9.7 Монетаризм та інші неокласичні теорії

На початку 70-х років xx століття, в період світової економічної кризи, виникає необхідність у новій теорії у звязку з тим, що державне втручання в економіку не завжди ефективно. На цьому підґрунті набуває розвитку неокласична теорія, яка містить у собі ряд теорій серед яких монетаризм, теорія економічного зростання, теорія раціональних очікувань.

Монетаризм являє собою одне з найбільш впливових течій в сучасній економічній науці, що має відношення до неокласичного напрямку. Він розглядає явища господарського життя переважно під кутом зору процесів, що відбуваються в сфері грошового обігу. Спочатку монетаризм ототожнювався із антикейнсианством, що підтверджується назвами окремих робіт представників монетариської теорії (книга Г. Джонсона «Кейнсіанська революція та монетариська контрреволюція»). Одночасно із критикою кейнсианства та економічної політики представник монетаристів Мілтон Фридмен (1912 р.) та його прибічники розробили монетарну теорію визначення рівня національного доходу та теорію циклів. Значний вплив на формування монетариської теорії здійснили американські економісти 20-40-х років ХХ ст. Г. Саймонс, И. Фишер, Ф. Найт та інші. Вони надавали великого значення сфері грошового обігу, яку в подальшому недооцінили кейнсіанці. Саме тому велика заслуга монетаристів в тому, що вони «реабілітували» гроші (за словами західних дослідників). Монетариський варіант кількісної теорії визначається такими постулатами: 1) кількісна теорія – перш за все теорія попиту на гроші, а не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін; 2) для економічних агентів та володарів власності гроші є одним з видів активів, володіння багатством; 3) аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичне аналізу попиту на споживчі послуги. Таке трактування свідчить, що монетаристи не роблять розбіжностей між грошима як капіталом та грошима як такими. Капітал розглядають як сукупність грошових активів. Гроші відіграють важливу роль у зміні реального доходу, зайнятості та загального рівня цін. На підставі теорії інфляції і безробіття монетаристи радять державі цілий комплекс регулятивних мір: зниження державних витрат за рахунок скорочення соціальних програм, витрат на виплати різного характеру допомоги; підтримання мінімальних ставок заробітної плати; послаблення впливу профспілок; впровадження кредитно-грошової політики на підставі грошової конституції; пристосування податкової системи до антиінфляційної політики (зниження податків); забезпечення резервною системою сталого зростання грошової маси, скорочення зростання дефіциту бюджету, в тому числі і за рахунок скорочення витрат на оборону. Монетариська теорія продовжує свій розвиток на сучасному етапі. Монетаристи зробили значний крок в дослідженні механізму сучасного капіталізму, у вивченні функціональних зв’язків капіталістичної економіки, чинників, що впливають на інфляцію та безробіття. Але монетаристи – типові представники мінової концепції, бо першу причину економічних процесів вони бачать не у виробництві, а в обігу.

У довгостроковому періоді монетаристи виходили з того, що капіталістичній економіці властивий природній рівень безробіття та інфляції, що пов'язаний зі структурними та інституціональними характеристиками економічної системи. Цей рівень встановлюється завдяки дії ринкових сил та відповідає стану рівноваги в економіці.

Яскравими прикладами вирішення проблем монополії й конкуренції являються теорія „монополістичної конкуренції” американського вченого Едварда Чемберліна (1899-1967 р.р.), а також теорія „недосконалої конкуренції” вже відомої за кейнсіанськими теоріями англійської вченої Джоан Робінсон. На підставі цих теорій вчені сформулювали свої позиції відносно державного впливу на економіку. Книга Чемберлена „Теорія монополістичної конкуренції” й книга Робінзон „Економічна теорія недосконалої конкуренції” побачили світ в одному й тому ж році (1933 р.). Це перші в буржуазній політичній економії роботи, в яких теоретично узагальнено проблеми панування монополістичного капіталу. Виникнення цих творів зумовлено необхідністю переосмислити дію ринкового механізму з урахуванням ролі таких факторів, як монополізація виробництва, диференціація продукту, витрати реалізації, нецінові форми конкуренції й т.ін.

Головним об’єктом дослідження Чемберліна являється оптимізація ринкових взаємовідносин і виробничої діяльності монополій, що конкурують між собою в умовах масового виробництва спеціалізованої продукції. Оптимальним, за Чемберліном, вважається таке положення, при якому монополії одержують рівну норму прибутку, а ціни, за якими вони реалізують свою продукцію, забезпечують їм високий „звичайний” (мається на увазі немонополістичний) прибуток на весь капітал навіть в умовах надлишкових і не використовуваних потужностей.

Механізм одержання такого високого „звичайного” прибутку Чемберлін розкрив наступним чином: в гонитві за високим прибутком фірми, що спеціалізуються на виробництві будь-якого товару, прагнуть закріпити за собою групу споживачів, обґрунтуватись на ринку. Починається конкуренція з іншими фірмами, що виробляють аналогічну продукцію. Конкуруючі сторони удаються до масової реклами, монополії на патенти й ліцензії (тобто нецінової конкуренції), а також, маніпулюючи цінами, вносять якісні зміни в продукт на основі технічного вдосконалення виробництва. Таку ринкову ситуацію Чемберлін назвав „монополістичною конкуренцією”. При цьому він підкреслював, що конкуренція в умовах монополій нічим не відрізняється від конкуренції в домонополістичний період, що всі форми поведінки конкуруючих фірм притаманні всім епохам розвитку капіталізму. Шляхом реклами, підвищення якості товарів, системою патентів, дійсно, можна вплинути на настрій покупців, спонукаючи їх платити більш високу ціну за той або інший товар і в результаті одержати додатковий прибуток. Однак, на думку Чемберлена, такий прибуток буде тимчасовим, а не стійким монопольним, тому що реклама, можливість вдосконалити товар і покращити його якість доступні широкому колу товаровиробників. Спираючись на це, неможливо забезпечити панівних позицій в економіці. А тому немає необхідності в державному її регулюванні.

