Іі. Християнство і культура Київської Русі

План:

1. Християнство і розвиток освіти в Київській Русі.

2. Література Київської Русі.

3. Мистецтво.

Християнство і розвиток писемності.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; з'явились чис­ленні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого не відомо, і мовою книж­ною. Християнство стало ідеологічним підгрунтям для феодаль­них відносин, сприяло входженню Київської Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Київська Русь не втра­тила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

Церква вперто боролась з віковою традицією української культури. Згодом вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язичницькі культи, обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукра­їнців, пов'язані з християнськими нормами: Різдво всесвіту святкується як Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з церковними святами пов'язані й інші календарні свята українців - Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день.

Осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей на Русі, як і взагалі в Європі, були храми й монастирі. Одним з найвідоміших центрів культурного життя був Софійський собор у Києві -резиденція митрополита. Тут було укладено перший давньоруський літописний звід 1037-1039 рр., а митрополит Іларіон написав і проголосив знамени­те “Слово про закон і благодать”, яке вражає глибиною національної свідомості й ораторським хистом. При Софійському соборі розроблено основи першого збірника законів, який зберігся до Цього часу – “Руська правда”; створено “Ізборник Святослава” (1073 і 1076 рр.); написано незвичайне за своєю ідеологічною спрямованістю “Послан­ня митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми”.

У царині освіти роль Софії Київської також велика. Книги, які виходили з її стін, ставали основою для створення бібліотек, зокрема й великої бібліотеки Печерського монастиря, який з кінця XI ст. став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі.

На Русі письменні люди були не лише серед знаті та духівництва, а й серед простого люду. Для ствердження про час, умови та обставини виникнення у русичів писемності сучасна наука має не так багато даних. Тому одні вчені визнають наявність письма в Русі ще задовго до хре­щення, інші вважають, що писемність Русі - результат прийняття хри­стиянства.

Водночас численні археологічні і деякі писемні джерела свідчать на користь перших, бо вже в середині І тис. слов'янські племена користу­вались примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кінець IX — початок X ст.) згадує “черти і рези”. Отже, існувало своєрідне письмо, так звані “руські письмена”. Звичайно, таке письмо непридатне було для складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

Про раннє ознайомлення Русі з писемністю засвідчує також літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних “руськими письменами”.

Слов'янську азбуку створили Кирило і Мефодій (IX ст.). Із двох алфавітів, якими користувались у IX-XI ст. - кирилиці і глаголиці, більшість дослідників вважають саме другий винаходом солунських братів. На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці. Нею й написані відомі нам пам'ят­ки давньоруської літератури.

Особливий інтерес становить так звана “софійська” абетка, виявле­на на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась з 27 букв: 23 грецьких і 4 слов'янських (Б, Ж, Ш, Щ). Найпростіше пояснення цієї знахідки - невдала спроба відтворити кириличний алфавіт (такої думки дотримуються деякі дослідники), але це не може вважатися коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, однак це не кириличний алфавіт, який складався з 43 букв. Не можна його вважати й азбукою із 38 букв, про яку згадує Чорнори­зець Храбр. Більшість учених вважають, що ця азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грець­кого алфавіту почали додавати букви для передавання фонетичних особ­ливостей мови русичів. Не виключено, що це алфавіт, яким користува­лись ще в часи Аскольда і Діра.

Цікавою пам'яткою слов'янської писемності є “Влесова книга”, нав­коло якої тривалий час точилися дебати. І сьогодні деякі вчені визна­ють її першоджерелом слов'янської писемності. “Влесова книга” на­писана алфавітом, близьким до кирилиці, в ній викладено історію дохри­стиянської Русі від 650 р. до н. є. до часів Аскольда (кінець IX ст.). Причини такого ставлення до цього джерела крилися в непевності про обставини виявлення та зберігання знахідки. Тексти “Влесової книги” було скопійовано з дерев'яних дощечок, на яких вони були написані. Перші публікації, що з'явилися тільки в 1966-1978 рр., були зроблені з копій. Все це викликає сумніви у фахівців. Проте навіть для фаль­сифікації потрібні були якісь джерела. Очевидно, що “Влесова книга” є одним з найдавніших описів східнослов'янської історії.

