Тема №4 Українська культура xvііi – XIX ст. Українське національно - культурне відродження. План

1. Доба Бароко та її особливості на Україні.

2. Освіта.

3. Література і мистецтво.

4. Українське національно - культурне відродження.

Доба Бароко та її особливості на Україні.

Епоха Бароко настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церкви. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ – як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Заспокійливій і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного, драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці.

Епоха Бароко була започаткована в Італії і пов’язана з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Певною мірою відбувається реставрація впливу релігії на культуру, відроджуються забуті релігійні жанри в літературі.

На українському грунті стиль бароко розвинувся в трьох різновидах: існувало шляхетське бароко – пишне, вигадливе, багаті скульптурні і архітектурні форми; у маленьких містечках і селах культивувалася біль проста форма так званого козацького бароко – округлі динамічні форми невеликих за розміром архітектурних споруд, прикрашених виразним ліпленням. Це простежується й в українському костюмі – вишиті сорочки, шаровари, вінки зі стрічками. Козацьке бароко переростає в народне бароко, широко проникаючи в культуру народних мас. У стилі бароко формуються вироби з металу, кераміка, знамениті українські килими, розписи житла; тут панує смак до орнаменту в народному стилі з перевагою народних мотивів. На менталітет народу впливали історичні умови, вічні випробування, культурні зв’язки з різними країнами, природні умови, в нього складалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж грунтується на уявленні про світ непростий, таємничий, такий, у якому діють різні сили. Світорозуміння відбилося на художній картині світу, створюваній українськими народними і професійними митцями у XVII ст. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним. Українське бароко утверджувало образи, що характеризували колективні, суспільні національні риси народу в цілому. Образ України ( тоді Малої Русі ) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Івасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана Щирського “Всенародне торжество” (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва – обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими. Оригінальні асоціативні образи і в українському фольклорі в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь, зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному одязі. В українській поезії курйозні вірші об’єднали різноманітні серйозні емблеми – від гербових клейнодів до графічних комбінацій елів та окремих літер. У символіці українських гербів переважали народний побут, природа, оточуюче середовище або утворені так звані складні герби внаслідок шлюбів чи корпоративних об’єднань. Родовідне дерево давніх, заслужених, іменитих осіб зображалося у вигляді виноградного і трояндового кущів, дуба і лавра. Геральдика була наповнена орлами, кіньми, левами, а також квітами, колоссям. У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, перстянки, зброя, порохівниці, стріли. Символами для духовних осіб слугували руків’я посохів, митра, оклади Євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, які зображались на гравійованих титулах церковних книг, гербах. Формування цієї символіки завершується в 90-ті роки XVII ст. – початку XVIII ст. у період так званого мазепинського бароко. Емблематика українського бароко мала не тільки художнє значення, а й відігравала свою роль у збереженні національної самосвідомості кураїнського народу. Естетичні особливлсті українського бароко багатобарвні, контрастні, мальовничі, з посиленим контрастом і динамізмом. М. Грушевський говорив про такі особливості української художньої системи, як мистецький та ідейний синкретизм, органічне поєднання слова і обряду, ритміки і слова, віри й знання, прагнення творити дійсність у світлі мрії і високого ідеалу. Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження української людини тієї драматичної і реформаторської доби перед усім завдяки своєму філософському підгрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше.

Освіта.

У другій половині XVII – XVIII ст. освіта, наука, друкарство на Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. На Правобережній Україні чисельність православної шляхти меншає, а міщанство втрачає своє значення. У з’язку з цим православні братські школи, які виникли при церквах, поволі занепадаєть і зникаєть. На їх місці з’являються уніатські школи, що були в руках Василіана, за характером зовсім інші як братські школи. Шкільна діяльність Василіан набуває значного поширення з утворенням в Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії в 1773 р. – першрго в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статуті надала школам грошову допомогу. Та коли в братських школах панував демократичний рух, то василіанські школи були призначені для молоді шляхетного походження і виховували її у польському католицькому національному дусі.