В теорії „недосконалої конкуренції” Робінсон на відміну від Чемберлена розглянула конкуренцію не в монополістичному секторі (тобто між фірмами-монополіями, що виробляють диференційовану продукцію), а між монополізованим й немонополізованим секторами. Фактично вона визнала наявність монополій й немонополістичних фірм. Під „досконалою конкуренцією” Робінсон розуміла „стиглу” монополію (абсолютну монополію), яка прагне не до максимізації прибутку, а до мінімального ризику й забезпеченню стійких темпів зростання. „Недосконалою” вона назвала конкуренцію за одержання високих монопольних прибутків. Механізм „недосконалої конкуренції” Робінсон представляла наступним чином: для одержання монопольного прибутку необхідна обмежена кількість фірм в галузі при обов’язковому зговорі між ними і обмеженні доступу в галузь сторонніх фірм. В цьому випадку з’являється можливість цінової конкуренції, тобто можливість одержання монопольного прибутку за рахунок підвищення цін. Прибуток монополії виключається з процесу вирівнювання прибутків й завжди перевищує середню норму прибутку. Звідси висновок: утворення монополій призводить до порушення дії стихійних регуляторів капіталістичної економіки, що негативно впливає на ефективність функціонування економічної системи в цілому. На підставі цього Робінсон дійшла висновку про необхідність державного регулювання економіки.

В системі неокласичних ідей суттєве місце посідають теорії економічного зростання. Основою цих теорій являється вчення про виробничі функції. На мікрорівні виробничі функції віддзеркалюють взаємозв’язок обсягів і використовуваних факторів. Такі функції будуються на основі емпіричних спостережень, в результаті яких можна визначити вплив кожного з факторів на динаміку обсягу продукції, що виробляється. На рівні макроекономіки виробничі функції показують вплив факторів капіталу, праці й землі на обсяги виробництва.

Першим варіантом такої функції явилась виробнича функція, що розкриває залежність обсягів виробництва від двох факторів – капіталу й праці, побудована в 1928 р. Американськими вченими – економістом П.Дугласом і математиком Ч.Коббом. в економічній літературі вона одержала назву Кобба-Дугласа. Виробнича функція Кобба-Дугласа дала поштовх розробці багатофакторних виробничих функцій, що стали основою теорій економічного зростання. Неокласичні теорії економічного зростання сформувались в процесі критичного аналізу неокейнсіанських моделей економічної динаміки. Їхньою особливістю являється вивчення в якості факторів економічного зростання не тільки капіталовкладень, але й праці, природних ресурсів, технічного прогресу.

Представниками неокласичних теорій економічного зростання являються американські економісти Роберт Солоу (1924 р.) й Джеймс Едуард Мід (1907 р.). В неокласичних теоріях економічного зростання поставлено задачу збільшення обсягів виробництва при найменших витратах праці й капіталу, а економічне зростання розглядається не як порушення рівноваги, а як нормальний стан. При цьому йдеться про збалансоване зростання, при якому попит і пропозиція урівноважені. Умовою такого збалансованого зростання окрім вільної конкуренції являється стійка грошова маса.

Школа раціональних очікувань сформувалася в США. Її прибічники поставили своєю метою розробити власну теорію динамічної рівноваги у відповідності до принципів оптимальної поведінки господарюючих агентів, яка відповідала б на питання про причини та ступінь коливань основних економічних показників, включаючи випуск продукції, масштаби зайнятості, ціни, зарплатню. Теорія раціональних очікувань означає відродження неокласичних принципів, що базуються на методологічних посиланнях теорії загальної рівноваги Л. Вальраса, вченнях А. Маршалла и Дж. Кларка, працях И. Фишера, Ф. Хайєка. Всередині ХХ ст. американський економіст Дж. Мут ввів в економічний обіг термін «Раціональні очікування». Саме під «раціональними очікуваннями» він розумів очікування, що складаються не тільки з урахуванням інформації минулих періодів, а й на підставі всій інформації в даний момент часу й у перспективі. Тобто індивіди використовують всю інформацію, що для них доступна, та використовують її у такій моделі економіки, яку вони вважають вірною. Теоретики раціональних очікувань повністю полягають на механізм ринкового саморегулювання економіки. Ринкові зв’язки займають у їх побудові особливе місце. Вони виходять із того, що ринки постійно знаходяться у стані рівноваги. Автори теорії раціональних очікувань не відкидають можливості циклічних коливань виробництва. Але ігноруючи дійсну основу циклічних коливань, вони розглядають їх як результат помилок, що допущені економічними суб’єктами протягом короткострокового періоду, причиною яких є неякісна інформація, що завадила правильно оцінити кон’юнктуру та розробити реальні прогнози. Теоретики раціональних очікувань незадоволені навіть позицією М. Фрідмена, за їх думкою, державне втручання в господарський процес абсолютно неприйнятне і навіть шкідливе. Прибічники концепції раціональних очікувань визначили, що інфляційні очікування раціональні лише в тому випадку, коли співпадають з математичними очікуваннями майбутньої динаміки цін. А основу її складають вірогідні прогнози, що отримані в результаті всебічного вивчення всієї ринкової інформації.

В арсеналі теоретичних досліджень представників неокласичного напряму особливе місце посідає аналіз монополій, оскільки формування й розвиток монополістичного капіталу суттєво впливає на конкуренцію й ринкову ситуацію.