Тема №5 Культура Західної Європи в епоху Середньовіччя. План

1. Формування освіти та науки.

2. Формування західноєвропейської літератури: поезія вагантів, героїчний епос, лицарська поезія і роман.

2. Розвиток мистецтва.

Формування освіти та науки.

Середні віки – велика епоха, що охоплює кілька століть. Саме в цей період формуються європейська культура основою якою стало християнство. Християнська теологія встановила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину. Християнська церква мала великий вплив на середньовічну культуру і світогляд людини. А Римо-католицька церква з самого початку встановила монополію на інтелектуальну освіту. В 1200 р. у Франції був заснований Паризький університет, в Італії знаходолись такі відомі школи, як Болонська юридична і Салернська медицинська. В XIII ст. відкрились і інші університети: Оксвордський і Кембріджський в Англії, Саламанський і Іспанський, Неаполітанський в Італії. В XIV ст. були засновані Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський університети. Всього до кінця XV століття в Західній Європі налічувалось близько 65 університетів. Середньовічна університетська наука отримала назву схоластика, яка найбіль яскраво відобразилась в богослов’ї. Значними схоластами ортодоксального напрямку були Аль­берт Великий (1193 - 1280 рр.) та Фома Аквінський (1225 - 1274 рр.). Альберт Великий був шанувальником Арістотеля, автором багатьох творів богословського природознавчо-історичного характеру. Фома Аквінський створив своєрідну енцикло­педію католицького богослів'я “Сума теології”, в якій всі пи­тання пізнання природи і суспільства розглядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він виробив загальні принципи католицького богослов'я, які і сьогодні вважаються церквою не­порушними. Висуваючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, проте, підкорив науку богослів'ю (наука — служ­ниця богослів'я).

Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралася головним чином на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи, наука користувалася, як правило, методами спостереження, дуже рідко - експеримента; вбачала свою ціль не в тому, щоб сприяти перетворенню при­роди, прагнула зрозуміти світ таким, який він з'являється в про­цесі споглядання, що не втручається в природний хід подій і не користується міркуваннями практичної користі. В цьому відношенні середньовічна наука була антиподом як науки Нового часу, так і середньовічної техніки, яка пронизана інтелектуальним началом і за словами Бенедикта Нурсійського по­винна облагороджувати працю, а праця - життя.

В середньовічній науці виділяються чотири великих на­прямки. Перший - фізико-космологічний, ядром якого є вчення про рух, на основі натурфілософії арістотелізму він поєднує масив фізичних, астрономічних і математичних знань, що під­готували грунт для розвитку математичної фізики Нового часу. Другий - вчення про світло; Третій - науки про живе: вони розу­мілись як науки про душу, що розглядалась як принцип та джерело рослинного, тваринного і розумного життя. Четвертий - комплекс астролого-медицинських знань, до якого в певній мірі примикає також вчення про мі­нерали. Алхімія виділяється як особливий напрямок серед­ньовічної науки, являє собою специфічний феномен середньовічної культури - щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення і фантазія, раціональна логіка і мі­фологія. Таким чином, в алхімії нібито разом відбуваються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу.

Раціоналістична тенденція середньовічної культури яскраво виявилася в працях англійського вченого-монаха францісканського ордена Роджера Бекона (1214-1292 рр.). Він був одним з перших, хто наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи дослідне знання хибним авторитетам. В своїх творах, головним з яких була “Велика праця”, він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні крани, що полегшують працю людей. Р. Бекон уста­новив способи здобування багатьох хімічних речовин, склав рецепт пороху, його творам католицька церква оголосила ана­фему, а сам він провів 14 років в ув'язненні.

Формування західноєвропейської літератури: поезія вагантів, героїчний епос, лицарська поезія і роман.

