань, що значно активізувала духовне та релігійне життя суспільства. Ці дві течії співіснували в межах однієї церкви, змагаючись за посилення свого впливу, доки в 1632 р. Київську митрополію не було розділено на дві частини – православну та уніатську. Ця акція впорядкувала стосунки між уніатами та православними, хоча не припинила ворожнечі між ними. Щоправда, між двома церковними громадами постійно велися переговори про об’єднання і створення єдиного Українського патріархату, але поділ України між Москвою і Польщею 1654 році остаточно закріпив і церковне роз’єднання. Лівобережна Україна та Київ залишилися православними, а вся Правобережна Україна до початку XVIII століття – уніатською.
Великий внесок в розвиток православ’я в українських землях зробив Петро Могила (1596-1647), який рішуче реформував православну церкву. Канонізований нині церквою в Україні нащадок знатного молдавського роду, воїн, митрополит, широко, по-західному, освічена людина, Петро Могила віддав життя справі Української Церкви. З одного боку, він був ревним охоронцем православ’я – саме він за допомогою козаків забирає силоміць у греко-католиків київські святині: Софійський собор, Печерську Лавру й ін. З іншого боку, він був прибічником духовної єдності Церкви в Україні, діалогу і взаємоповаги. Спостерігаючи трагедію української православної культури і церкви після падіння Візантії, він впроваджує в першій половині XVII ст. курс на широке використання нових віянь у літературі, науці, мистецтві, щоб українські церкви не поступалися костьолам за рівнем виразу духу сучасності і багатства оформлення. Завдяки йому в українській православній культурі формується та розповсюджується новий стиль – бароко, який на Заході тоді слугував переважно пропаганді концепції Римо-Католицької Церкви. Петро Могила був автором декількох книг і багатьох полемічних проповідей. Він вніс особистий вклад в українську культуру, підкресливши її специфіку і самобутність.
Петро Могила упорядкував православне віровчення. Будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, разом з ігуменом цього ж монастиря Трохимовичем пише "Православне сповідання віри", у якому викладає основи східного церковного віровчення. Широко відомим став також його "Літургаріон, або Служебник", у який входять тексти літургії і молитов, а також опис обрядів, властивих тільки українській церкві. За свої заслуги він був визнаний гідним звання доктора богословських наук.
Петро Могила проводить реформу Київської колегії за зразком західноєвропейських вищих шкіл. На базі Київської братської школи він відкрив колегіум західного типу – у майбутньому Києво-Могилянську академію, яка за рівнем викладання і програмами стояла на рівні західноєвропейських університетів. Він сприяв книговидавництву і поширенню освіти серед духовенства та мирян. Реформи Петра Могили відновили авторитет православної церкви в Україні та в усьому православному світі.
Після підпорядкування Лівобережної України Москві Українська православна церква поступово переходила під юрисдикцію Московського Патріарха, що остаточно здійснилося в 1686 р. Після 1686 р. російське та українське православ’я зазнавали сильного взаємного впливу. До середини XVIII ст. більшість архієреїв, викладачів духовних закладів, просто освічених церковників у Росії становили вихідці з України, переважно випускники Києво-Могилянської академії. Під час правління Петра І обов’язки Московського Патріарха (аж до ліквідації цієї посади в 1621 р.) виконував українець Стефан Яворський; останнім святим, канонізованим Російською православною церквою у XVIII ст., був українець Данило Туптало. Українські церковні діячі визначали протягом XVIII ст. правила богослужбової, освітньої, культурної практики Російської православної церкви. З іншого боку, царський уряд уже до середини XVIII ст. ліквідував усі організаційні, богослужбові, культурні особливості українського православ'я, а наприкінці століття Київська митрополія стала звичайною єпархією Російської православної церкви.
У XIX ст. визначним центром православної думки в Україні була Київська духовна академія, заснована в 1819 р. на місці ліквідованої в 1817 році Києво-Могилянської академії. У середині XIX ст. почалися спроби українізації православ’я, спершу культурної (мова богослужіння, обряди, традиції), а з початку XX ст. – і організаційної.
