1. Культура і розвиток освіти в Україні часів Литовського князівства і

Речі Посполитої.

2.Становище церкви.

3. Братства.

4. Книгодрукування.

5. Розвиток літератури і мистецтва.

Культура і розвиток освіти в Україні часів Литовського князівства і Речі Посполитої.

З XIV ст. Україна перебувала у складі Великого князівства Литовського. Порівняно з роками татарської навали цей період виявився сприятливішим для розвитку української культура. Займаючи білоруські та українські землі, литовські князі не вмішувались в існуючі порядки, навіть залишали при владі місцевих князів з умовою, що вони підкорятимуться великому литовському князю.

Оцінюючи високий рівень української культури, литовці користувалися українською мовою в управлінні, складанні грамот і законів. Дехто з литовсь­кої княжої сім’ї приймав православ’я і споріднювався з українськими і біло­руськими князями. Але в другій половині XIV ст., коли після польсько-литовсь­кої унії 1385р. литовський князь Ягайло, ставши польським королем, прилучив Литву з усіма українськими землями до Польщі, взяли гору польські впливи.

У цей час змінюється і Московська держава, яка внаслідок воєн з Литвою забирає під свою владу Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Щоб заволодіти всіма східнослов’янськими землями, Москва оголошує себе спадкоємницею Києва, а після завоювання Константинополя турками (1453р.) спадкоємницею Візантії.

Над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого - омосковлення. Іншою великою перешкодою розвитку української культури було те, що протягом XV-XVІ ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка нищила край, забираючи тисячі людей у неволю. Ні ли­товський, ні польський уряди не мали сили організувати оборону окраїнних земель. І це зробили українські козаки, які не лише стали оплотом оборони України перед татарами, а й підняли стяг боротьби проти колоніального гніту польської шляхти та окатоличення православного населення. Козаки були проміжним станом між шляхтою і селянами. Від селян їх відрізняла воля, а від шляхти те, що вони не могли бути власниками селян. Через політичні обставини наприкінці XVIст. значення козацтва зростало. Під натиском Польщі з її розвиненою культурою українці та білоруси починають втрачати грунт під ногами, особливо в Галинчині. У XVI ст. тут уже немає й сліду українсь­ких боярських чи шляхетських родів, тільки дрібна шляхта ще зберігає своє національне обличчя. У Львові русини не мали права мешкати на головних вулицях, споконвічна українська людність була загнана до передмістя. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині, Брацлавщині. Найдовше зберігалась українська шляхта на Волині, але згодом і там з’явились колонізатори і багато родів, спокушені поль­ською культурою, привілеями та посадами, переходить у польський табір.

У XVI ст. відбувається поступове відродження древніх українсь­ких міст після татарської навали. Магдебурське право (самоврядування) одержують м. Львів (1356), м. Каменець - Подільський, м. Київ, м. Луцьк, м. Кременець. Освіта та школа в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і традиції часів Київської Русі. Шкільна освіта в цей період була тісно пов'язана з церквою, в навчан­ні переважало християнське віровчення. У школах, що існували при монастирях, церквах, в маєтках нав­чались і діти селян та ремісників. Підручниками були церковні книги, вчителями -духовенство, центрами - єпархії, монастирі. Освіченість була поширеним явищем в Україні, вчились всі діти, вивчали азбуку, склади, читання, молитви за святим письмом. З шкільних підручників був буквар, згодом часословець і псалтир. Учні опановували “Устав” – каліграфічне письмо великими буквами, пізніше скоропис, вивчали церковний спів. Скоропис сприяв українізації старослов’янської мови, згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письменники-полемісти. Після Люблінської унії традиційна освіта почала занепадати, зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних, освіту під свою опіку взяли єзуїти.

Крім славяно-руського вивчалась і латинська мова. Учителями найчастіше були греки. Православні руські школи існували в Острозі, Володимир-Волинському, Львові, Києві, Холмі.