В XII-XIII ст. під впливом шкільної та університетської освіти в містах Західної Європи розвивалась латинська літе­ратура (на церковні та світські сюжети): вірші з описами при­роди і викривальні твори, що засуджували пороки духовен­ства. Особливе місце в цій літературі займала поезія вагантів, що з'явилася в Германії, Фран­ції, Англії, та Північній Італії. Розквіт поезії вагантів збігався з розвитком школи і середньовічних університетів, носіями цієї поезії були бродячі студенти. Їх вільнодумна, бешкетна поезія була дуже далека від аскетичних ідеалів середньовіччя: ваган­ти йшли по шляху творення чисто світської літератури. Дуже гостро в їх поезії звучали сатиричні ан­тиклерикальні ноти, вони різко викривали римо-католицьку церкву. Іноді в віршах вагантів звучала скорбота на їх безпритульне і нужденне жит­тя: “Не для суєтної марноти, не для розваги - через гіркі злидні кинув я учення”. Церква невтомно переслідувала вагантів і за критику пороків церкви, і за уславлення радощів зем­ного життя.

В XI-XII ст. cформувався і був записаний героїчний епос, що до цього передавався тільки в усній традиції. Героями на­родних сказань були воїни, що захищали свою країну і свій народ, в епічних сказаннях оспівувалися хоробрість, сила, вірність, воїнська доблесть. Записаний в умовах феода­лізму героїчний епос зазнав впливу лицарських і церковних уявлень, героями епосу завжди були віддані васали своїх сю­зеренів, захисники християнства. Найвеличнішим пам'ятником французького епосу є “Пісня Роланда”, де франки стають жертвою підступної зради графа Ганелона, в особі якого автор поеми засуджує підступність і феодальне свавілля. Ганелону протиставлений патріот Роланд, що вважав ціллю свого життя служіння імператору і Франції. Але Роланд є також і вірним васалом свого сюзерена Карла: “Адже для сеньйора доблесний васал повинен перетерпіти великі страждання, знести і холод, і спеку, за нього плоть і кров віддати...”.

Визначною пам'яткою німецького героїчного епосу є “Пісня про Нібелунгів” (1200 р.), в основі якої лежать старо­давні германські сказання часів “великого переселення”. Істо­рична основа твору - загибель Бургундського королівства, зруйнованого гунами в 437 р. В XI—XII ст. склався морально-етичний образ лицаря, що відзначався світським характером, який був чужим аскетизму. Лицар повинен молитися, уникати гріха, пихатості та низьких вчинків, захищати церкву, вдів і сиріт, а також піклуватися про підданих. Він повинен бути хоробрим, вірним і не позбавляти нікого його власності, воювати лише за спра­ведливе діло, бути невтомним мандрівником, що змагається на турнірі за честь дами серця, любити свого сю­зерена і оберігати його майно, бути щедрим і справедливим. Цей образ був відображений у лицарській літературі. Лицарська поезія виникла на півдні Франції, де склався осередок світської культури в середньовічній Західній Європі. В Лангедоці набула поширення лірична поезія трубадурів на провансальській мові. При дворах феодальних сеньйорів з'яви­лася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння прекрасній дамі. Цей культ займав центральне міс­це в творчості трубадурів — провансальських поетів, серед яких були лицарі, крупні феодали, королі, прості люди. Поезія трубадурів мала багато найрізноманітніших жанрів: любовні пісні (одним із яскравих співаків був Бернард де Вентадорн), ліричні пісні, політичні пісні (найбільш яскраві пісні Бертрана де Борна), пісні, що висловлювали скорботу поета з приводу смерті якогось сеньйора або близької поетові людини; пісні-диспути на любовні, філософські, поетичні теми, танцювальні пісні, пов'язані з весняними обрядами.

Особливе місце в лицарській літературі належить віршова­ній повісті на любовно-пригодницький сюжет, що запозичений із кельтських переказів і легенд. Головна із них історія короля бритів Артура і його лицарів, що жили в V-VI ст. і зібралися за круглим столом. Із цих легенд склався цикл романів, так званий бретонський цикл про короля Артура і святий Грааль.

