12.3 Неп і відновлення народного господарства України в 20-х рр. Ленінська теорія соціалізму

Становище України на початку 20-х років було надзвичайно важким. Політика "воєнного комунізму", яка історично була першою формою командно-адміністративної системи, призвела більшовицьку Росію, а отже, і Україну до катастрофи.

Запровадження НЕПу повинно було врятувати економіку країни від повного розвалу. Головна увага в новій економічній політиці приділялася заходам щодо підвищення продуктивності сільського господарства на основі зацікавленості селянина в своїй праці. З цією метою в країні запроваджувався натуральний податок, значно менший від продрозверстки, розміри якого доводилися до селянина навесні, хоча ці розміри протягом року могли збільшуватися. Всі надлишки зерна після внесення податку залишалися селянинові, він міг ними вільно розпоряджатися.

Натуральний податок розглядався як частина відрахувань від виробленої продукції з урахуванням розмірів урожаю, матеріального становища, кількості членів сім'ї та інших показників, що характеризували господарство. Бідні селяни повністю звільнялися від податку. На 1923—1924 рр. і на наступні роки був запроваджений єдиний сільськогосподарський податок, який замінив численні натуральні податки. Після проведення грошової реформи (1924 р.), яка зміцнила грошову систему, податок сплачували в основному грошима.

Для реалізації надлишкової продукції, що залишалась у селян, необхідно було відновити вільну торгівлю, яка була заборонена в період "воєнного комунізму". Перехід до свободи "обігу" було зроблено, хоча командні важелі економіки (важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля) залишались під контролем держави. Відновлення торгівлі в країні давало змогу оживити господарство, забезпечити продуктами харчування і сировиною, необхідною для відбудови промисловості. Щоб зберегти владу в своїх руках, більшовики змушені були піти на поступки селянству, відмовитися від продрозверстки і перейти до натурального, а згодом до грошового податку, дозволивши вільну роздрібну торгівлю, дати змогу громадянам виявити певну особисту ініціативу. Здійснення нової економічної політики почалося в надзвичайно несприятливих умовах. Нестача палива призводила до загострення транспортної кризи, викликаної цілковитою зношеністю вагонів і паровозів. У містах з'явилося багато безробітних. У країні панував голод.

Рішення про перехід до нової економічної політики дали ефект не відразу. Проте країна повільно почала виходити з економічної кризи.

НЕП сприяв розвитку кооперації. Вона почала відроджуватися як розгалужена система самоврядних господарських організацій. Поширився добровільний кооперативний рух, розгорталася діяльність промислової, споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації. В Україні формувалась єдина система кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в містах і селах. Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції.

Розвиток української економічної думки з переходом до мирної відбудови народного господарства на засадах нової економічної політики зумовлювався, з одного боку, цими засадами й можливостями, які вони відкривали, з другого — ступенем їх критичного сприйняття. Розробка і впровадження НЕПу пов'язані передусім з ім'ям і діяльністю Леніна, погляди якого по суті визначали розробки економічних проблем представниками офіційного напряму економічної думки й ті альтернативні пропозиції, що висувалися вченими-економістами революційної школи. Концепція НЕПу донедавна розглядалася в історико-економічній літературі як вершина теоретичної ленінської думки. Проте сьогодні, коли є можливість порівняти цей теоретичний рівень із рівнем розробки на той час політико-економічних проблем у працях відомих теоретиків дореволюційної школи, в тому числі багатьох українських учених-економістів, доводиться визнати, що НЕП не був результатом якогось нового, якісно відмінного від ортодоксально марксистського, теоретичного осмислення соціалілізму та його економічних засад. НЕП був лише спробою досягти поставленої марксизмом мети обхідними, відмінними передусім від воєнно-комуністичних, шляхами. Основною його рисою стала прив'язка до проблеми забезпечення економічної раціональності при збережені неринкової спрямованості. Про це передусім свідчить та аналогія, яку проводив сам Ленін між планом соціально-економічних перетворень, виробленим ним на початку 1918 р. на базі власної моделі держкапіталізму і НЕПу. План цей, як відомо, передбачав використання цілого ряду ринкових за своєю природою заходів — фінансово-кредитних, оподаткування, оплати праці, кооперації, товарообміну тощо. Головного ворога на шляху до здійснення соціалістичного ідеалу він вбачає у класах «дрібних виробників та дрібних землеробів».