На Лівобережжі в Києві і Слобожанщині існували тільки православні школи. Найголовніше місце серед них належало Києво-Могилянській школі. В 1701 р. за царським указом вона одержала титул і права академії. Про її становище дбали київські митрополити. Особливо дбав про академію Рафаїл Заборовський, який реставрував її будинок, а найкращим студентам допомагав навчатись в Німеччині для підготовки у професорській діяльності. Кращі випускники Георгій Щербацький, Степан Яворський, Георгій Кониський після навчання в німецьких університетах привносили в акодемію нові методи та напрями в науці. Крім академії буди ще школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади. Архієпископ Лазар Баранович заснував школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було перенесено до Чернігова. В 1727 р. білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, заснував Харківську колегію, яка до відкриття Харківського університету в 1805 р. була головним освітнім центром Слобожанщини. У 1738 р. в Переяславі єпископ Арсеній Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Григорій Сковорода розпочав свою педегогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, в 1786 р. переведено до Катеринослава, де навчався І. Котляревський. Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєтки. Тому політика, проведена Катериною II в 1786 р., позбавила монастирі землі, що було сильним ударом для українських шкіл. Українське населення з власної ініціативи і власні кошти заснувало на Лівобережній Україні школи, шпиталі, де жили старі, вбогі і сироти, яких учили в школі. Високого рівня в Східній Україні, в Гетьманщині досягнула освіта . За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично не доступною . Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями. Зокрема у Чернігові, Харкові, та Переяславі. Головним осередком вищої освіти була Києво - Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як ректори академії Йоасаф Кроковський і Варлаам Ясинський, Стефан Яворницький та Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Іларіон Ярошевицький, Лаврентій Горка, Гавриїл Бужинський, Гедеон Вишневський, Йоасаф Горленко, Феофілакт Лопатинський. У стінах академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувались випуском спеціальних друкованих листків – так званих тез на честь ректорів, професорів і меценатів акодемії. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі завзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося менш ніж до двох сотень. У 1740-х роках завдяки керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов’язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія як і раніше робила наголос на тих традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. ЇЇ схоластичні методи навчання застаріли, а засоби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790р. понад 90% із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний навчальний заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів як, зокрема, Московський університет та Медична академія, засновані у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні освітні заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Література і мистецтво.

Розвиток літератури протягом другої половини XVII – першої половини XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку і друкарні. До кола митців і вчених, яких згуртував архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався І, Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олександр Бучинський, Іван Величковський, Аванасій Заруцький, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Армашенко, Петро Терлецький, Пилип Орлик, Данило Туптало. Одним з найвідоміших українських письменників другої половини XVII ст. був І, Галятовський. Він видав збірку проповідей “Ключ розуміння” з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики ( теорії проповіді ). Автор навчає як зацікавити слухачів, як добирати тему, будувати проповідь. Також відомі його полеміко - богословські трактати: “Розмова Білоцерківська”, “Стара церква”, “Фундаменти” – написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Виходячи за межі теологічних дискусій, письменник яскраво описує жорстокість і несправедливість, образи і знущання над православними, подає чимало побутових картин культурно-національних зіткнень. Два трактати – “Лебідь” і “Алькоран”, спрямовані проти мусульманства і містять заклик об’єднання всіх влов’ян проти турецької агресії. Проти іудаїзму написано велику книгу “Месія правдивий”, полеміка з протистантизмом “Софія премудрість” і неоязичноцький атеїзмом “Боги поганські”. Великою популярністю користувалися збірки релігійних легенд про чудеса “Небо новоє” і “Скарбниця потребная”. Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнорозмовної, усі його великі твори були надруковані при житті, що бувало досить рідко, деякі перекладені на російську, румунську та польську мови. Визначними представниками ораторсько- проповідницької прози були Л. Баранович ( великі збірки проповідей “Мед духовний” і “Труби словес проповідних”) і А. Радивиловський ( збірка проповідей “Огородок Марії Богородиці” і “Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних…сплетений”. Значного розвитку набула поезія. У Києво - Могилянській академії студенти вивчали до 30 видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новітнього стилю ( комедія, трагедія, трагікомедія, драма, ода, елегічна, дидактична, сатирична поезія ). Виникає також жанр поетичної літератури “думи”, в якому переосмислювалися буремні історичні події доби. Одним з найяскравіших зразків громадянської лірики є анонімна дума “Всі покою щиро прагнуть…”:

Нема любові, намає згоди;

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали!

Без жадної політики,

Озьмітеся всі за руки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

Багато барокових рис позначилося на творах так званих “перелітних птахів”, тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в академії. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найвидатнішими були Феофан Прокопович, Стефан Яворницький, Дмитро Туптало та Симон Полоцький. Але було й багато інших. Між 1700 і 1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади імперії, тоді як росіяни - лише 47. Хоча більша частина їхньої творчої кар’єри проходила на півночі, деякі з цих мандрівок учених - священиків ще за згодою перебування в Києві зробили значний вклад у культуру.