З прийняттям християнства розширюється використання та приско­рюється розвиток писемної культури, збільшується кількість освічених людей, з’ являються книжки, школи при церквах та монастирях. Будуються приміщення для написання книг – скрипторії.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, знайдені в основному у Північно - Східній Русі, та надписи на пряслицях, глечиках, інших керамічних виробах, на стінах будівель. При Києво-Печерському монастирі існувала також школа вищого типу, де поряд з богослов'ям вивчались філософія, риторика, граматика. При цьому використовувались твори античних авторів, грецька природ­нича література Водночас коло наукових знань у Київській Русі не було широким. Природничі науки цікавили мало і обмежувались практичними потре­бами. Серед творів, в основному перекладів з грецької та болгарської мов, є твори, присвячені природі: “Фізіолог” - збірник коротких роз­повідей про реальні та фантастичні тварини й рослини; збірник “Шестиднев”, присвячений окремим явищам природи, відповідно до днів створення їх. Є деякі збірники зі статтями на природничі теми. Можна констатувати зародки медичних знань. При дворі Володимира Мономаха працював лікар - вірмен, який мав велику практику. Першим лікарем - українцем вважається чернець Києво-Печерського монастиря Агапіт, який лікував зіллям і вмів робити хірургічні операції.

Література Київської Русі.

В Київській Русі розуміли значення історії для нащадків, тому ство­рювали умови для розвитку літописання, яке, за зразком популярних візантійських хронік, болгарських літописів та деяких європейських історичних оповідань, почало виникати в Києві та в інших містах Русі. Починаючи з X ст. у Києво - Печерському монастирі з 1037-39рр. було зроблено перший звід історичних хронік, автором зведеної редакції вважають Никона Великого. Третю редакцію, навчальний літопис, укладено в 1093-1095 рр., у ньому активно проводиться ідея єдності Русі а 1113 року чернець Нестор уклав четверту редакцію “Повість минулих літ” - він зробив спробу пов’язати історію Русі зі світовою й висунув гіпотезу про норманське походження держави.

“Повість минулих літ” редагувалася багато разів. Та один із кращих варіантів знаходиться у списках Лаврентіївському (1376) та Іпатіївському (початок ХV ст.). До перших літописців відноситься і Київський літопис (1200р). Після роздроблення Київської Русі й посилення ролі окремих князівств вводиться та продовжується система літописання.

Давньоруські літописи - явище цікаве не лише в культурному поступі Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації, чіткістю композиції, рівнем систематизації матеріалів, писав, що Нестор і його наступники створи­ли систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитись таким скарбом. Найбільш відомими літописами часів Київської Русі є “Літопис Аскольда”, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст.; Київський звід - літописний звід 1039 р., написаний при Софійському соборі; “Повість временних літ”, яку створив на початку ХІІ ст. в Києво-Печерському монастирі літописець Нестор. Крім Києва літописання процвітало в Переяславі, Чернігові, Галичі, Холмі та в інших містах. Запровадження християнства сприяло розвитку і поширенню старо­давньої літератури як церковної, так і світської, як перекладів, що дійшли на Русь з Візантії і Болгарії, так і оригінальних творів місцевого харак­теру, написаних переважно кирилицею, яка була доступна всім слов'ян­ським народам. Певну своєрідність на фоні перекладів мала давньоруська література. Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблювали тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир став під-ручниковою книгою, багато хто знав його напам'ять. Він використо­вувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо “Четвероєвангелія” та “Апосто­ла”. Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до XI-XII ст. (Архангельське, Галицьке, Мстиславове). Біблійна література Київської Русі була представлена також апокри­фами і житійною літературою. Переклади творів цієї літератури на Русі з’явилися відразу після її охрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлійського.Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. раїег — отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипет­ського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипет­ський та Синайський патерики. Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами. Природничо-наукова література (пов'язана з вивченням приро­ди, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам'яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний “Фізіолог”, “Шестоднев” Іоанна Екзарха та “Християнська топографія” Козьми Індикоплова. Переклади природничо-наукової літератури на Русі, окрім науко­во-просвітницького та пізнавального значення, мали також естетичне призначення. Художній вплив на читачів справляли багаті фантастико-поетичні ілюстрації, а також словесні додатки перекладачів, які не скупилися на найщедріші характеристики героїв, країн, тварин, місцевостей, переклади цієї літератури з'явилися на Русі в кінці XII — початку XIII ст. Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хро­нік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали - “малао”- (сирійське проповідник), Георгія Амартоли - “амартос”- (гр. грішник) та Георгія Синкела “синкел”- (гр. секретар). Повісті користувались найбільшою популярністю, були найпоширенішими і найулюб­ленішими серед читачів. Порівняно з іншими перекладними твора­ми писемності, вони представлені найповніше, найбільшою кількістю книжок. Характерною особливістю оригінального руського письменства є її гостра публістична спрямованість. Літературні пам'ятки X-XII ст., а особливо ХІІІ ст.,є одночасно пам'ятками громадсько-політичної дум­ки, оскільки зумовлені вони були потребами утвердження політичної влади. Практично всі ці твори пройняті ідеєю величі землі руської. На думку академіка Д. Лихачова, майже всі літературні пам'ятки періоду Київської Русі мають одну тему, один сюжет; цей сюжет - історія, а тема - сенс людського життя. Серед них проповіді мит­рополита Іларіона, повчання, послання й полемічні записки Клима Смолятича й Кирила Туровського.