У доповіді на III конгресі Комінтерну влітку 1921 р. Ленін наголошує, що «головне питання революції полягає тепер у боротьбі проти цих двох останніх класів». Але їх не можна ні експропріювати, ні вигнати, і саме через це, на його думку, «нам потрібний блок або союз пролетарської держави з державним капіталізмом проти дрібнобуржуазної стихії».

Вимушений визнати ринок і торгівлю після нової невдалої спроби організувати товарообмін (продуктообмін) залишками (від продподатку) селянської продукції, Ленін тут же вимагає взяти їх під жорсткий контроль.

Ленін модифікує свою модель «держкапіталізму», включаючи до неї (поряд із концесіями, орендою промислових і торговельних підприємств тощо) и кооперацію дрібних виробників. На його думку, кооперативна торгівля вигідніша й корисніша, ніж приватна: вона полегшує облік, контроль, нагляд, договірні відносини між державою (радянською в даному випадку) й капіталістом. Та головне, у чому В. І. Ленін вбачав перевагу кооперації, це те, що вона полегшує об'єднання, організацію мільйонів населення, потім всього населення поголовно, а ця обставина, в свою чергу, є гігантський плюс із точки зору подальшого переходу від державного капіталізму до соціалізму. Сутність й кінцева мета даного процесу залишаються незмінними: перехід від дрібного виробництва до великого. Щоправда, тепер, як зазначає Ленін, це відбувається вже на основі попереднього піднесення дрібного селянського господарства, яке повинна дати політика кооперативна, і в «невизначений строк».

Таким чином, відновлення товарно-грошових відносин і ринку, визнання доцільності поширення їх на сферу державної промисловості (комерційний розрахунок), допущення співіснування різних форм власності та інші заходи, що обумовили принципову відмінність нової економічної політики від попередньої й відкривали можливості кардинального перегляду соціалістичної доктрини марксизму, принципових змін у теоретичні уявлення Леніна з найважливіших політико-економічних проблем того часу не внесли. У ринку він продовжує вбачати лише стихійне начало, що породжує капіталізм, використання товарно-грошових форм бачить в обліково-розрахунковому варіанті, єдино прийнятною для соціалізму та найефективнішою формою власності вважає державну. З початку введення НЕПу Ленін акцентує увагу на посиленні планових засад та «командних висот» в економіці, оволодінні державою ринком, торгівлею, фінансово-кредитними підоймами тощо, багато сил докладає до створення єдиної централізованої планової системи управління господарством, підкреслює, що нова економічна політика не змінює єдиного державного господарського плану й не виходить за його межі, а змінює підхід до його здійснення.

У такій постановці концепція НЕПу знайшла відбиток і в партійних та державних документах того часу, виступах та статтях партійних і державних діячів в Україні, економістів-марксистів НЕП розглядався як тимчасовий відступ. Відновлення, хоча б часткове, «приватновласницьких відносин» з приватними торговими орендами, перехід до бюджетної грошової системи, до самоокупності тощо оцінювалися як вимушені обставинами засоби.

На суперечливість таких взаємовиключних засад НЕПу, що витікали з ленінської концепції держкапіталізму, звертали увагу так звані ліві комуністи. В Україні один з них — М. Осинський ще в 1918 р., захищаючи «чистоту» комуністичних принципів, слушно указував на неспроможність самої ідеї держкапіталізму, несумісність впровадження його засад з завданням обмеження і витіснення капіталістичних відносин з економіки країни. Він справедливо вважав, що «капіталізм і буржуазія, як клас, не можуть існувати за умови регулювання господарства пролетаріатом... тільки влада свого рідного класу може втручатися у святая святих капіталістичного господарства — у фінансову сторону справи, у накреслення та здійснення плану виробництва». Цю точку зору поділяв тоді М. Бухарін, а пізніше — представники так званої троцькістської опозиції (в Україні, зокрема, відомий економіст того часу І. Дашковський).