У другій половині XVIIст. значного розвитку досягла шкільна драма, основним змістом якої були, релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети, прославлялися святі, моральні поняття – надія, розум, милість, любов, віра. Великий крок вперед у розвитку укаїнської драми зробив Ф. Прокопович. Так, викладаючи поетику в київській академії, Ф. Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту історичну трагікомедію “Володимир”, що оспівувала введення християнства на Русі. Присвячена Мазепі, п’єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Ф. Прокоповичем Києва як “другого Єрусалима”. Проте ці сентименти не допомогли Ф. Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І, спрямованих на секуляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721р. зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився елегантними віршами, писаними українською польською та латинськими мовами. Перебуваючи в Росії, він написав “Камінь віри “ - красномовний виступ проти протестантизму. Одним з кращих драматичних творів цієї доби була п’єса “Милость Божія, Україну од неудобоносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорожских гетмана свободівшая”, невідомий автор правдиво змалював причини Визвольної війни. Героїчні, драматичні й трагічні події Визвольної війни, подальша боротьба проти різних іноземних загарбників викликала піднесення усної народної творчості. У цей час створюються багато народних дум, історичних пісень і переказів, оспівується Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Максим Кривоніс. До таких дум належить “Хмельницький і Барабаш”, “Корсунська битва”, “Похід на Молдавію”, “Смерть Богдана Хмельницького”. Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не священики, не викладачі, а студенти, що згодом стали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегіриками, ученим диспутам, якими захоплювалися їх вчителі, ці письменники цікавилися насамперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко. Твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Граб’янка. Він називався “Дії запеклої і од початків поляків криво ї небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками” і мав на меті показати, що “українці є рівні з іншими “. Аналізуючи недавнє минуле, як Величко, так і Граб’янка рішуче підтримують претензії старшини на соціально - економічне та політичне панування на Україні. Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. Зокрема, у 1762р. Семен Дідович написав довгу полемічну поему під назвою “Розмова Великоросів з Малоросією“, в якій боронив право України на автономію. У тому ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні мав його твір “Історія Русів чи Малой Росії”. Яскраве уявлення про психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка, Якова Марковича та Пилипа Орлика.

Вершина давньої української літератури – творчість Г. Сковороди. Ідеї істинності життя у “сродній ” праці, філософський монізм, “єдине начало”, своєрідно переломний на українському грунті сократівсько-епікурівський гедрнізм (“Пізнати себе… і подружити з собою”), палке прагнення бачити в Україні людей “із світлим розумом і гарячим серцем” (“Благодарний Еродій”), прославлення борців за волю (Б. Хмельницький у поезії “Про свободу”) – такі загально окреслині напрями спадщини поета-патріота. У рукописних збірках “Сад божественных пісней” та “Басні Харковскіи” Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у вірші “Всякому городу нрав і права”, слова якого пізніше І. Котляревський вклав в уста пану Возному в п’єсі “Наталка Полтавка”.

Якісно нова доба в історії української літератури починається умовно з 1798 року, коли були опубліковані перші частини “Енеїди” І. Котляревського. “Енеїда” виникає як синтез вітчизняної та античних культурних традиційі належить до найкращих європейських бурлескно-травестійних творів. Зовсім інший характер художнього мислення відзначає “Наталку Полтавку” – п’єсу з вагомим елементом сентименталізму. Він увів в українську літературу жанр оди, опери-драми, водевілю, дав зразки ліричних поезій, що згодом стали народними піснями (“Видно шляхи полтавські”, “Віють вітри, віють буйні”, “Ой я дівчина полтавська”, “Віє вітер горою” ). Перший український прозаїк Г.Квітка-Основ’яненко писав повісті, оповідання, нариси, фейлетони, побутові п’єси, комедії. У дусі сентименталізму написана повість “Маруся” Г. Квітки-Основ’яненка, де головним героєм виступає народ з його дивовижною поезією й красою душі. Ще його один твір “Конотопська відьма” – один з перших творів світової так званої химерної прози.

Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Поширюється і розвивається українське бароко. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів, у практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційний домінант. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу, а одним із цікавих розділів барокової скульптури був портрет. Водночас повсюдно поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.

Музичною столицею Лівобережжя і школою для підготовки музикантів став Глухів – гетьманська резиденція XVIIIст. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво – Могилянській академії існував хор студентів, щорічно відбувалося свято хорів на Контрактовій площі Подолу. На тексти народних дум створювалася музика, починається обробка народних пісень, наприклад “Ой під вишнею, під черешнею”. Одним з талановитих народних композиторів початку XVIII ст. був Семен Климовський, відомий в літературі як “Харківський козак-піснетворець”. Відома його пісня “Їхав козак за Дунай”.

Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій.

Загальне визнання здобули майстри українського класицистичного живопису Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський. А в архітектурі - Іван Григорович Барський. Прикладом раннього бароко є Львівський Бернардинський костьол, зведений у 1600-1630 р.р., архіт. П. Римлянин, А. Прихильний. До зразків розвинутого бароко належать Львівський Домініканський костьол, архіт. М. Урбаник, збудований у 1749-1764 р.р., собор Почаївської Лаври, збудований у 1771-1791 р.р., архітектор О. Гофман, костьол Єзуїтської колегії у Самборі. Найцінніше досягнення львівського бароко – ансамбль св. Юра. Проект собору зробив у 1744 р. український архітектор Б. Меретин. Ансамбль складається з собору, монастирських келій, палацу метрополитів і тераси з парадними сходами.

