Сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні

Україна – поліконфесійна держава, що зумов­лено поліетнічним складом населення. Існуюче розмаїття конфесій у сучасних її кордонах можна умовно розділити на традиційні, що скла­лись у процесі етноісторичного формування країни, та нетрадиційні релігії, які виникли у XX ст. на засадах традиційних і поширились ос­таннім часом в Україні. Наявні релігійні ор­ганізації можна також умовно розділити на грома­ди національної церкви, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань. Можливий поділ конфесій за іншими критеріями.

Традиційними релігіями в Україні можна вважати право­слав’я, греко-католицизм (разом охоплюють понад 3/4 віруючих), власне католицизм, а також вірмено-григоріанську церкву, іслам та іудаїзм у відповідних національних меншин. Уже понад сто­ліття в Україні існують такі протестантські громади, як євангель­ські християни-баптисти, християни віри євангельської (п'ятиде­сятники), свідки Єгови, адвентисти сьомого дня і т. д.

Найбільшою за кількістю релігійних громад, впливом на національно-духовні процеси в Україні є православна церква, прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдо­вани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представ­ники інших етнічних груп; її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій те­риторії держави. Православна церква в Україні, як зазначалося вище, не є єдиною, вона складається з таких основних утворень: Українська православна церк­ва – Київський патріархат, Українська право­славна церква Московського патріархату, Ук­раїнська автокефальна православна церква, які разом з іншими православними громадами об'єд­нують понад 9,5 тис. організацій, що становить майже 53% всієї релігійної мережі України. Таке розмаїття православних утворень обумовлено історичними умовами, полі­тичними чинниками, наявністю представників різних етнічних груп, які традиційно на­лежали до певних православних релігійних гро­мад тощо. У стосунках між трьома гілками українського православ’я загалом спостерігаються напруженість і су­перечки, що інколи призводять до міжцерковних конфліктів.

Українська греко-католицька церква, започат­кована Берестейською (1596) та Ужгородською (1649) уніями, за кількістю громад (3200) посідає нині друге місце після пра­вославної церкви в Україні. Переважна більшість парафій (97%) знаходиться в західних областях України. До цієї церкви належать і 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори. Очо­лює церкву верховний архієпископ.

Римсько-католицька церква (РКЦ) існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення католиць­кої митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. РКЦ практично закінчила свою розбудову, утворивши Львівську архідієцезію як її духовний центр, відповідні уп­равлінські та духовно-навчальні структури. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Украї­ні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті – Закарпатська апостольська адміністрація Рим­сько-католицької церкви. Нині більш як 700 като­лицьких громад діють у всіх областях України.

Іслам – одна з конфесій національних мен­шин, представники яких на теренах України з’явилися ще за часів формування етнічної групи кримських татар, що прийняли мусульманську віру. Згодом громади послідовників ісламу були утворені переселенцями з Поволжя (татари), Се­редньої Азії (узбеки, туркмени, казахи тощо), Кавказу (азербайджанці, чеченці тощо). Кількість му­сульманських громад в Україні зросла до 200, про­те єдиної церковної структури ця конфесія не на­була. Нині офіційно діють три зареєстровані са­мостійні центри у Києві, Донецьку, Криму. Ство­рено мусульманську політичну партію.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони об'єднують близько 4 тис. релігійних громад. У протестант­ських церквах є необхідні управлінські структури, що діють на підставі статутів, зареєстрованих в установленому законом порядку. Тут панують спокій і діловитість, відсутні гострі протиріччя між громадами, активно ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійна робота. Найбільше поширені такі про­тестантські церкви: Церква євангельських християн-баптистів (Союз ЄХБ України), послідовники якої з'явили­ся на теренах України в 60— 70-х рр. XX ст.; Церква християн віри євангельської (ХВЄ, або п'ятидесятники); Церква Свідків Єгови; Церква адвентистів сьомого дня (АСД). Загалом, протестантські церкви помітно впливають на всі сфери суспільного життя.

Церкви окремих національних меншин в Ук­раїні представлені такими основними релігійними кон­фесіями: Закарпатська реформатська церква (угор­ська); Російська православна старообрядницька церк­ва; Об'єднання релігійних громад іудейського віро­визнання; Вірмено-григоріанська апостольська церква.

Нетрадиційними називають ті релігії, які не є історично ус­падкованими від попередніх епох певними етносами, не прита­манні їхній релігійній духовності, культурно, побутово, ментально не укорінені, але набули поширення внаслідок місіонерської діяльності представників інших національних і культурних спі­льнот.

До нетрадиційних напрямків та течій можна віднести: неохристиянські рухи, релігії орієнталістського напрямку, езотерич­ні, сайєнтологічні та інші рухи, а також неоязичників.