Із пам'яток світської літератури зосереджуємо увагу на “Повчанні” Володи­мира Мономаха. Літературний прийом звернення батька до дітей був досить поширений в європейській літературі. Різні за змістом, вони мали одну мету - повчання дітям, наприклад праці візантійського імператора Константна Багрянородного ”Про управління імперією”, французького короля Людовіка Святого “Повчання”, “Повчання” англійського короля Альфреда. “Повчання” Во­лодимира Мономаха виділяється цілеспрямованістю і високою художністю. Ви­ходячи з власного досвіду, Мономах формулює основні життєві принципи, роль і місце князя в суспільстві, виражає тривогу за долю батьківщини, прагне до єд­ності.

Чудовою пам'яткою лицарської поезії XII ст., відомою ще з шкільної лави, є славнозвісне “Слово о полку Ігоревім”. Ця поема є чи не найбільшою культурною і літературною цінністю України-Русі.

Нагальна потреба у книгах сприяла створенню на Русі спеціальної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців, палітурників над її творенням працювали перекладачі, художники, май­стри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дорого. За свідченням візантійських хронік, за одну книгу можна було купити в ті часи великий будинок або 12 га землі.

Літописи свідчать, що у Х-ХШ ст. на Русі вже були люди, яких можна назвати “книголюбами”. Це князі Ярослав Мудрий, його син Святослав (“Ізборник” Святослава 1073 та 1076 рр. були укладені на підставі його книжного зібрання), Володимир Васильович та ін. Свої книги князь Святослав (Чернігівський) передав Києво-Печерському монастирю, коли став його ченцем. “Патерик” Печерський розповідає також про ченця Григорія, який мав багато книг, і про те, як їх у нього весь час крали, а він знову купував, а потім подарував свою бібліотеку монастирю. Проте практично всі ці зібрання книг здебільшого лишалися недо­ступними для широкого загалу. Скарбницею народної мудрості й твор­чого духу для русичів були пісні, загадки, приказки, казки. З покоління в покоління передавались ці твори, сповнені таємниць і чаклунства, хрис­тиянських цінностей і залишків язичеського минулого, героїки боротьби з ворогами за незалежність. У XII-XIII ст. поряд з традиційними з'являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні та родові хроніки, життєписи мо­нахів та князів. Особливістю літописання доби роздробленості Русі є його вузько земельна прив'язаність. Виняток - Київське літописання, яке і в цей час зберігало загальний характер. Проте кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей в стилі викладання, мові, меншій кількості відомостей з релігійного життя, у відчутному впливі європейських хронік.У ІХ-ХІ ст. на Русі склався героїчний епос у формі билин, однак подальші події стерли його в пам'яті народній, тож відомі билини лише у записах із земель, що входили у Північно - Східну Русь. В українському фольклорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу, а потім їх витіснили думи з новою тематикою. Самобутність культури Київської Русі виявляється також у перевазі естетичного моменту над філософським. Згадаємо, що у Київській Русі не було власної так званої “шкільної філософії”, а тому вона не мала таких творів, як “Джерело знань” Іоанна Дамаскіна або “Суми Бого­слов'я” Фоми Аквінського. Проте це не означає, що Русь не мала свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування здійснювалось у специфічній формі - у формі мозаїк, фресок, буді­вель, ікон. Не силогізми і дефініції, а зримі прояви творчої краси взяли на себе додаткові функції, які в інших культурах брало абстрактне мислення.