Розквітові українського (козацького) бароко сприяла культурна діяльність І. Мазепи. На початку століття завдяки фінансовій підтримці І. Мазепи в стилі козацького бароко було супроводжено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. На його кошти збудовано кам’яну Богоявленську церкву, соборну церкву вс. Миколи у Пустинно-Миколаївському монастирі, величну дзвіницю Софійського собору, відновлено Києво-Печерську лавру і Софійський монастир. Пізніше піднялися такі чудові зразки барокової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві. Друга половина XVIІI ст. вважається золотим віком українського барокового мистецтва. Від доби бароко залишилося більше пам’яток світської архітектури, в будівництві переважно користувались цеглою. Але все ж таки більша частина будівель загинула не з причини не тривкості матеріалу, а під час руйнації та воєн. В Батурині в 1708 році загинуло багато пишних будинків і перед усім палац гетьмана на Гончарівці, що справляв позитивне враження на чужинців В. Січинський припускав, що збудував його архітек А. Зерніков. В Чернігові залишився будинок військової канцелярії, зразок українського бароко. В Києві до останніх років у садибі Миколаївського монастиря стояв прекрасний будинок, що служив У XIX ст. як цейхгауз. Зберіглася будівля академії наук, перебудована за митрополита Йоасафа Кроковського. За часів І. Мазепи це був двоповерховий будинок з аркадою і великими вікнами.

В 30-х роках XIX ст. почалося знову піднесення мистецтва, зв’язане з діяльністю Г. Шеделя. У 1731-1745 рр. під його керівництвом перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво – Печерської лаври. Одночасно з ним працювали С. Ковнір ( відбудував ряд будівель Києво – Печерської лаври ) та І. Григорович – Барський ( збудував перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровську і Миколи Набережного в Києві ). Київ прикрашений був чудовими будинками: митрополічні палати в садибі Софіївського Собору та брама Заборовського і ансамбль будинків у Києво - Печерській Лаврі, знищений під час німецької окупації в 1943році. За проектом В. Растреллі у 1747-1753 рр. у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац. Були гарні будинки в Галичині, головним чином ратуші, серед них - славетна ратуша в Бережанах.

Від XVIII - XIX ст. в Україні збереглося чимало дерев’яних будівель, переважно церков. Найбільше залишилося іх на Бойківщині. Це типова для Українського мистецтва тридільна (тризуба) будова, в якій кожний зруб перекритий ступінчастим перекриттям. Подібні до бойківських церков були церкви в Торках, Біля Перемишля, в Кам’янці, на Запоріжжі.

Гуманістичнв спрямованість української культури XVII –XVIII ст. свідчила про прихильність національних митців до формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми, впливала на формування національного менталітету.

Українське національно - культурне відродження ( кінець XVIII – початок XXст ).

Поняття” українське національно - культурне відродження” відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII – початку XX ст. Українське національне відродження почалося на східноукраїнських землях в кінці XVIII ст. Воно стимулювалося природними процесами загальнокультурного розвитку та необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Таке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали “захисну реакцію”, що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелигенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурно-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Немаючи підтримки збоку держави, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності української культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм з цих обставин став визначною рисою формування нової української культури. Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі XVIII - XIX ст., так чи інакше боролись усі слов’янські народи, за винятком росіян. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відродження української державності. Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах даних їм автономних прав, які передбачали мозливість зміни суспільного статусу. Разом ізсвтратою цих прав зникає й попередня міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини II встановлюються жорсткі межі між верствами населення, особлтво інтелигенції, яка об’єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації. Наприкінці XVIIIст. етно-історичну територію Укаїни було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя. Українське національне відродження базувалося на попередніх здобутках українського народу, зокрема традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підгрунтям для відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – українську мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше – колишня козацька старшина, переведена у дворянство. Процес українського національного відродження історики поділяють на три періоди:

період збирання спадщини чи академічний етап ( кінець XVIII – 40-і рр. XIX ст. );

українофільський або культурницький етап ( 40-і рр. XIX ст. - кінець XIX ст. );

політичний етап ( з кінця XIX ст. ).

Перебіг усіх трьох етапів характерезується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатись, є що розвивати і сказати світові. Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила “права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова, література. Національному відродженню стимулювало й поширення романтизму.