Українське неоязичництво, у тому числі РУНВіра, Великий Вогонь, Ладовірство, виникло в другій половині XX ст. на ґрунті інтересу до національних вірувань і традицій давнього, дохрис­тиянського періоду історії України. Засновники цих культів ви­ходять із того, що тільки язичницькі дохристиянські культи є природними для менталітету українця, і намагаються системати­зувати, реформувати їх, пристосувати до сучасних умов. Пред­ставники цих культів наголошують на особливому місці України та українців у світовій історії та підкреслюють національний ха­рактер своєї релігії на противагу релігіям світовим.

Більшість нетрадиційних релігій, поширених в Україні, вини­кли в середині чи наприкінці XX століття, їх віровчення мають переважно синкретичний та еклектичний характер. Важливим для поширення цих рухів є те, що вони пропонують незвичні, небу­денні способи вирішення життєвих проблем людини, а також ви­користовують нетрадиційні проповідницькі та місіонерські тех­нології, пристосовані до умов урбаністичного, індустріального суспільства, з використанням засобів масової комунікації. Оскіль­ки нетрадиційні релігії є як релігійним, так і культурним феноме­ном, їх можна класифікувати за аналогією з елітарною, народною та масовою культурою. Нетрадиційні релігії – це своєрідна ма­сова релігійна культура, яка залишає від елітарної (теологічно-світоглядних систем) і народної (традицій, обрядів, свят, культів) тільки те, що є зручним і доступним для масового сприйняття й поширення, витісняючи інші релігійні культи завдяки своїй прос­тоті та небуденності.

Неохристиянські течії виникли в середині XX ст. здебільшого як відгалуження протестантизму. Їх віровчення базуються на ви­знанні Біблії основним віросповідним джерелом, особи Ісуса Христа – центральною фігурою своєї доктрини. Характерним для них є такі моменти: критика ортодоксального християнства за відхід від перві­сних традицій; оголошення своєї церкви, секти єдино істинним рухом за відродження й порятунок християнської віри; досконале знання тексту Біблії, дозвіл віруючим її вільно читати та інтер­претувати; визнання особливої місії (харизми) за своїм лідером, який вважається пророком, посланцем Бога. Зараз в Україні налі­чується понад 70 таких течій – християнські місії «Еммануїл» і «Нове життя», Церква Єднання, Церква Христа та інші.

Релігійні течії орієнталістського та сайєнтологічного характе­ру можна назвати синкретичними, оскільки вони апелюють не до однієї культурно-релігійної традиції, як неохристиянські, а до кількох, у тому числі, як випливає із самої назви, до східних релігій: Міжнародне товариство свідомості Крішни, АУМ Синрикьо. Багато з них звертаються до містицизму та окультизму – Бахаї, діанетика Хаббарда, теософія, антропосо­фія тощо. Серед синкретичних напрямів трапляються так звані тоталітарні секти, як, наприклад, відоме в Україні «Велике біле братство». Ці секти прагнуть не тільки заповнити релігійно-духовне життя людини, а й узяти під контроль усю повноту її буття у світі, різко протиставляючи власні релігійні принципи за­гальновизнаним правилам соціального співжиття, схиляючи своїх членів до асоціальної поведінки – розриву стосунків із сім’єю, нехтування суспільними обов'язками тощо.

Свобода совісті є однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей та невід’ємним атрибутом демократичного суспільства, тому в нашій Україні законодавчому забезпеченню гарантій прав людини, свободі світогляду та віросповідання приділяється особливо велика увага. В сучасній Україні кількість релігійних організацій нині вже досягла майже 23 тисяч. Керівництво діяльністю релігійних громад здійснюють понад 200 релігійних центрів й управлінь, підготовка духовенства ведеться в 100 духовних навчальних закладах, церковну службу здійснюють близько 20 тис. священнослужителів, релігійні орга­нізації видають близько 120 газет та журналів.

Для сучасної культури не є властивим дух обов’язкового офіційного однодумства і нетерпимості до інакомислення, вона плюралістична і повинна бути досить ліберальною, щоб дати людині повну свободу у виборі релігії або атеїзму, в їх пропаганді або у їх критиці. Сьогодення українського суспільства, світу в цілому вимагає всебічного аналізу міжрелігійних, міжконфесійних стосунків, які пов’язані з соціокультурним простором кожної країни і міжнародним простором. Актуальними постають проблеми діалогу між різними церковними інституціями, релігіями та віруваннями. Сучасна “ера діалогу” зорієнтована на те, щоб вести діалог у всіх сферах життя людини на глобальному рівні.