Після революції 1917 р. серед українських віруючих і духовенства почався рух за відновлення автокефалії (незалежності) українського православ’я. У грудні 1917 р. виникла Всеукраїнська православна церковна рада, яка проголосила себе вищою церковною владою в Україні до скликання Всеукраїнського православного церковного собору. У жовтні 1921 р. такий собор було скликано. Він проголосив утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та обрав її керівництво. Проте, оскільки в складі УАПЦ не було канонічно висвяченого вищого духовенства (єпископів), її не могли визнати інші православні церкви. На III Всеукраїнському православному соборі в січні 1930 р. УАПЦ саморозпустилася. У другій половині XX ст. УАПЦ відновила свою діяльність в українській діаспорі Північної Америки та Західної Європи під егідою Вселенського Константинопольського Патріарха. Наприкінці 80-х рр. XX ст., з лібералізацією суспільного життя в СРСР, була відновлена Українська автокефальна православна церква в Україні, також була відроджена Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Нині УГКЦ налічує близько 3000 парафій, 76 монастирів, 9 навчальних духовних закладів. Але найбільшим християнським об'єднанням України залишається Українська православна церква Московського патріархату. Вона має понад 6,5 тис. парафій, 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів.
- Передмова
- Розділ і. Теоретико-методологічні основи культурології
- Тема 1. Культурологія як галузь наукового знання
- Соціокультурні передумови виникнення культурології
- Предмет культурології та основні культурологічні категорії
- Поліфункціональність культури
- Першоджерела до вивчення теми: г. Риккерт. Науки о природе и науки о культуре
- Бердяев н.А. О культуре
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- Тема 2: Релігія та мистецтво в системі культури
- Релігія в соціокультурній системі суспільства
- Основні структурні елементи релігії
- Специфічні риси мистецтва як духовної сфери суспільного життя
- Соціокультурні функції мистецтва
- Види мистецтва та основні художньо-стильові напрямки
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та повідомлень:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- 1. Проаналізуйте сутнісні характеристики релігії.
- Тема 3. Культурна динаміка
- Поняття культурної динаміки
- Основні концепції походження культури
- Механізми культурної динаміки
- Схеми культурно- історичного процесу
- Першоджерела до вивчення теми: к.Маркс. Экономическо-философские рукописи 1844 года.
- Л. Мамфорд. Техника и природа человека
- 3. Фрейд. Будущее одной иллюзии
- Неудовлетворенность культурой
- Й.Хейзинга. Об игровых элементах культуры
- Сорокин п.А. Кризис нашего времени
- Гумилев л.Н. Этногенез и биосфера Земли
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- Тема 4: Класичні теорії цивілізацій
- Поняття “цивілізація”
- Класичні теорії цивілізацій
- Першоджерела до вивчення теми: о. Шпенглер. Закат Европы.
- Тойнби а. Дж. Постижение истории.
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Індивідуальні завдання:
- Тема 5: Культурна ідентифікація
- Проблема культурної ідентифікації в ххі столітті
- Категорії «тип культури», «цінність», «ментальність» як основні засоби вираження культурної ідентифікації
- Першоджерела до вивчення теми: Фромм э.Иметь или быть? Значение различия между обладанием и бытием
- С.Хантингтон. Столкновение цивилизаций.
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів і доповідей:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- Тема 6: Типологія культури
- Поняття культурної типології
- Основні варіанти типології: формаційна, цивілізаційна, релігійна, регіональна,
- Першоджерела до вивчення теми: Леопольд Седар Сенгор. Негритюд: психология африканского негра.
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів і доповідей
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- Розділ іі. Історичні етапи становлення та розвитку культури
- Тема 7: Первісна культура
- Загальна характеристика та хронологічні рамки первісної культури
- Характерні риси свідомості первісної людини
- Особливості первісного мистецтва
- Першоджерела до вивчення теми: Кессиди ф.Х. Сущность мифа и его отношение к познанию, религии и художественному творчеству.
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- Тема 8. Давні цивілізації Сходу
- Загальна характеристика давніх цивілізацій
- Культура Давнього Єгипту
- Цивілізація Давньої Месопотамії
- Культура Давнього Китаю та Давньої Індії
- Першоджерела до вивчення теми: к.Ясперс. О мировой истории.
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- 1. Проаналізувати концепцію „осьового часу” (за роботою к.Ясперса „Смысл и назначение истории»).