Велику роль в розвитку куртуазного романа відіграв фран­цузький поет Крестьєн де Труа, який створив романи з таємни­чими пригодами героїв, зачарованими людьми, чудовими країна­ми. У нього були також твори, що відкривали новий світ глибоких людських почуттів: до них належить роман про Трістана та Ізольду, який відноситься до кола бретонських (кельт­ських) сказань. Популярність цього роману в європейській лі­тературі XII-XIII ст. пояснюється тим, що центральне місце в ньому відводиться земному людському коханню, яке привер­тало увагу середньовічних поетів. В цілому можна сказати, що лицарська література, не дивлячись на її обмежений, класовий характер, сприяла розвитку середньовічної культури, виник­ненню інтересу до особистості людини та її переживань.

Розвиток мистецтва.

Вплив церкви, що прагнула підкорити собі все духовне жит­тя суспільства, визначило обрис середньовічного мистецтва За­хідної Європи. Основним взірцем середньовічного образотвор­чого мистецтва і архітектури були пам'ятними церковної архітектури. І не тільки тому, що церква була головним замовником художніх творів, а й тому, що середньовічне мистецтво формувалося під впливом релігійного світорозуміння. Воно було в руках церкви могутнім засобом дії на маси в силу йото доступності для всіх.

Починаючи з ІХ століття у Західній Європі формується перший загальноєвропейський художній стиль, якому французькі археологи дали назву - Романський. Характерною рисою романського стилю було пробудження до людської особистості, що найяскравіше проявилося в поезії вагантів, але найповніше в архітектурі. Головна роль відводилася в романській архітектурі будові фортець, монастирських комплексів, феодальних замків. Панівною архітектурною спорудою був базилікальний (витягнутий у плані) тип храму. Храм являв собою матеріально-просторове втілення основної ідеї християнського світобачення. Весь ітрер’єр романського храму підпорядковує свій образний ряд потребам богослужіння і священній топографії. В ньому чітко були позначені елементи внутрішнього простору: нартекс, топто притвор (бабинець), поздовжній корпус базиліки, трансепти, абсида з вівтарем, капели. Така структура храмового простору втілювала нові світоглядні принципи. Античний храм був житлом бога, а християнський – призначався для певного колективу єдиновірців. Зовнішній вигляд романських церков свідчить про масивність і геометричність архітектурних форм. Стіни, ізолюючи внутрішній простір від навколишнього середовища, водночас відтворюють особливість внутрішньої структури.

Феодальний замок поєднував у собі як оборонні так і житлові функції, з вузькими і малими вікнами, масивними вежами (замок Гайяр у Нормандії, збудований у кінці XII ст.).

Особливого розвитку культура середньовіччя набула в ХІІІ-ХІV ст.: розквіт міст, формування національних держав, розвиток ремесел. В архітектурі - це міські готичні собори, ратуші, житлові та торгівельні центри.

Готика – це характерне устремління споруди вгору, зокрема за рахунок гострих стрільчастих шпилів, це вітражі – великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це численні арки, багатство скульптури, оздоб. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі.

Для готичної архітектури було характерним:

а) грандіозна висота;

б) витіснення стіни великими просторовими вікнами-вітражами;

в)площинна поверхня стін зникає, змінюється “кам’яним мереживом” скульптур;

Найбільшими храмами періоду ранньої готики є Собор Парижської Богоматері Нотр-Дам, Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Ілатії, Ам’єнський собор - самий величний і високий готичний собор у Франції, будувався з 1218 по 1258 роки.

Особливого розвитку сягло мистецтво. Стають популярними такі жанри як живопис, скульптура, монументальний розпис, мозаїка і фреска.

Домінуючим стає мистецтво іконопису. Середньовічне мистецтво майже повністю було підпорядковане релігії, тобто – канонізоване. Церква була головним замовником творів мистецтва.

Крім романського та готичного стилів середньовічна європейська архітектура представлена ще двома стилями: арабським (мавританським в Іспанії) і візантійським (Італія, Візантія).

Таким чином протягом епохи Середньовіччя була нагромаджена величезна культурна енергія, яка сприяла яскравому спалахові людського генія в часи Відродження і Реформації.