Процес українського національного відродження на першому етапі охопив найбільш культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії - Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Велике значення для українського національного відродження мало формування української історіографії, археології та етнографії. Серед перших, хто професійно займався вивченням історії України був Микола Маркевич, який був одним із перших авторів фундаментальної багатомовної узагальненої праці з історії України. Відомий російський учений-славіст Ізмаїл Средневський розпочав свою викладацько-дослідницьку роботу у Харківському університеті. Як збирач та видавець творів українського фольклору він цілком усвідомлював свою добровільну й благородну місію популяризатора масової української самосвідомості. Його стаття “Взгляд на памятники украиской народной словесности”, видана в 1834 р. – перший друкований публічний виступ на захист української мови, її права на необмежене використання в літературі й науціВагомий був творчий доробок О. М. Лазаревського, присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII - XVIII ст. у працях “Малоросийские посполитые крестьяне” (1648-1783), “Описание старой Малоросии”, “Люди старой Малоросии”. Він розробив значною мірою нові питання: формування на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків. Помітну роль відіграв В. С. Іконников, автор фундаментального “Опыта русской историографии”. У 60-х роках XVIII ст. з’являється “Історія Русів” невідомого автора, яка утверджувала ідею самостійності українського народу, стала могутнім поштовхом національно-духовного відродження. Протягом ХVIII ст. виходить низка історичних творів, де робиться спроба генетично пов'язати історію княжої доби з гетьманщиною. Це зокрема: “Краткое описание Малороссии” 1730 р., “Описание о Малой России” - Г. Посака 1751 р., “Краткое описание о казацком малороссийском народе” - П.Симоновського 1786 р., “Летописное повествование о Малой России и её народе в сказках вообще” - О.Рігельмана 1786 р., “Записки о Малороссии” - Я.Марковича 1798 р. Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів, була чотиритомна “ История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству” Д.Бантинш-Каменського, опублікована лише в 1903 р. Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події. М.Маркевич написав глибоко патріотичний твір “Історію Малороссії” - у 5-ти томах (1842-1843 рр.). Своєю плідною діяльністю виділявся М.І.Костомаров. Йому належать праці: “Богдан Хмельницький”, “Гетьманство Виговського”, “Мазепа”, “Павел Полуботок”. У численних дослідженнях він намагався вирішити поставлене ним же завдання – висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів “Історичні монографії та дослідження”. Головною заслугою Костомарова є те, що він на противагу досдідникам, які в історії бачили діяльність лише видатних осіб, вперше застосував наукові методи аналізу широких масових рухів, спираючись на здобутки тох історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання в європейській науці. Численні праці з історії, архіології та етнографії України написав В. Б. Антонович, серед них: “Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432-1500-1798”, “Дослідження про козацтво за актами 1500-1648”, “Археологічні знахідки та розкопки в Києві та Київській губернії”. В.Б.Антонович написав понад 300 праць з історії, археології, етнографії, Особливе місце у вивченні історії культури України відводиться В.Антоновичу. Він створив київську школу істориків, характерною особливістю якої стала робота над першоджерелами та документами. Велику увагу вивченню історії приділяють наукові товариства: Одеське, “Общество истории древности” – 1838 р., “Історична спільнота Нестора Літописця” – 1873 р., Харківське “Історико – філологічне суспільство” – 1880 р., “Вчені губернські архівні комісії” у Полтаві, Чернігові, Львові. Зазначений внесок у вивчення історії культури зробили етнограф Г. Калиновський. У 1777 році він видав “Описание свадебных простонародных обрядов в Малоросии и Слободской украинской губернии”. У 1819 році у Харкові вийшов його “Опыт собрание старинных малороссийских песней”, що став першою науковою розвідкою з етнографії України. Цю роботу продовжив Я.Маркевич, який створив першу енциклопедію українознавства “Записки о Малоросии”, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Визначну роль в українській фольклористиці в 20-40-х рр. відігравав професор Московського, а пізніше Київського університетів М.О.Максимович, який видав повне і систематичне дослідження української етнографії в трьох збірках під назвою “Малороссийские народные песни” у 1827 р., “Украинские народные песни” у 1834 р., “Сборник народных песен” у 1849 р. У 1831 р. він видав “Український альманах” – збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романтиками, а в 1833-1838 рр. – шість випусків “Запорожской старины”. Пізніше у галузі ентографії та фольклористики плідно працювали М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Закревський, Д.Дорошенко, Г.Квітка, Г.Данилевський, Б.Грінченко, П.Чубинський. У 30-40-х рр. друкуютьсяя статты та першы дослыдження в галузы украънськоъ народноъ творчосты. Велике пізнавальне і художнє значення української народної творчості розкрив М.В.Гоголь у статтї “Про малоросійські пісні” (1834). М.Костомаров опублікував працю “Об историческом значении русской народной поезии”. Усну народну творчість він досліджував у контексті історії і побуті. Поряд з історіографією дістала розвиток і археологія. Проводяться археологічні розкопки, описуються стародавні пам’ятки української матеріальної культури. Цю роботу проводила “Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів”, в якій деякий час працював Т.Г.Шевченко.

Сьогодні у науковий обіг введено багато матеріалів літописних зводів, козацькі літописи, історичні хроніки, які доносять до широкого загалу читачів справжню історію народу.