- Тема 9. Антична культура
- Особливості становлення античної культури
- Особливості культури Давньої Греції
- Культура елліністичної епохи
- Культура Давнього Риму
- Античне мистецтво
- Першоджерела до вивчення теми: Кессиди ф.Х. К проблеме греческого чуда
- Вернан ж.-п. Духовный мир полиса
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- Тема 10. Культура Середньовіччя
- Соціокультурні характеристики людини Середньовіччя
- Основні субкультури середньовічного суспільства
- Мистецтво європейського Середньовіччя
- Першоджерела до вивчення теми: Жак Ле Гофф. О цивилизации средневекового Запада.
- Хёйзинга й. Осень Средневековья
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- Тема 11. Культура Відродження
- Характерні риси ренесансної культури: антропоцентризм, гуманізм
- Суперечливість Ренесансної культури
- Мистецтво Відродження
- Першоджерела до вивчення теми: Пико делла Мирандола. Речь о достоинстве человека.
- Лосев а.Ф. Общая характеристика эпохи Возрождения
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- Тема 12. Культура Нового часу.
- Соціально-економічні та наукові передумови формування культури Нового часу
- Ціннісно-світоглядні орієнтири людини Нового часу
- Основні мистецькі напрями Нового часу
- Першоджерела до вивчення теми: Вебер м. Протестантская этика и дух капитализма
- Кант и. Ответ на вопрос: что такое Просвещение?
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів і доповідей:
- Індивідуальні завдання для самостійної роботи:
- Тема 13. Культура Новітньої епохи
- Особливості сучасного культурного розвитку на зламі хх-ххі століть
- Мистецтво Новітньої епохи
- Мистецтво першої половини хх століття
- Мистецтво постмодернізму
- Проблема діалогу культур в контексті сучасних глобалізаційних процесів
- Першоджерела для вивчення теми: а. Печчеи. О человеческих качествах
- Швейцер а. Этика благоговения перед жизнью
- Тоффлер о. Футурошок
- Швейцер а.А. Культура и этика. Кризис культуры и его духовная причина
- Мукаржовский я. Положение современного искусства
- Емелин в.А. Постмодернизм: проблемы и перспективы.
- Список рекомендованої літератури до і та іі розділів Загальна довідкова і навчальна література:
- Додаткова література до окремих тем: До теми і: Культурологія як галузь наукового знання:
- До теми 2: Релігія та мистецтво в системі культури
- До теми 3: Культурна динаміка
- До теми 4: Класичні теорії цивілізацій
- До теми 5: Культурна ідентифікація
- До теми 6: Типологія культури
- До теми 7: Первісна культура
- До теми 8: Давні цивілазації Сходу
- До теми 9: Антична культура
- До теми 10. Культура Середньовіччя
- До теми 11. Культура Відродження
- До теми 12. Культура Нового часу
- До теми 13. Культура Новітньої епохи
- Глосарій
- Мистецтво
- Розділ ііі. Історичні форми релігії
- Тема 13: Генеза релігії, її ранні форми
- Виникнення та особливості первісних вірувань
- Ранні форми релігії
- План семінарського заняття:
- Теми рефератів та доповідей:
- Теми індивідуальних завдань:
- Тема 14: Ранні національні релігії
- Ранні національні релігії
- Релігійні уявлення Давнього Єгипту
- Релігії народів Дворіччя
- Релігія Давньої Греції
- Релігійні вірування давніх римлян
- План семінарського заняття:
- Теми рефератів та доповідей:
- Теми індивідуальних завдань:
- Тема 15: Пізні національні релігії
- Зороастризм – стародавня релігія Ірану
- Специфіка індуїзму як національної релігії Індії
- Конфуціанство – національна релігія Китаю
- Іудаїзм – національна монотеїстична релігія
- План семінарського заняття:
- Теми рефератів та доповідей:
- Теми індивідуальних завдань:
- Тема 16: Світові релігії
- Основні риси світових релігій
- Буддизм
- Виникнення та еволюція християнства
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Теми індивідуальних завдань:
- Тема 17: Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні
- Дохристиянські вірування українського народу
- Запровадження християнства в Київській Русі
- Історія православної церкви в Україні
- Сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні
- План семінарського заняття:
- Тематика рефератів та доповідей:
- Теми індивідуальних завдань:
- Глосарій основних релігієзнавчих термінів
- Список рекомендованої літератури до ііi розділу Загальна довідкова і навчальна література:
- Додаткова література до окремих тем: До теми 13 : Генеза релігії, її ранні форми
- До теми 14: Ранні національні релігії
- До теми 15: Пізні національні релігії
- До теми 16: Світові релігії
- До теми 17: Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні
- Інтернет-ресурси