12.6 Реформи у 1965-80 роках в промисловості, сільському господарстві, їх результативність

У 1965 році були відновлені промислові міністерства. Управління народним господарством було перекладено з територіального на галузевий принцип. Але головне значення реформ полягало в розширенні самостійності підприємств і посиленні їх матеріального стимулювання. Було скорочено число директивно-планованих показників. Щоб зацікавити підприємства в підвищенні якості товарів і скороченні продукції, яка не має попиту, разом з об'ємом валової продукції вводився показник вартості реалізованої продукції. Були збільшені премії за перевиконання планових завдань. Підприємства і об'єднання переводилися на госпрозрахунок. Щоб стимулювати ініціативу підприємств, в їх розпорядженні залишали частку прибутку, з якого формувалися фонди, призначені для розвитку виробництва, соціальної сфери і стимулювання працівників. Передбачалася також реформа цін: замість штучної підтримки низьких оптових цін передбачалося встановити їх на рівні, що забезпечує роботу підприємств на засадах госпрозрахунку. Положення реформи входили в життя з певними труднощами, а деякі так і не були реалізовані. Передбачені спочатку прямі зв'язки між підприємствами і оптовою торгівлею засобами виробництва не були введені із-за несумісності з системою фондування і рознарядок. У результаті госпрозрахунок підприємств опинився без матеріального забезпечення, до того ж заохочувальні фонди були дуже малі. Проте дещо збільшена самостійність підприємств прийшла в суперечність з повноваженнями міністерств і відомств, жорстким директивним плануванням всього народного господарства і системою ціноутворення, зокрема з установкою на стабільність роздрібних цін. Реформа оптових цін була проведена в 1966—1967 рр.

Сільське господарство також піддалося реформуванню. Була зроблена спроба змінити механізм управління галуззю на основі поєднання суспільних і особистих інтересів, посилення матеріальної зацікавленості колгоспників і робочих радгоспів в зростанні виробництва. План обов'язкових закупівель зерна був понижений і оголошений незмінним на 10 років, а надпланові закупівлі повинні були проводитися за підвищеними цінами. Були зняті деякі обмеження з особистих підсобних господарств. Проте акцент був зроблений на збільшені капіталовкладень і підвищені ролі міністерства сільського господарства в плануванні і керівництві галуззю. Таким чином, перетворення в сільському господарстві, на відміну від промисловості, частково нагадували відповідні заходи 1953-1954 рр.

У основі наростаючих труднощів сільського господарства лежали як відгомони колишньої політики (насадження колгоспів, нещадне викачування ресурсів з села, спроби ліквідації особистого подвір'я тощо) і прорахунки в управлінні, так і об'єктивний брак інвестицій, породжений, зокрема, небажанням радянського керівництва підвищувати роздрібні ціни на сільськогосподарські продукти із-за побоювання соціальних протестів, не дивлячись на збільшення закупівельних цін і стрімке зростання собівартості. Подальший розвиток аграрного виробництва не задовольняв потреб народного господарства, хоча вимагав від держави все нових і нових дотацій. Саме на селі найяскравіше виявилися неспроможність «соціалістичних методів господарювання».

В цілому економіка СРСР продовжувала розвиватися переважно екстенсивно, не дивлячись на поступове вичерпання вільних ресурсів, перш за все трудових, або їх істотне дорожчання (здобич і транспортування корисних копалини). Як наслідок, темпи економічного зростання швидко знижувалися. Згортання реформ і повернення до колишньої господарської практики, що відкрито сповістила економічна «контрреформа» 1979 р., не могли цьому запобігти. Фактично припинилося зростання продуктивності праці.

Негативного впливу на народне господарство СРСР мало масштабне нарощування військових витрат. Підтримувати видимість благополуччя дозволив масовий розпродаж природних ресурсів.

Глибинні причини наростаючих господарських труднощів коренилися в тому, що, не дивлячись на деяке посилення матеріальної зацікавленості працівників і підвищення ролі економічних важелів в управлінні підприємствами, істотної перебудови господарського механізму в реальності не відбулося. Кардинальна проблема стимулів до праці не була вирішена. В результаті в повну силу в СРСР трудився лише кожен третій працівник.

Екстенсивний характер розвитку радянської економіки і наростаючі господарські труднощі різко обмежували можливості рішення соціальних задач. Випередження зростання грошових доходів населення над пропозицією товарів і послуг загострило продовольчі труднощі, дефіцит товарів народного споживання. Нерівний доступ до товарів і послуг із-за наявності цілої системи пільг, розподільників серйозно збільшив розрив в якості, рівні життя основної маси населення — робочих, селян, інтелігенції — і привілейованих шарів, перш за все партійної і господарської номенклатури.