Визначне місце належало Острозькому культурно-освітньому центру, який заснував Констянтин Острозький. Це стало значним виявом національно-культурного відродження в Україні кінця XVI – початку XVII ст. До його складу входила Острозька слов’яно-греко-латинська академія – перший навчально-науковий заклад на Сході Європи, що виник у добу поширення протестанських рухів, спрямований проти католицизму. Ректором академії став відомий богослов, письменник і богослов Герасим Смотрицький. Вчителями були вчені, котрі здобули освіту в європейських університетах, - Кирило Лукаріс ( з 1594 р. – ректор академії, з 1631 р. – патріарх Царгородських, в 1638 р. – повішений турками), архімандрит Никифор, Іван Княгинський, Василь Суразький, Тимофій Михайло Молотович, Ян Лясота. Вона виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України. Серед них: письменник і вчений Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський, Іов Борецький, козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, герой Хотинської битви 1621р., Іов Княгинецький. У школі працював Дем’ян Наливайко, брат Северина Наливайка, керівника антифеодального повстання 1594-1596р.р. Захарій Копистенський писав у “Палінодії” (1622), що тут були оратори, рівні Демосфенові, відомі доктори, котрі знали грецьку, латинь, слов’янську мови. До Острозького культурно- освітнього центру належали ще і літературний гурток, бібліотека, друкарня. Князь К. Острозький застував також школи і в Турові, Володимирі-Волинському, Слуцьку, Дермані. Після смерті князя Костянтина Острозького (1608р.) - засновника першої вищої школи на Україні, вона занепадає, а Остріг втрачає риси столиці Відродження.

З XVI ст. багато заможних українців, білорусів виїздили до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії, Польщі і там в універ­ситетах здобували вищу освіту. В ХV-ХVI ст. більше 800 українців закін­чили Краківський університет. Всесвітню славу здобув вихованець Краківсь­кого університету Юрій Дрогобич, який згодом став доктором Болонського університету, був доктором медицини в Богемії, викладав також астрономію і математику. Книга Ю. Дрогобича “Прогностична оцінка поточного 1483 року”, що видана латинською мовою у Римі в 1483 р. подає наукові відомості з астрономії, метероології, філософії, економіки, географії. Павло Русин із Кросна, який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університет у Померанії (1499), здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506), тут викладав історію римської літератури. Під його впливом сформувались польські поети доби Відродження – Ян Дантишек, Ян із Віслиці, Крижштоф Сухтен. Він відредагував для друку збірку сатир латинського поета Персія, що побачила світ у 1508 р., збірку віршів Павла Русина латинською мовою “Carmina” видано у Відні (1509), а токож комедії Сенеки (1513). Найвизначнішою постаттю доби Відродження був слов’янський гуманіст, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латині Станіслав Оріховський. У Західній Європі цого називали “рутенським (українським ) Демосфеном” , порівнювали з Ціцероном. Після Острозької академії він продовжив навчання у Краківському університеті, а згодом і у Віденському, слухав лекції в Болонському й Падуаському університетах, вдосконалював освіту в Римі та Венеції. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину і прийняв сан священника. У своїх працях виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень. Автор політичних трактатів відомих в Європі: “П’ятинаріжник”, “Руські хрещення”, публіцестичні памфлети під назвою “Турка”.

Становище церкви.

Провідну роль у тогочасному суспільстві відіграла церква. Вона об’єднувала християн візантійсько-слов’янського обряду і виступала на захист руської мови. Про це свідчать центри освіти і книгописання при Київській Лаврі, Дерманському, Унівському, Зимненському монастирях, де працювали переписувачі літератури, художники, вчені, створювалися бібліотеки. Надзвичайно тяжким було становище православної церкви як одного з чинників культурного процесу. Проти неї вів уперту, непримиренну боротьбу войов­ничий католицизм, який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація. Ще однією трагедією православної церкви було те, що вона, позбав­лена підтримки меценатів, в XV-XVI ст. культурно зубожіла, її літерату­ра була обмежена богослужебними книгами, які не могли задовольнити багатьох інтелектуально розвинутих людей.

Поряд зі зміцненням польської адміністрації костели почали бороть­бу за перетворення українців у римо - католиків. Після Люблінської унії в 1569р. більша частина України (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшли до Польщі, а менша частина - до Москви. На Україні з’явилися польські магнати. Українська культура і православна церква зазнавали важких утисків. А у 1596р. була укладена Берестейська церковна унія, внаслідок якої наприкінці XVI ст. виникає греко-католицька церква. Задумана як засіб зміцнення української православної церкви, вона мала непередбачені наслідки: з однієї православної церкви утво­рились так звана уніатська, або католицька церква (з’єднана з Римом) і православна, яка у другій половині ХVIIст. потрапила в залежність від Московського патріархату. Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність релігійної народної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, стала основною опорою в боротьбі українців проти колонізації, обрусіння, за збереження та розвиток національної мови, культури, духовності.

Братства.

Велику роль у загальнокультурному процесі на Україні відіг­рали братства - громадські організації православних міщан, котрі почали створюватись в кінці ХIV-ХVII ст., коли розпочалась вперта боротьба з католицькою реакцією. Братства допомагали матеріально своїм членам при хворобі, старості, в похоронах, на їх утриманні були церкви, шпиталі для неімущих. Ці об’єднання ремісників ство­рювались в основному за територіальним принципом - по кварталах або вулицях міста. Вони мали своїм центром церкву чи каплицю певного віро­сповідання, переважно католицького чи православного. На чолі братства стояв обраний цехмістер. У справах цеху повноправними були тільки визнанні ремісники-майстри. Ті, що не були вибрані до майстрів, належали до челяді (учні). Цех мав свій професійний знак і знамено, статут, суд, печатку. Члени цехового братства збирали гроші на поминки, спільно відзначали національні свята. Такі братства відіграли значну роль у відродженні національної культури.

Відомі Львівське братство (засн. 1585р.), Київське братство (1б15р.), Луцьке братство (1617р.). З часом виникло ще кілька братств, у тому числі Успенське Ставропігійське, яке підпорядковувалося безпосередньо патріархату. Воно дало поштовх до заснування братств по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. При Успенському братстві засновано Львівську братську школу в 1585 р. ЇЇ статут “Про правила і порядок науки виховання молоді в школах, встановлені Львівським Ставропігійським братством”, був взірцем для інших шкіл. Першим ректором школи став Іов Борецький – відомий письменник, політичний діяч. В школі було запроваджено латинську мову, вивчали класичних авторів – Арістотеля, Лукіяна, Овідія, Вергілія, написані греко-церковнослов’янська граматика “Адельфотес” та граматика церковнослов’янської мови Лаврентія Зизанія, церковнослов’янський словник “Лексис”. Учителями в школі працювали Стефан Кукіль (Зизаній), його брат Лаврентій, Кирило Ставровецький, Транквіліон, Іов Борецький, Арсеній. Іов Борецький та Оліфер Голуб виконали останню волю гетьмана Петра Сагайдачного, який заповів школі 1500 польських злотих на науку. У 1615 р. у Києві на Подолі виникли Богоявленське братство і школа. ЇЇ заснування пов’язано з ім’ям Галшки (Єлізавети) Гулевичівни, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. Свою спадкову землю в Києві вона передала у власність братства “ на монастир і на школу дітям як шляхетським так і міщанським”. В організації братства і школи брали участь гетьман Петро Канашевич-Сагайдачний, який записався до братства з усім Військом Запорізьким, Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, Тарасій Земка.

У 1631р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, відомий церковний і освітній діяч Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською колегією (з 1701р. - Київська академія). Ректором Лаврської школи став Ісайя Трохимович, перший в Україні доктор богослов’я і викладач філософії. Вона прийняла програму і методи західно-європейских університетів. Викладання проводилось латинською мовою. Вивчали сім наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія, музика. Курс навчання був 12 років. Тут також вивчали старославянську мову, грецьку, малювання. Майже за 200 років існування з її стін вийшло багато державних, політичних та культурних діячів.

Петро Могила очолив гурток лаврських вчених та понад 20 років очолював книгодрукування на Україні, Румунії та Молдавії. При його сприянні було реставровано Софійський собор, будинки Києво-Печерського монастиря. Він написав ряд книг: “Євангеліє учительне”, “Анфологіон”. Заповів колегіі своє майно, кошти, цінності, велику бібліотеку, будинки, села. У літописі Самійла Величка, Петро Могила характерезується як премудрий захисник і поширювач святого православ’я, милостивий помічник бідних, милосердний податель.

