Тема №4 Епоха Середньовіччя. Культура Візантії. План

1. Основні тенденції розвитку культури середньовіччя.

2. Культура Візантії.

Основні тенденції розвитку культури середньовіччя.

Середньовіччя – особлива епоха в історії культури. Характерною рисою культури середньовіччя є тісний зв’язок з релігією, церковними канонами. Разом з тим відображені традиції язичництва, народна усна поезія. Вона відома в двох споріднених, але і різних варіантах – культура Візантії і країн Західної Європи. Культура Візантії спиралась на античні традиції. Міцна централізована влада сприяла і підтримувала авторитет православної церкви. Візантійська культура мала великий вплив на духовне життя України княжої доби (християнство, державна символіка, архітектура, малярство, наукові знання, писемність – розвивалися за візантійськими зразками).

Cередньовіччя охоплює бага­товіковий, складний, наповнений протиріччями період, коли народи Єв­ропи, Азії, Північної Африки переживали особливий, відмінний від дав­ньої історії етап у суспільному розвитку, в розвитку світової культури.

В історичній науці середньовіччя поділяють на три великих періоди: 1) раннє середньовіччя - з V до середини XI ст.; 2) розквіт се­редньовіччя - середина XI - XV ст.; 3) пізнє середньовіччя - XVI - перша половина XVII ст.

Розглядаючи основні тенденції культурного поступу в період серед­ньовіччя, значну увагу зосереджено на культурних процесах Європи та східнослов'янських народів, тому що середньовіччя для Європи - це глибока криза виробництва, нескінченні війни, спад культурного розвит­ку. Водночас це роки подальшого розвитку продуктивних сил, культури, появи нових міст, розширення економічних зв'язків, зародження й фор­мування сучасних європейських держав і народів, у тому числі й україн­ського, з їх національними рисами, мовами, культурними особливостями.

В Європі період раннього середньовіччя був позначений ледь поміт­ним культурним піднесенням. Дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії. Посилюється це як внаслідок варварських завоювань, так і впливом християнської церкви, яка боролась проти античної куль­тури, науки, світогляду, була духовним поводирем європейського суспільства. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молит­ви, пости.

Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому, що абсолют­на більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалась грізним явищем вищої сили.

Водночас слід зазначити двоїсту роль церкви. Борючись з язичницт­вом античного світу і заради цього знищуючи пам'ятки античної куль­тури, християнська церква в період середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була прак­тично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників.

Під кінець раннього середньовіччя у зв'язку із загальним піднесенням продуктивних сил в Європі відбувалося пожвавлення культури. Виник також інтерес до античної спадщини (так зване «Каролінгське відрод­ження»).

Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох та культур, демонструвало незвичайну живучість. Церква успішно зна­ходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Зга­дайте вже відомі з історії середньовіччя масові суспільні рухи: численні секти, середньовічні єресі, рух епохи Реформації та ін. Слід зауважити, що поряд з іншими, найефективнішими знаряддями вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.

Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралась певною мірою на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи наука користувалась, як правило, методами спо­стереження, дуже рідко - експерименту, вбачала свою мету не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, а, навпаки, прагнула зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання. Щодо цього середньовічна наука була антиподом тогочасної техніки. Остання була спочатку носієм руху перетворення, що пізніше, в XVI-XVII ст., став домінуючим і в науці.

Культура Візантії

Особливе місце в історії європейської і загалом світової культури доби середньовіччя належить візантійській куль­турі. У IV ст. Римська імперія в силу економічних, політичних, ідеологічних суперечностей розпадається на Західну і Східну. Загострення цих суперечностей, а також наростаюча загроза навали варварів змусила імператора Константина I перенести столицю імперії на схід, яка була заснована у 324-330 рр. і дістала назву Константинополь на честь засновника. Вона розташувалась на високих пагорбах європейського узбережжя Босфору, на місці старовинної мегарської колонії під назвою Візантій. Первісна назва поселення Візантій дала назву всій імперії. Незважаючи на те, що тут відбулися гли­бокі соціальні зрушення, оновлення суспільного ладу, для візантійської культури навіть доби раннього середньовіччя характерні урочистість, пишність, шляхетність, витонченість думки та форми.

Увібравши в себе спадщину греко-римського світу і елліністичного Сходу, Візантія стала центром своєрідної і блискучої культури, а за рівнем розвитку освіти, духовного життя без сумніву була попереду всіх країн Європи. На громадське і культурне життя впливали східна християнська та візантійська церкви. Між східною (православною) і західною (католицькою) церквою винивли з самого початку суттєві відмінності, кожна з них розвивалася своїм особливим шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася і Римом і Константинополем, але фактично вже дуже рано між папським престолом і константинопольською патріархією почалася то прихована, то відкрита боротьба за релігійне і політичне панування, яка ніколи не згасала.