З інших позицій — необхідності повернення економічної політики радянської держави на грунт економічної дійсності та загальноприйнятих економічною наукою уявлень, щодо можливостей і рушійних сил суспільно-економічного розвитку — аналізували основні засади та повороти цієї політики вчені дореволюційної школи. Один із відомих на той час в Україні вчених-економістів Я. Діманштейн, ще в 1920 р. проаналізував усю беззмістовність протиставлення планового начала нібито повністю анархічному капіталістичному господарству. Останнє, доводив учений, завдяки приватній ініціативі, механізму ринку та ринкових цін, які забезпечують постійну рівновагу між виробництвом і споживанням, є «переважно планомірним». Спроби ж організувати управління ринковим господарством з єдиного центру порушують органічну природу внутрішнього ринку, ослаблюючи або обмежуючи його обсяг і можливості зростання, отже, й зростання виробництва. На думку вченого, це логічно призводить до розпаду й дезорганізації мінового господарства «в результаті усунення об'єктивного критерію господарської діяльності. Соціалізму, який нічого нового до винайдених уже регуляторів існуючого господарства не додає, потрібно тільки перенести цей механізм ринку на свою економіку.

Аналогічну позицію відстоював і М. Соболєв, звертаючи увагу на безперспективність адміністративного втручання держави у встановлення цін. Зміна цін сільськогосподарських продуктів та промислових виробів заслуговує дослідження як покажчик взаємовідносин між містом і селом, як барометр соціально-економічної ситуації.

Показова в цьому відношенні й теоретично змістовна праця Б. Бруцкуса «Проблемы народного хозяйства при социалистическом строе», опублікована ним у журналі «Экономист» на початку 1922 р. В ній детально аналізується господарська система державного «марксистського соціалізму», як така що «заперечує ринок і ринкові ціни як регулятори розподілу продуктивних сил», підмінивши їх державним контролем, який «не гарантує господарської раціональності підприємств і зовсім не має того вирішального значення, яке має ціннісний облік». Критично проаналізувавши методологічну неспроможність спроб винайти систему натурального або трудового обліку, вчений відзначив як позитивний факт, що державна влада, офіційно визнавши трудовий облік обов'язковим, не стала чекати його результатів і запропонувала державним підприємствам орієнтуватися на ринок, хоч цим «наше державне господарство виходить за межі соціалізму, як він розуміється у марксизмі». Гострій критиці піддав Б. Бруцкус ідею єдиного плану соціалістичного господарства як «центральну ідею марксизму», роблячи акценти на ірраціональності такого плану через відсутність ціннісного обліку та практичну нездійсненність у масштабі країни, на прагненні соціалістичної держави «централізувати в руках своєї бюрократії всі розподільчі функції». На думку Б. Бруцкуса, в умовах країни, де «політична влада остаточно злита з економікою», це відкриває ще більший простір для різних політичних впливів на економічне життя, може призвести до неефективного витрачання коштів тощо.

Звичайно, подібна критика не могла бути в ті часи сприйнята економістами-марксистами ні в цілому, оскільки в принципі заперечувала економічні можливості існування соціалізму саме в тому варіанті, який ними мислився як єдино можливий, хоча б і у перспективі, ні в тих конструктивних моментах цієї критики, які залишаються актуальними й сьогодні.

Товарно-грошовий обмін і торгівля продовжували розглядатися лише як тимчасовий пережиток старої економіки, обумовлений збереженням у народному господарстві елементів приватної власності на засоби виробництва.

Важливе значення для відбудови народного господарства, оздоровлення фінансів і ліквідації бюджетного дефіциту мала грошова реформа, проведена в 1922 р. Суть її полягала в тому, що в країні були випущені десятикарбованцеві банкноти-червінці, які прирівнювалися до десятикарбованцевої старої золотої монети.

Наприкінці 20-х років Сталін поклав край новій економічній політиці. Безпосереднім приводом до відміни НЕПу стала хлібозаготівельна криза 1927— 1928 рр. У січні 1928 р. почали застосовувати адміністративний тиск на тих селян, які не бажали продавати надлишки зерна державі за низькими закупівельними цінами, їх оголошували куркулями, притягували до суду, звинувачуючи в спекуляції, а хліб конфісковували. Це нагадувало продрозверстку. НЕП було остаточно відкинуто. Зміна політики потребувала застосування інших методів управління економікою. НЕП з його спрямованістю на госпрозрахунок, матеріальні стимули, розвиток ініціативи й ентузіазму людей замінили командно-адміністративною системою керівництва.