Книгодрукування.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Складовою української культури є виникнення і роз­повсюдження друкованого слова. Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Появу друкованих книжок, виконаних кирилицею, відносять до 1491 р., коли в Кракові на прохання українсь­кої громади німецький друкар Швайпольт Фіоль видав: “Октоїх”, “Часословець”, “Тріозь пісна”, ”Тріозь цвітна”, “Осьмигласник”. Видання білоруського просвітителя Франциска Скорини увійшли і в культуру українців, оскільки об’єднувала нас і білорусів одна держава. В Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві першої друкованої книги. “Апостол”, надрукований у 1564р. Іваном Федоровим у Львові вважається українським першодруком. Одночасно з “Апостолом” Іван Федоров видає навчальні книги – граматки, зразком такої книги є “Буквар”, надрукований у 1574 р., який складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Ця книга є одним з українських першодруків і цінна історична пам’ятка шкільної освіти тих часів. Згодом І. Федоров переїздить до Острога, куди його запросив князь К. Острозький. Захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ’я, К. Острозький вирішив видати повний текст Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим у острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 “толковників” - грецький переклад. Крім Біблії І. Федоровим були надруковані: “Читанка”, “Буквар”, “Новий Заповіт з Псалтирем”, “Хронологія” Андрія Римші.Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов’янських народів, в оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси, як витвори українського мистецтва. Іван Огієнко, зокрема, вважає Федорова не засновником, а фунда­ тором постійного друкарства в українських землях. Інші вчені ствер­ джують, що ще до прибуття Федорова до Львова і заснування ним у 1572-1573 рр. друкарні існувало книгодрукарство, у тому числі друкарня Степана Дропона (кінець XV ст.). На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті І. Федорова: “Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих”. Після смерті І. Федорова у 1583 р. справу книговидання продовжу­вало Львівське успенське братство. В 1587 р. воно викупило його друкарське майно і до 1600 р. видало 5 назв книг, у тому числі “Граматика”, “Часослов”, “Окружная грамота” константинопольського патріарха Ієремії, “Бесіда Іоана Златоустого о воспитании чад”. Проте після Берестейської унії всю видавничу справу взяла під контроль ка­толицька церква, друкарня припинила діяльність. Продовжували діяль­ність друкарні Луцького та Перемишльського братства, Кременецького братського монастиря. На початку XVII ст. засновано друкарню в Києві. Започаткував її Єлисей Плетенецький, архімандрит Києво-Печерської лаври, який придбав її в Стрятині після смерті друкаря Федора Балабана і в 1615 р. розпочав друкування книг. У монастирському маєтку Радомислі Плетенецький спорудив папірню. В 1616 р. було надруковано “Часослов” - первісток київського книгодрукування, потім “Лексикон словено-руський” Памви Беринди, який містить 7 тис. слів, переважно слов’янських, а також латинських, польських, чеських, угор­ських, німецьких, єврейських, перекладених на українську мову. Кожне слово ко­ментується, супроводиться словниковою статтею. Це був, по суті, перший енци­клопедичний довідник. Плетенецький створив навколо друкарні гурток учених, які перекладали з грецької мови, редагували тексти, складали передмови, присвяти, покажчики до книжок. Багато уваги приділялося художньому оформленню видань лаври. Крім орна­менту видання прикрашали гравюрами, різаними по дереву. Пізніше використову­валися гравюри на міді. Деякі лаврські книги вражають своїми величезними роз­мірами, як, наприклад, “Євхологіон”, надрукований у 1649, широко відомий під назвою “Требник Петра Могили”.

Розвиток літератури і мистецтва.