В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено найкращі досягнення римської юридичної думки: в ньому вже завершилася розробка римської теорії права, здобули остаточну теоретичну форму такі поняття юриспруденції, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначені норми кримінального права; закладено основи регулювання міжнародних відносин. Здійснена Юстиніаном кодифікація римського права.

У Візантійській імперії від кінця IV ст. закріплюється на офіційних позиціях церковна література, а східні отці церкви – Василій Великий, Григорій Богослов, Іоан Златоуст, Феодорит Кірський – обгрунтували вчення християнства виключно на базі церковних канонів і святого письма. Християнській церкві протягом усього існування Візантії властиве прагнення до союзу із сильною централізованою державою й підкорення верховній владі імператора. Доба іконоборства була винятком із цього правила. Іконоборці виходили з прагнення зберегти за християнським богослужінням високу духовність, очистити його від усього тілесного й пережитків еллінського сенсуалізму. Ідейна боротьба у візантійському суспільстві мобілізувала всі інтелектуальні сили і справила вплив на суспільну свідомість доби. Релігійно-філософські спори VIII – IX ст. викликали необхідність систематизації християнської теології, що знайшло відображення у творах Іоана Дамаскіна і Феодора Студита. Візантійська література справила значний вплив на європейську, в тому числі і на слов’янську, яка характеризується не лише грецькими рукописами, а й слов’янськими перекладами. Серед церковної літератури, що дойшла до нас, виділяється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками були: Роман Солодкоспівець, імператор Юстиніан, Сергій – патріарх Константинопольський, якому належить акафіс богородиці, Софроній – патріарх Єрусалимський. З прозаїчних жанрів особливо розвиваються історичні оповідання Прокопія, Петра Патрикія, Агафія, Менандра Протиктора, Феофілакта Симокатта, Іоанна Малали. В період іконоборства розквітає агіографічна література (житія святих ). У IX ст. з’являються короткі огляди із всесвітньої історії, оповідання александрійських і церковних істориків Георгія Сінкели, Феофана Сповідника, патріарха Никифора, Георгія Амартоли. Особливе місце в історії візантійської літератури належить Михаїлу Пселлу, мудрому філософу, автору багатьох віршів на честь василевсів (“царів” – так називали візантійських імператорів) і прихильник їхніх ворогів. Це промови, евкомії (звернення до імператорів або промови від імені імператорів), епітафії, монодії, особливо популярна в той час “Хронографія”.

У IV - VII ст.зберігалися традиції античної школи, існували давні наукові центри – Афіни, Александрія, Бейрут, Газа. Формується новий центр науки і освіти – Константинополь. В 1045 р. засновано Константинопольський університет з двома факультетами: юридичним і філософським. У школах викладали граматику, риторику, філософію. Вивчали класичну літературу, античні праці з філософії, математику, астрономію, медицину, вчились говорити і писати класичною грецькою мовою. Видатними в галузі науки були Феодор Студит і Лев Математик.

Незважаючи на зростання християнського впливу, тут ніколи не згасала світська художня творчість. Значного розквіту в XI-XII ст. досягають архітектура та мистецтво Візантії. Міське будівництво стало легким і відкритим, будинки не відгороджували від вулиці, при­крашали балконами та лоджіями. В архітектурі культових споруд також помітною була тенденція до удосконалення їх декору. З'явилися багато­купольні церкви з підкресленою центральною частиною, пропорції храмів стали більш стрункими і витягнутими вгору. Склалися основні зразки будівництва монастирів. Найвище досягнення архітектурного мистецтва Візантії це храм Святої Софії (532-537 рр.), збудований архітекторами Анфімієм із Трал та Ісидором із Мілета, прикрашений чудовою мозаїкою та фрескою. Пам’ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються релігійними зразками. Про роль музики у світському побуті відомо небагато, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів – акламацій, обов’язкових у двірському церемоніалі.

В образотворчому мистецтві найвищого розвитку дося­гає виготовлення емалі. Чудовим твором, виконаним у цій техніці є зображення царя Соломона в соборі св. Марка у Венеції. Досягнення у виготовленні фарб широко викорис­товувались також у мистецтві мозаїки і фрескового живо­пису.

Візантійське мистецтво досягло великого міжнародного значення. Характерними ознаками творчості візантійських художників є: яскраво виражені образи персонажів, поєднання земної і небесної влади.

Розвиток візантійської культури в XI-XII ст. свідчив, що вона залишалась традиційно середньовічною. Уже в XIV ст. Захід випереджає візантійське мистецтво. Але центрами візантійської орієнтації стали міста Київської Русі: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир.