Основні концепції походження культури

Трудова концепція походження культури

Трудова концепція походження культури розроблена в рамках марксистської філософської традиції. Основна ідея цієї теорії представлена в роботі Ф. Енгельса “Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину”. Вивчаючи проблему походження культури, марксисти підкреслюють виключне значення праці в процесах культуротворення. Теза про діяльнісну природу культурогенезу дозволяє розглядати працю в якості своєрідної опосередковуючої ланки між тваринним світом і світом людей. Саме праця виводить людину за межі суто природного існування, відкриваючи перед нею горизонти культури.

Праця – це цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої вона за допомогою знарядь праці взаємодіє із природою, використовує її в своїх цілях. Як цілеспрямована діяльність, праця, власне, і починається із виготовлення знарядь праці. Звичайно, простежити виникнення “самого першого” знаряддя праці так же неможливо, як і простежити появу “самої першої” людини. Проте, в межах трудової концепції робиться припущення, що систематичне використання пралюдьми різних предметів природи в якості засобів забезпечення життєдіяльності поступово приводило до вибору серед багатьох однорідних предметів найбільш зручних по формі і ефективних у використанні. Згодом пралюди перейшли до цілеспрямованого пошуку відповідних предметів, в їх мозку сформувались “образи” конкретних природних знарядь. Наступним кроком був процес їх успішного вдосконалення, що стало своєрідною передумовою для цілеспрямованого створення штучних знарядь праці, які і стали першим неприродним феноменом.

Виготовлення знарядь праці є фундаментальною умовою для виникнення культури. В процесі виготовлення знарядь праці ускладнюється зміст самої праці. Завдяки цьому розвиваються здібності людини, відбувається поступове формування людської свідомості, виникає потреба в передачі інформації. Важливим моментом цього процесу стає поява мови як засобу спілкування, яка відкриває нові можливості для спільної трудової діяльності. Спільна діяльність породжує нове середовище – людське суспільство і культуру.

Отже, теза про діяльнісну природу культурогенезу пов’язана з ідеєю, що саме праця, виготовлення знарядь праці є тим стрижнем, навколо якого кристалізуються передумови для майбутнього культурного розмаїття. Діяльнісний підхід акцентує увагу на людському факторі в розвитку культури і трактує культуру як спосіб життєдіяльності людини, процес реалізації людських потенцій. За таких умов культура розуміється як концентрований, організований досвід людства, як процес, в якому відбувається розкриття сутнісних характеристик людського суспільства. Така інтерпретація культури ґрунтується на її аксіологічних вимірах, коли культура розуміється як показник людяності, міра гуманізації природи.

Трудова концепція вважається однією із найбільш змістовних та теоретично обґрунтованих. Проте сучасна наука і філософія представили цілу низку питань стосовно культурогенезу, на які з позицій означеної концепції відповісти важко або ж і неможливо.

Серед самих складних є питання стосовно співвідношення: людина – праця, праця – свідомість. В якому смислі можна говорити про людину як продукт праці, якщо сама праця склалася саме в процесі антропосоціогенезу? На якому етапі можна говорити про працю як цілеспрямовану діяльність? В трудовій концепції походження культури міститься логічна суперечність. Всі принципові складові культурогенезу: праця, свідомість, людина, соціальність – формуються одночасно, виступаючи воднораз і передумовами, і наслідками. Ця суперечність залишається невирішеною і для сучасної культурологічної думки.

Психоаналітична концепція

походження культури З. Фрейда

З. Фрейд є основоположником філософської концепції психоаналізу, особливістю якої було відкриття сфери позасвідомого. Розглядаючи проблеми культурогенезу, З. Фрейд виступив із критикою основних положень трудової концепції та розробив власну концепцію походження та сутності культури. Проблемам культури присвячено чимало праць філософа, серед них “Тотем і табу”, “Сон і міф”.

В основу концепції походження культури З. Фрейдом покладено гіпотезу про виключний вплив позасвідомих імпульсів на поведінку людини та визнання антагонізму між природним началом в людині і культурою. Основою для даної гіпотези стали результати досліджень психіки людини. Такі дослідження дали можливість виділити в психіці людини три рівні:

– сфера Воно - позасвідомі імпульси, що виходять із біологічних інстинктів та потягів людини;

– сфера Я - розум, свідомість, що намагається пристосувати людину до реальних умов життя;

– сфера над-Я - соціокультурна реальність, внутрішній центр людини, втілюється в суспільних нормах і заходах.

Сфера позасвідомого трактується З. Фрейдом в якості особливої ірраціональної сили, що обумовлена могутньою енергією лібідо. Лібідо (від лат. – бажання, потяг) – це енергія бажань, статевих інстинктів, яка в силу своєї асоціальності не може отримати прямої реалізації і тому витісняється в сферу позасвідомого, проте постійно провокує людину. Засобом плідного вирішення асоціальних бажань лібідо є сублімація - процес заміни заборонених потягів цілями більш “високими”, саме на досягнення яких і розтрачається енергія лібідо.

Культура, за З. Фрейдом, ґрунтується на відмові у задоволенні бажань позасвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Сублімація імпульсів лібідо є таємницею культурної творчості. Лібідо виступає рушійною силою людської історії. Культура, за його визначенням, охоплює, по-перше, усі накопичені людьми знання і уміння, по-друге, усі інститути для впорядкування людських відносин. В цілому Фрейд оцінював культуру негативно, вважаючи її механізмом соціального придушення свободи людини.

Вивчаючи з позицій психоаналізу особливості життєдіяльності архаїчних племен, зокрема табу і тотемізм, Фрейд робить висновок, що в їх заборонному значенні смисл табу полягає у стримуванні біологічних інстинктів в людині. Поступове розгортання системи заборон компенсує втрату людиною тваринних імпульсів. Саме табу визначається З. Фрейдом в якості першого основного регулятора усіх сторін суспільного життя людей, свідченням відриву людини від природи. З. Фрейд приходить до висновку, що прогресивний розвиток культури, безумовно, веде до обмеження природи людини та посилення почуття провини в силу неможливості реалізувати свій біологічний потенціал. Таким чином, прогрес культури не робить людину щасливою, а навпаки – значною мірою викликає в неї невротичні стани.

Найбільш культурні люди, за Фрейдом, – це найбільш подавлені, у котрих через виховання – “витіснення” неприйнятні для суспільства потяги були усунені зі свідомості у підсвідоме. Уся художня творчість живиться подавленим лібідо, проявом підсвідомого. Це знайшло свій вираз в роботах З.Фрейда про Есхіла, Софокла, Шекспіра, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Гете, Достоєвського. В статті “Невдоволеність в культурі” Фрейд застерігав культуру від надмірності обмежень, умовностей і заборон. Він оспівував “природну людину”, услід за Ж.-Ж.Руссо. Культура має поступитися місцем віталізму, життєвій енергії.

Фрейдистська методологія пізнання сутності культури широко використовувалась його послідовниками, зокрема Е. Фроммом, К.Г. Юнгом. Психоаналітична концепція походження культури З. Фрейда зазнала чисельних нарікань, її називали “міфологічною”, ненауковою. Основні положення фрейдистської теорії культури носять здебільшого гіпотетичний характер.

Ігрова концепція походження культури Й. Хейзінги.

В сучасній культурології існує чисельна кількість теорій, які досліджують ігровий аспект культурного буття. Слід зауважити, що на ігровий компонент в культурі вказував ще античний філософ Платон, а згодом – І. Кант, Е. Фінк, Г. Гадамер, Ф.Шіллер, романтична школа Йєни. Вони виступали проти безсистемної плюралістичної трактовки культури свого часу, коли її розглядали як конгломерат моральних, релігійних та політичних форм. Так, Ф.Шіллер писав, що не можна замикати культуру в рамки розуму, цілком ігноруючи почуття і переживання людини.

Проте найяскравішого звучання “ідея гри” отримала у голландського філософа Й. Хейзінги. Саме йому належить класична концепція ігрової генези культури, яка викладена в роботі “Homo ludens” (“Людина граюча”). В основу цієї концепції покладено ідею про сутність та значення гри як джерела культури. Й. Хейзінга спробував проаналізувати поняття культури, виходячи із наявності в ній ігрового елементу. На його думку, саме гра, а не праця була формоутворюючим фактором людської культури.

За Й. Хейзінгою, гра – це найбільш глибинна форма вираження життя. Сутність гри неможливо визначити за допомогою фізичних чи біологічних досліджень, також її неможливо звести до процесу звільнення надлишкової енергії чи до інстинкту “наслідування”. Гра відноситься до сфери ірраціонального тому, що вона охоплює і тваринний, і людський світи. Завдяки цьому факту гра не може бути обґрунтованою раціональним шляхом, вона носить надлогічний характер. Існування гри не можна пов’язати із жодним із ступенів людської культури чи з будь-якою формою світогляду. Й. Хейзінга трактує гру як сталу величину, що передує культурі, а потім супроводжує та визначає її.

Він виділяє ряд ознак гри, найсуттєвішою з яких є свобода. Гра не може мати примусовий характер, інакше втрачається її сутність. Не менш важливими рисами гри можна назвати: обмеженість – гра здійснюється в конкретному місці та часі, її сенс полягає в ній самій; напруженість – намагання виграти та інші риси.

Отже, гра, з точки зору Й. Хейзінги, – це своєрідна свободна діяльність, що усвідомлюється як феномен, здатний повністю оволодіти гравцем та обмежити його життя правилами. Гра – це всеохоплюючий спосіб людської діяльності, універсальна категорія людського існування. За своєю сутністю вона є структурною основою для формування людської діяльності. Культура виникає та розгортається в грі, носить ігровий характер.

Ігровий елемент присутній на усіх етапах розвитку людської культури, починаючи з архаїчних часів. Будь-який вид людської діяльності прагне виразити себе через гру. Слід зауважити, що гра сама по собі од самого початку знаходиться поза моральними вимірами. Вона не має моральних ознак. Моральність чи аморальність формується в залежності від того, дотримуються чи не дотримуються правил гри. Саме моральність є свідченням того, що в грі дотримуються правил.

Ігрова концепція культури оптимістична, оскільки гра не має кінця. Справжня гра виключає усяку пропаганду, адже інтерес гри у ній самій. Люди, що ламають правила гри, являють для культури найбільшу небезпеку, оскільки абсолютизують або своє Я, або своє Ми. Вони прагнуть нав’язати культурі свої правила гри, що веде до насильства. Яскравим прикладом такого ставлення до культури є німецький фашизм.

Говорячи про культуру XX століття, Й. Хейзінга підкреслює, що в ній відбувається майже повна втрата ігрового елементу. Наслідком цього є ознаки занепаду культури. Відсутність справжніх форм гри деформує культуру, втрачається рівновага між духовними та матеріальними цінностями. Відбувається ірраціоналізація культури, людина відвертається від розуму та повертається до інстинкту. Основою для успішного розвитку культури має бути збереження в ній ігрового виміру.

Концепція ігрової генези культури Й. Хейзінги, незважаючи на високий рівень теоретичного обґрунтування, носить гіпотетичний характер. Ігровий підхід заснований на аналогії і спрямований на уточнення характерних рис культури, але не на розкриття самого феномену культури і закономірностей її розвитку. Прихильники ігрового підходу прямо говорять про відсутність закономірностей в розвитку культури. Культура завжди грає - іноді більше, іноді менше.