4.1 Основні риси і періодизація феодального господарства.

На зміну рабовласницькому способу виробництва прийшов феодалізм. Феодальний спосіб виробництва затвердився і в тих країнах Європи та Азії, де не існувало рабовласницького ладу. У цих країнах феодалізм змінив первіснообщинний устрій.

Для феодальної економіки характерні такі риси:

• панування укрупненої земельної власності, яка концентрувалася в руках класу феодалів;

• поєднання її з дрібними індивідуальними господарствами безпосередніх виробників - селян, які зберігали в індивідуальній власності основні засоби праці, худобу, садибу;

• своєрідний статус селян, які не були власниками землі, а були її утримувачами за умови виплат та права спадкового користування;

• різні форми і ступінь позаекономічного примушення селян - особиста і поземельна залежність, судове підпорядкування владі феодала тощо;

• превалювання аграрного сектора над торговим і промисловим;

• панування натурального господарства;

• низький рівень техніки і знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навичкам.

Феодальна епоха містить в собі такі періоди:

Становлення феодального способу виробництва (V-Х ст.).

Характерними рисами цього періоду є:

• формування феодального землеволодіння;

• поступове закріпачення феодалами вільного селянства;

• низький рівень розвитку продуктивних сил;

• панування натурального господарства;

• низький рівень суспільного розподілу праці.

Період розвиненого феодалізму (XI-XV ст.).

Характерними рисами його є:

• загальне зростання продуктивних сил, що стало причиною відокремлення ремесла від землеробства, наслідком чого було формування феодальних міст;

• розвиток внутрішнього ринку;

• значне загострення класової боротьби, яка призвела до звільнення селянства та розмивання феодальної ієрархії.

У цей період у феодальній системі виникли кризові явища, з'явилися елементи раннього капіталізму.

Експлуатація селянства здійснювалася в межах феодальної вотчини, яка стала основою для стягування феодальної ренти.

Феодальна земельна рента - це частина додаткового продукту залежних селян, яка привласнювалася землевласником. Вона була економічною формою реалізації власності феодала на землю і засобом позаекономічного примушення.

Існували 3 форми феодальної ренти:

• відробіткова (панщина);

• продуктивна (натуральний оброк);

• грошова (грошовий оброк).

В період становлення феодалізму переважала відробіткова рента в поєднанні з продуктивною. У XІ-XV ст. у зв'язку із зростанням кількості міст та поширенням товарно-грошових відносин, набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю на утримання селян та жили за рахунок натурального і грошового оброків. Цей процес, що отримав назву комутації ренти, зумовив розпад економічно вільного селянського господарства.

Феодалізм забезпечив значний розвиток техніки землеробства (використання залізного плугу), удосконалення енергетичної бази господарства (вдосконалення і широке застосування парового двигуна), розвиток металургії (створення доменної печі) і ткацького промислу (впровадження ткацького верстату). В основних галузях матеріального виробництва продуктивність праці за часів феодалізму значно зросла. Розвиток виробничих сил в епоху феодалізму створив умови для виникнення капіталістичного способу виробництва завдяки появі перших капіталістичних підприємств в промисловості і сільському господарстві ще у феодальній соціально-економічній формації.

Відокремлення міста від села - одне з найважливіших економічних відносин в історії феодального способу виробництва. Розвиток ремісничого виробництва був основою економіки середньовічного міста. Характерною особливістю ремісничої діяльності було об'єднання осіб певних професій в межах кожного міста в цехи, гільдії. Цехи були модальною формою організації ремесла. Цехи як організації самостійних дрібних майстрів допомогли їм захищати свої інтереси від феодалів і конкуренції сільських ремісників майстрів з інших міст.

Цехи виконували ряд функцій:

• затверджували монополію на певний вид ремесла;

• встановлювали контроль за виробництвом і реалізацією ремісничих виробів;

- регулювали відносини майстрів з підмайстрами і учнями;

- регламентували умови праці, виробництво продукції і її збут. Статути цехів наказували, щоб кожен майстер виробляв продукцію певного вигляду, якості, кольору та використовував лише певну сировину. Майстрам було заборонено виробляти більше продукції або робити її дешевше, тому що це загрожувало добробуту інших майстрів. Таким чином, зберігався дрібний характер виробництва;

• сприяли спеціалізації й кваліфікації простого товарного міського виробництва;

• покращували якість товарів, що випускаються і стимулювали розширення асортименту.

До кінця XIV ст. цехи в Західній Європі відігравали прогресивну роль - вони відповідали тогочасному рівню продуктивних сил. Проте, з кінця XIV ст., із розширенням внутрішнього і зовнішнього ринку, вони почали перешкоджати технічному прогресу, нововведенням та вдосконаленню виробництва, оскільки прагнули зберегти дрібне виробництво і не бажали мати конкурентів. Не дивлячись на всі заходи щодо створення однаково рівних для всіх працівників умов, усередині цехів поширювалася конкуренція. Деякі майстри розширювали виробництво, змінювали технологію, збільшували кількість найнятих робітників.

Таким чином, у XIV-XV ст. цеховий лад поступово став гальмом на шляху до розвитку продуктивних сил. Розміри майстерень і цехові обмеження заважали створенню капіталістичних підприємств. Отже, в XV-XVI ст. цехи вже були серйозною перешкодою економічного розвитку.