Особливістю розвитку радянської економіки в 1965—1985 рр. було стрімке зростання зовнішньої торгівлі. Важливе значення мав курс радянського керівництва на розвиток максимально тісного економічного співробітництва, широкої виробничої кооперації з соціалістичними країнами, що переслідував як власне економічні, так і політичні цілі, наприклад, забезпечення максимальної згуртованості «соціалістичного табору».

У міру подальшого розгортання науково-технічної революції все більш яскраво виявилася несприйнятність соціалістичної економіки до науково-технічного прогресу. СРСР розвивався в рамках індустріального суспільства з упором на традиційні галузі. Він зайняв перше місце в світі по виробництву нафти, газу, сталі, залізняку, мінеральних добрив, сірчаної кислоти, тракторів, комбайнів тощо. Але навіть і в традиційних галузях радянська економіка все більш відставала. При перевірці в 1979—1980 рр. технічного рівня майже 20 тис. видів вітчизняних машин і устаткування з'ясувалося, що не менше третини з них потребують знятті з виробництва або корінної модернізації. За міжнародними ж стандартами економіка СРСР, за винятком сировинних галузей, була неконкурентоздатною.

На початку другої половини 80-х років розпочався критичний перегляд попередніх уявлень про «розвинутий соціалізм». Типове пояснення цього процесу дав А. Чухно у праці «Методологічні проблеми політичної економії соціалізму»: «Стратегія партії, яка спрямована на перебудову всіх сторін життя суспільства, прискорення соціально-економічного розвитку, виражає назрілі потреби переходу соціалістичного суспільства в новий якісний стан, вимагає і в теорії відмовитися від формально-схоластичних умовиводів, зосередити увагу на актуальних проблемах революційної перебудови суспільства, усуненні негативних явищ, оновленні суспільних форм».

Але вже наприкінці 80-х років спостерігалося коливання — від науково недостатньо обґрунтованої концепції прискорення соціально-економічного розвитку, виходу соціалізму на якісно нові рубежі в усіх сферах суспільного життя до заперечення можливості побудови соціалізму та його реальності в нашій країні.

Докорінну ваду «політекономії соціалізму» А. К. Покритан та В. І. Суслов вбачають у тому, що вона зосереджувалася на створенні теорії об'єкта (тобто соціалістичної економіки), який ніколи не існував. Загальна помилка — сприйняття як елементарної аксіоми «факту існування соціалізму» — зумовила безроздільне панування в економічній науці метафізичного методу пізнання, важливими проявами якого стали схоластика, догматизм та емпіризм.

Загалом аналіз економічної літератури, що вийшла в Україні в зазначений період, приводить до ряду важливих висновків. Насамперед відзначимо, що в другій половині 80-х років панівною в осмисленні процесу розвитку вітчизняної науки була тенденція трактувати його в дусі переходу від «спотвореної», «неправильно витлумаченої» марксистської теорії до «істинної». У зв'язку з цим відбувався кардинальний перегляд ряду корінних положень марксистської економічної теорії, здійснювалася її модифікація у межах проголошуваного соціалістичного вибору. Одночасно відбувалася істотна зміна тематики наукових досліджень економістів. Спочатку відійшли на задній план (а потім і взагалі були зняті) ще недавно модні традиційні проблеми «вихідного» та «основного» виробничого відношення, «безпосередньо суспільного виробництва», «народногосподарського планування», «загальнонародної планомірності», «демократичного централізму». Натомість прийшла нова проблематика, нерозривно пов'язана з інтенсивними спробами теоретичного обґрунтування переходу від командно-адміністративної до ринкової системи господарювання.

У центрі уваги українських політекономів було дослідження предмета та методу політичної економії. Всі автори різних визначень предмета політичної економії, як і раніше, за основу їх брали загальновідомі положення К. Маркса, Ф. Енгельса та В. І. Леніна. Увага акцентувалася на виробничих відносинах, законах, що управляють виробництвом, розподілом, обміном матеріальних благ у людському суспільстві. Відмінності у теоретико-методологічних підходах до визначення предмета політекономії проявлялися лише у різному розумінні проблеми співвідношення виробничих відносин, продуктивних сил і надбудов суспільства. Так, О. Гош є прихильником обмежувального тлумачення предмета політичної економії, він зводить його виключно до виробничих відносин. І. Балуков вважає, що політекономія вивчає не виробництво взагалі, а спосіб виробництва, і є наукою про виробничі відносини людей, які розглядаються як одна із сторін способу виробництва, другу сторону якого становлять продуктивні сили.

Проте у вказаний період переважав третій теоретико-ме-тодологічний підхід у дослідженні названої проблеми. Представниками його в Україні стали Ю. Пахомов, А. Чухно, М. Черненко, В. Супрун і багато інших. «Політична економія вивчає виробничі відносини не лише в тісній взаємодії з продуктивними силами, але й із надбудовою,— підкреслював А. А. Чухно. - Ці методологічні підходи зробили визначення предмета політичної економії і повнішим, і конкретнішим. Воно ввійшло практично у всі підручники політичної економії».