Великим історичним здобутком української культури початку XIX ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних “книжних ” елементів минулого. У Харкові у 1819 р. вийшла друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини, автором якої був викладач Харківського університету О. Павловський. Суттєвим чинником розвитку духовного життя в Україні була система середньої та вищої освіти. Києво-Могилянська академія, яка на початку XIX ст. була перетворена на духовний заклад, певною мірою втратила своє культурно-історичне значення. У 1804 р. відкривається Харківський університет, у 1834 р. відкривається Київський університет, діяли Ніжинський та Одеський ліцеї. У Західній Україні центром освіти був Львівський університет, заснований у 1661 р. На базі університетських друкарень видавалися наукові праці, збірки українсьої народної творчості, журнали та альманмхи. Це - “Харьковский Демократ” (1816), “Украинский вестник” (1816-1819), “Украинский журнал” (1824-1825), “Украинский альманах” (1831), “Ранкова зірка” (1833), “Киевлянин” (1840-1841). У цих журналах публікувалися матеріали про культурно-мистецьке життя, статті про Богдана Хмельницького, Григорія Сковороду, історичні дослідження І.Квітки “О малой России”, М.Маркова “Введение в Малороссийскую историю”, гумористичні нариси Г.Квітки-Основ’яненка (“Солдатський патрет”), вірші Гулака-Артемовського, наприклад “Пан та собака”, Є.Гребінки “Будяк та конопляночка”, “Пшениця”.

Великий вплив на розвиток української культури цього періоду мала література. На світовий рівень підніс українську літературу Т. Шевченко. У своїй творчості він глибоко поєднав національне і загальнолюдське. Відомий укаїнознавець М. Семчишин зазнає, що у національному світогляді Т. Шевченка основну роль виконують три символи: правда (загальнолюдські вимоги), слава (національні традиції), слово (національна культура). У формуванні його творчості важливе значення мала усна народна творчість. Його ранні поетичні поеми “Іван Підкова”, “Тарасова Ніч”, “Гамалія” написані у типово романтичному плані. Реалістичними є поеми “Катерина”, “Сон”, “Кавказ”, “Наймичка”, “Гайдамаки”, містерія “Великий льох”, збірка “Кобзар” і поетична збірка “Три літа”. Подальший розвиток історіософії – “Іржавець”, “Швачка”, “Заступила чорна хмара”, де виникають образи Петра Дорошенка, Івана Мазепи, борців за правду, національно-політичне визволення України. У 30-х рр. вийшли у світ “Вечера на хуторе близ Диканьки”, “Тарас Бульба” – славнозвісні твори М.В.Гоголя.