У XIV – XVст. внаслідок другого південнослов’янського впливу в Укаїні поширюються ідеї перипатетиків, неоплатоніків, стоїків. Укаїнські письменники Г. Смотрицький, З. Копистенський, Й. Кононович-Горбацький обстоювали концнпцію духовної спадкоємності між Стародавньою Грецією і Київською Руссю та Україною, обгрунтовували необхідність засвоєння античності на вітчизняній основі. Східнослов’янські літератури XV – XVI ст. переважно зберігали середньовічний характер і структуру. Однак і в них відбувався поступовий поворот до нової літератури, яка мала пезпосередні з’язки з польською і західноєвропейською літературами. Наприкінці XV- першій половині XVI ст. у творчості українських латиномовних письменників виразно означився ренесансний класицизм. Класицизм в українській літературі не переріс в розгалуджену систему. Дослідник історії української літератури Д. Чижевський зазначив, що в Укаїні класицизм розвинувся без “вищих” жанрів, але особливо поширилися твори “низького ” жанру. Певні класистичні риси наявні в шкільних поетиках, шкільній драмі, панегіричній поезії. На розвиток української літератури в певній мірі позначились ідеї Відродження та Реформації, що передусім стосується творчості письменників-полемістів кінця XVI - початку XVII ст. Це Христофор Філарет, Стефан Зизаній, Іван Вишенський. Кінець XVI - початок XVII ст. був періодом найбільшої інтен­сивності ренесансних впливів у провідних жанрах літератури, мистецтва. Велася полеміка між православними і проунійними публіцистами у релі­гійній царині. Справжніми пам'ятками української полемічної літератури з право­слав’я були твори Іпатія Потія, Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Христофора Філарета, Стефана Зизанія, Мелетія Смотриць­кого. Серед пам’яток тієї доби вирізняються аномімна “Пересторога”, “Ключ царства небесного”, Г. Смотрицького, “Тренос” М. Смотрицького, “Палінодія” З. Копистенського, “Протестація” Й. Борецького. Видатним українським письменником-мислителем тієї доби був Іван Вишенський, який написав твори “Обліченіе діавола-миродержца”, “Посланіе к утЬкшим от православное вЬры єписко­пом”, “Краткословный ответ Феодула”, “Загадка философом латинским”, “Краткословный отвЬт Петру Скарзіе”. Концепція Вишенського про рівність та свободу народу і особи ставила мету захистити вчення православної церкви від впливу католицизму. Захищаючи православну віру, він узяв на себе роль трибуна, борця за права приниженого й експлуатованого українського селянства проти соціальної несправедливості, національного гноблення. Це відбувалося напере­додні визвольної війни українського народу. Письменників та вчених хвилювала доля української культури. Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й реформаційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича “Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного”. Гуманістичне спрямування, утвердження цінності земного буття людини властиві творчості К. Ставровецького “Зеркало богословія”, “Євангеліє Учительноє”, “Перло многоцінне”. Засновники і діячі братського руху Л. Зизаній, Ю. Рогатинець, К. Ставровецький сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму, вперше більшість передмов до українських друкованих книг і значна частина творів письменників була піднисана автором. Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявились в ораторсько-учительній прозі другої половини XVIIст. Серед її представників – Лазар Баранович, Іоникій Галятовський, Антін Радивиловський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало.У проповіді запанував стиль бароко, характерним втіленням якого є збірка “курйозних віршів” Івана Величковського та емблематичні вірші Григорія Сковороди. В цей період продовжується літописання, варто відзначити Супральський список 1520р., куди було включено Київський літопис, літопис Авраама 1495 р., Баркулабовський - кінця ХVІ-поч. ХVII ст., літопис Биховця кінця ХVІ ст. - дають цілісне поняття про події, які відбувалися в Україні у ХVІ-ХVII ст.

З ХVП ст. в Україні формується історична наука, яка виходить із вузьких літописних рамок, правда у цю добу, вона дещо прагматична, але зігріта українським патріотизмом. Зокрема це літописи Густинський, доведений у 1597 р., Межигірський 1393-1649 рр., Хмільницький 1636-1650 рр. і літописи монастирів. Починаючи з другої половини ХVII ст. популярними стають хроніки. Це здебільшого зібрання різних джерел.

Хроніка літописців стародавніх - визнаного культурного діяча ХVII ст. Феодосія Сафоновича - одна з перших узагальнюючих праць з історії України від найдавніших часів до 1673 р. та “Синопсис” - Інокентія Гізеля, що видавався з 1674 р до початку XIX ст. і був основним підручником з історії Русі, обов'язковим для вивчення у всіх загальноосвітніх школах. Окреме місце займають козацькі літописи: “Самовидця”, Самійла Величка, Григорія Граб’янки.