Мистецтво.

З поширенням християнства в Київській Русі розвивається мистецтво: у міській забудові домінують храми. Перший кам’яний храм - церква Богородиці Десятинної, зведений у 989-996 роках на замовлення Володимира Великого. Значного розквіту архітектура Київської Русі досягла за часів Ярослава Мудрого. Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став Софіївський собор у Києві. Розписи Софійського собору характеризуються певною стилістичною єдністю. Вони є одним з найдавніших етапів розвитку монументального мистецтва Київської Русі, хоча багато що пов'язує Київську державу з Візантією, незаперечним залишається той факт, що його вірне розум­іння можливе лише в контексті давньоруської культури. Мозаїкам і фрескам Софії притаманні свіжість та безпосередність, у них немає властивих чисто візантійським пам'яткам витонченості і надмірного спіритизму, як немає і того сліпого копіювання антич­них зразків, від чого так страждає багато творів візантійського ми­стецтва.

Образи Софії Київ­ської сповнені величавого спокою і мужньої сили. Це образ Богоматері Оранти, Образ Ісуса Пантократора, Образи Апостолів, і хоча в цих обра­зах є ще чимало від архаїчної скутості, вони вражають монументаль­ним розмахом, могутністю, повнокровністю. Художники, що працювали в Софії Київській, віддавали перевагу приземленим постатям з великими рисами обличчя. Типове поло­ження постатей строго фронтальне, що мало підкреслити іконний характер образу. Головний психологічний акцент зроблено в зображенні очей, чий зосереджений погляд фіксується на глядачеві. Постаті, навіть у складних поворотах ( євангеліст Марк на вітрилі ) завжди тяжі­ють до площини, яка завжди сковує рух. Композиційний ритм бага­толюдних сцен глибоко статичний. Вся розповідь ведеться у спокій­ному, епічному тоні, величному й урочистому. Не меншою монументальністю позначена й колористична гама, в якій послідовно проведено принцип укрупнен­ня кольорових плям та їх ритмічного повторення. Художньо довершеною спорудою XII ст. є П’ятницька церква у Чернігові. Деякі будівлі нагадують споруди в романському стилі, це Успенський собор у Володимирі – Волинському XII cт., Кирилівська церква у Києві –XII ст., Успенський собор у Києві і Успенський собор у Чернігові – XII cт. З XIII ст.провідною стає оборонна забудова: оборонні башти з бійницями, кріпосні стіни та вежі, вікна-бійниці. Цікаву історію мала давньоруська фортеця Тустань, про яку вперше згадується у польських літописах 1340 р. Тустань була перешкодою на шляху польських завойовників.

Театральне мистецтво розвивалося на основі народних обрядодійств. В Київській Русі носіями ідей народного театрального мистецтва були скоморохи. Про виступи скоморохів згадується у давньоруських літописах. Вони брали участь у весільних обрядах, ярмарках, розважали людей на площах. Княжий театр в основу дійства заклав лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру скла­дався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, пода­валися на музичїй основі в супроводі музичних інструментів. Тема­тично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З зане­падом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: князя, княгиню, бояр, дружину.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна. Народна музика Русі складалася з вокальних та інструменталь­них мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви викону­валися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструменталь­ного супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упо­рядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, ви­творюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками. Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музи­ки напевне був дуже різноманітний: танковий, ліричний, побуто­вий, жартівливий. Найчастіше зустрічаються згадки про величальні пісні князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків - ”Слово о полку Ігоревім”. Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавця­ми таких творів: Боян (XI ст.), Митуса (XIII ст.).З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні тру­би, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах вживалися ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві труби та роги, орган, смик або гудок, смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний інcтрумент. Наприкінці X ст.виник церковний спів, основою якого став крюковий або знаменний розспів – унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строгого піднесеного складу, мелодію записували спеціальними знаками – крюками.