У XIX ст. інтенсивно розвивається жанр байки. Гуманістичними тенденціями пройняті байки П. Білецького-Носенка, Л. Боровиковського, який видав збірник “Байки та прибаютки”. Є. Гребінка розвинув народні сатиричні традиції, підніс жанр байки на новий рівень. В 1841 р. видав у Петербурзі українською мовою літературний альманах “Ластівка”. Один з кращих творів Є. Гребінки поема “Богдан”. Художником-новатором у жанрі байки був Л. Глібов, який звертався до езопівської мови та конкретної алегорії, вперше в украінській літературі створив пісенно-баладну байку. Автором численних сатиричних байок, ліричних віршів виступає П. Гулак-Артемовський. Він започаткував в кураїнській літературі балади (“Твардовський”, “Рибалка”), Григорій Квітка-Основ’яненко відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві стильові течії в прозі Г.Квітки: перша – тяжіння до сентименталізму у творі “Маруся”. Антикріпацькими ідеями пронизаний роман “Пан Халявський”. Чільне місце в українській літературі посів Пантелеймон Куліш – поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Його перший великий твір поема “Україна” – спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельницького. Він започаткував історичну романістику (“Чорна рада”, 1845-1847), створив високохудожні переклади Біблії, творів Шекспіра. У 1859 р. з’являються “Народні оповідання” Марчка Вовчка, що мали величезний вплив на розвиток національної самосвідомості українського народу. Широко відомі соціальні повісті “Інститутка”, присвячена Т. Шевченку, та історична повість “Маруся”. Марко Вовчок – письменниця трьох літератур: української, французької, російської. ЇЇ твори перекладались чеською, словенською, польською, болгарською, датською. На початку 60-х вийшов перший соціальний український роман “Люборацькі” А. Свидницького. У романтичному стилі розпочиналася творчість С. Руданського. Найбільшу популярність він здобув як автор дотепних “Співомовок”, ліричних пісень ( “Повій вітре на Вкраїну”), автор історичної поеми “Мазепа”, “Павло Полуботок”, “Іван Сковорода”, автор перекладів “Слово о полку Ігоревім”, “Іліада” Гомера. Жанр реалістичної повісті розвинув Нечуй – Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя ( “Бурлачка”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”), денаціоналізації інтелігенції “Причепа”, побут українського духовенства “Старосвітські батюшки та матушки”, так звані конструктивні типи “нової людини” (“Хмари ”, “Над Чорним Морем”). синтез новаторських шукань письменника - повість “Неоднаковими стежками”. З творчістю Панаса Мирного ( Рудченка, 1894-1920 ), пов’язаний розвиток жанру соціально-психологічного роману ( “Хіба ревуть воли як ясла повні”, “Повія”), Марка Вовчка “Інститутка”. Роздуми про інтелігенцію у повісті “Лихі люди”. “Буковинським кобзарем” називають Юрія Федьковича. Його поезії сповнені щирого почуття і глибоких роздумів над проблемою людського існування ( вірші на “жовнірську” тему “Рекрут”, “Святий вечір”, поема “Лук’ян Кобилиця”, балада “Довбуш”). У прозі на “гуцульську” тематику своєрідно поєднується романтичне начало і соціальні колізії ( “Сава Зінич”). Романтичне виступоа виявом особливого авторського зацікавлення історією України, козацтва ( “Панич” ). Ю. Федькович звертався до італійської проблематики ( “У Вероні” ), сербської ( “Сербські ваї” ), переклав трагедії В. Шекспіра ( “Макбет”, “Гамлет”), працював у драматургічних жанрах ( мелодрама “Керманич, або Стрілецький хрест”, трагедія “Хмельницький” ). Серед представників української прози 70-90-х років – письменники О. Кониський, Б. Грінченко, О. Пчілка, Н. Кобринська, Т. Бордуляк, О. Маковей, А, Чайківський. У другій половині XIX ст. в українському літературознавстві розвивається порівняльно-історичний метод ( М. Драгоманов, І. Франко, Д. Дашкевич ). Творчість І. Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Самодутність художнього мислення виразно виявляється у поезіях ліричного циклу “З вершин і низин”, “Мій Ізмарагд”, “Зів’яле листя”. Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка “Смерть Каїна”, “Мойсей”. “Декамерон” – длизько 115 новелістичних творів, повість “Борислав сміється”, історична повість “Захар Беркут”, повісті “Украдене щастя”, “Перехресні стежки”, “Лель і Полель”. Стильовими есперементами І. Франко випереджає пошуки новелістів “молодої генерації” ( М. Коцюбинський “Цвіт яблуні”, “Інтермеццо”, В. Стефаник “Камінний хрест”, “Новина”, О. Кобилянська “Природа”, “Не культурна”, “До світла”, роман “Земля”, повість “Ніоба”). Визначне місце в українській літературі посідає Леся Українка. Поетеса створила більше 20 драматичних творів, у яких актуальні філософсько-етичні проблеми виражено у нетрадиційних для української літератури образах і сюжетах, взятих зі світової історії, літератури, міфології. Новаторську драматургію Лесі Українки відзначає художній синтез. Її увагу привертали теоретичні питання розвитку епічної драми, вона грунтовно досліджує людські характери у соціально екстремальних конфліктах ( “Касандра”, 1907 ), розробляє жанрову форму драматичної поеми, модифікує її на засадах неоромантизму (“У пущі”, 1903 ), розробила різновиди драматичної поеми –драматичний діалог і драматичний етюд, якими досконало володіла поетеса ( “На полі крові”,1909 ). У творчості поетеси виразно звучить мотив прометеїзму (“В катакомбах”, “Руфін і Прісцілла”, “Іфігенія в Тавріді”, ідея національного визволення найповніше втілена у “п’єсах “Оргія” і “Бояриня”, прикладом новаторського жанру є драма-феєрія “Лісова пісня”. У науковій спадщині Лесі Українки особливо вирізняється праця “Стародавня історія східних народів” – перша україномовна праця, присвячена розвитку стародавнього східного мистецтва та архітектури. Вона вільно володіла дванадцятьма мовами, була знайома з культурою країн Європи, Азії, Африки. У яскравих художніх образах поетеса змальовує шедеври світової архітектури – Стародавнього Єгипту, Ассіро-Вавилонії, Греції, Італії, Франції. До визначних творів нової української літератури належить збірка “Думи і мрії” (1899). Новаторство жанрових форм, бездоганне володіння класичним римованим і неримованим віршем, ліро-епічна поема ”Ізольда Білорука”, медитаційна й пейзажна лірика, синтез поезії та музики ( ліричний цикл “Сім струн”, “Мелодії”, “Ритми”), філософський погляд на життя ( “Contra spem spero !” - “Без надії сподіваюсь !” ).

На початку XIX ст. дістають розвиток українська професійна музика, живопис, архіректура, театр. Утворення постійних театрів в Одесі (1804), у Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Ніжині (1826), Катеринославі (1847), Чернігові (1835) сприяло піднесенню театрального мистецтва. Формуються колективи артистів, у середовищі яких виховуються видатні діячі сцени. Утворюється товариство українських артистів. З 1818 по 1821 р. в Укаїні постійно працював видатний український артист М.С.Щепкін, а в 30-40-х рр. був відомий український артист К.Т.Соленик. Він надавав перевагу українському класичному репертуару. найкращі його ролі – Виборний, Возний, Михайло Чупрун (“Наталка Полтавка”, “Москаль - чарівник” І.Котляревського), Шельменко, Стецько (“Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ’яненка ). У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком профевійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури, де починали свою діяльність реформатори українського театру І.Карпенко-Карий, М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Старицький. В театрі корифеїв починалася акторська діяльність Марії Заньковецької, який знаменував собою розквіт українського професійного театру XIX ст. Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої у Києві 1904 р. при музичній школі М.Лисенка, де викладалася теорія і практика театрального мистецтва. Творчою лабораторією став один з кращих тогочасних театрів театр М.Садовського. Тут працювали М.Заньковецька, М.Старицький, Лесь Курбас. Музичне оформлення спектаклів здійснював М.Лисенко та К.Стеценко, художнє – В.Кричевський.