Продовжує розви­ватись обрядова поезія і народний епос, в основі якого лежать давньоруські фольклорні традиції. Це русальні, купальні, обжинкові пісні, голосін­ня, прислів’я, приказки, казки, перекази, які творилися народною мовою. В період боротьби запорізького козацтва проти турецько-татарсь­ких нападів, виступи на козацьких човнах-чайках, одчайдушні бої з ворогом за визволення невільників породили героїчні епос-думи, історичні пісні, їх співали кобзарі. Це думи про Олексія Поповича, про втечу трьох братів із Азова, про Самійла Кішку, Марусю Богуславку, дума про козака Байду. Думи та пісні виконували в супроводі бандури, кобзи, ліри. Співці-бандуристи служили у війську на Запорізькій Січі. Український народ мав свої оригінальні українські музичні інструменти – бандуру, торбан (близький до лютні і бандури), ліру, склався інструментарій ударних – барабан, бубон, тулумбаси, духових – сурма, сопілка. флояра, трембіта, дуда, бугай, коза, ріг, струнно-щепкових – кобза, бандура, торбан, тримба. Набула подальшого розвитку українська професійна музика, переважно духовна.

Образ мужньої полонянки відображений в думі “Маруся Богуславка”, а про українку-полонянку Роксолану написано дуже багато творів. В XIV - XVI ст. з’явилась і релігійна поезія - легенди, вірші, пісні про початок і кінець світу, про муки, і смерть Ісуса Христа. Визначною пам’яткою староукраїнської літературної мови є “Пересопницькє Євангеліє”, на якому через 430 років складають сьогодні присягу на вірність українському народові президенти України.

Архітектура і живопис продовжують традиції попередньої епохи, але й з’являються нові тенденції: будуються замки з каменю або цегли з мурованими вежами та бійницями. В храмах присутні давньоруські архітектурно-будівельні традиції – Троїцька церква в Межиріччі, Богоявленська церква в Острозі. Формується цікавий тип церкви-фортеці, як Покровська церква у Сутківцях. Інтер’єр церкви розписують в народних традиціях – розпис Онуфріївської церкви в с. Лаврові, Вірменського собору у Львові. Портрет П. Могили, який увійшов до фрески “Моління” – церква Спаса на Берестові, портрет ігумена Василя Красовського в Кирилівській церкві, настінний портрет К. Острозького в Успенському соборі. В Києві було відбудовано старовину Десятинну церкву, відреставровано Софійський собор. Особливе місце в архітектурі займають укріплення і житлові споруди гетьманської столиці в Чигирині та резиденції Б.Хмельницького в Суботові. Будуються укріпленні замки в Києві, Богуславі, Трипіллі. Кращі зразки іконопису і церковного різьблення належать іконостасу в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. З кінця ХVІІст. в Україні починають поширюватися традиції європейського відродження, який панував в Західній Європі і насамперед в Італії. Цей стиль, особливо ширився у містах, що мали торгівельні та культурні зв’язки з Заходом. Особливо традиції Відродження поширились в містах Львів, Бардіїв, Пряшів, що лежали на цьому шляху. Найбільше пам’яток цієї доби залишилося у Львові: кінцем XVIIст. датуються будинки “чорна кам'яниця”, палац Корнякта, Трисвятительська каплиця та Успенська церква з вежею, Каплиці Боїмів та Кампіні, церкви в Сокалі, Новоселиці, Люблені, Луцьку, будинки в маєтках Кн. Острозьких , в Межиріччі, Ярославі та інші будинки в Кам’янці, Луцьку. Очевидно були впливи цього стилю на будівлях Східної України - в Каневі. Чернігові, Остері, Переяслові, Новрод-Сіверську, але їх збереглося не багато.

Розвивається графіка. Численні гравюри: на козацьку тематику. В образотворчому мистецтві особливо розвивається жанр портрета. Портрети магнатів Острозьких, Вишневецьких, Ольшанських, гетьманів Б.Хмельницького та І.Мазепи. В ХVI - ХVIII ст. була поширеною і популярною картина “Козак Мамай “ (сидить і грає на бандурі). Із жанрів прикладного мистецтва в XVII ст. були поширені геральдика (карбування гербів) і сфрагістика (карбування печаток), модвісарство (лиття з міді). Відливали церковні дзвони, свічники - канделябри, дзбани, вогнепальну зброю.