В архітектурі панує класицизм, який сформувався в Україні наприкінці XVIIIст. У містобудівництві України позначився вплив російського класицизму (Київ, Полтава). Виникають нові міста, що забудовуються відповідно до принципів регулярного планування: Катеринослав (тепер Дніпропетровськ), Маріуполь, Миколаїв, Херсон, Одеса. У старовинних містах, ансамбль яких уже визначився, під регулярне планування відводились незабудовані ділянки ( Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський ). В ансамбль міських споруд вводяться площі, парки, сквери. Зводилися палаци з відкритим плануванням, оточені розкішними парками. Архітектурні проекти розробляли відомі архітектори М.Мосцепанов, П.Ярославський, за проектом якого збудований палац у Старому Мерчику на Харківщині, палац К.Розумовського у Батурині за проектом російського архітектора Ч.Камерона. До найвідоміших паркових ансамблів належить “Софіївка” в м. Умані та “Олександрія” у м. Біла Церква, ландшафтний парк графа Ф.Потоцького в Умані, розташований на 150 га у долині р. Кам’янки. У 30-40-і рр. ведеться будівництво університету в Києві за проектом архітектора В.Беретті, театрів у Києві, Одесі, Полтаві. У Львові зводяться житлові будинки навколо вулиць, прилеглих до площі Ринок – історичного центра міста. Це вулиці Вірменська, Галицька, Краківська, Театральна. Споруджується нова ратуша, архітектори Ю.Маркль і Ф.Третель, Український драматичний театр ім М.Заньковецької, архітектори Л.Пихаль і І.Зальцман, Політехнічний інститут, архітектор Ю.Захаревич, наукова бібліотека на вул. В.Стефаника, так званий Оссолінеум, назва походить від імені графа Юзефа Оссолінського, на кошти якого будувалася бібліотека і музей, архітектори П.Нобіле і Ю.Бем. У стилі “віденського бароко” споруджено будинок Галицького сейму, тепер у ньому розміщено університет ім. І.Франка, архітектор І.Гохбергер. У забудові Києва домінує стиль “французького відродження”. У такому стилі споруджено будинок Купецького зібрання, тепер філармонія, архітекторВ.Ніколаєв, Український драматичний театр ім. І. Франка, архітектори Г.Шлейфер і Е.Братман, оперний теарт, архітектор В.Шретер. У візантійсько-російському стилі збудовано Володимирський собор, архітектори Г.Шторм, П.Спарро, О.Беретті, В.Ніколаєв. Національне церковне будівництво на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина у 1801 р. На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом псевдовізантійський стиль.

У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис, передусім жанри портретний, історико-батальний, пейзажний, побутовий. В цей час працюють відомі художники В.Тропінін, В.Штернберг, Л.М.Жемчужников, К.О.Трутовський, Т.Шевченко. Т.Шевченко, як художник-реаліст, один із перших правдиво змалював життя і побут селянства ( “На пасіці”, “Селянська родина” ), у 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів “Живописна Україна”, яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам’ятки. Картина “Катерина” написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. У 1860 р. за серію офортів за творами К.Брюллова та автопортрети Т. Шевченко був удостоєний звання акаденіка гравірування. Створене в Одесі художнє училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував український живописець у 1875 р. М. Мурашко. В школі навчалися українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський.

Друга половина XIX початок XX ст. - один з яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та зародження найновіших мистецьких течій. Побутовий жанр, що по­сідав в ієрархії класицизму досить скромне місце, поступово висуваєть­ся на перший план, значно розширюючи коло сюжетів і свої можливо­сті. Художники прагнули осягнути людину незалежно від соціального становища, але в усій її психологічній глибині та неповторній індивіду­альності. Усередині 50-х років, після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства розвиток живопису в Україні на деякий час завмирає, а образотворче мистецтво обмежується виконанням офіційних замовлень і портретів. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було створено не у великих культурних центрах, а в степах Казахстану, де у важких умовах заслання намагався працювати, незважаючи на заборону, Т. Шевченко, а також в українських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. Утворюється Товариство Південноросійських художників в Одесі.

У 1853 р. в Києві, на мальовничому березі Дніпра, за проектом скульптора В. І. Демут-Малиновського і архітектора К, Тона був споруджений пам’ятник князю Володимиру Великому. Виконав його відомий російський майстер П. К. Клодт.

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень – “Українські мелодії” (1831 р.) М, Маркевича, “Пісні польські і руські галицького народу” (1833 р.) у двох томах В. Залеського, “Голоси українських нісень”, зібрана і видана М. Максимовичем (1834 р.). Все це свідчить про те, що ідеї національного відродженя проникали в усі сфери духовного життя українського народу.