Тема №8 Європейська культура хіх-хх ст. План

1. Основні тенденції розвитку культури XIX - XX ст.

2. Європейська філософія XIX ст.

3. Наука XIX ст.

4. Мистецтво ХІХ ст.

5. Модернізм в культурі XXст.

Основні тенденції розвитку культури XIX-XX ст.

XIX ст. стало часом бурхливого розвитку світової культури, який торкнувся усіх сторін суспільного життя і позначився на матеріальній і духовній еволюції. 20-ті роки XIX ст. в Європі можна назвати роками революцій в Італії, Іспанії, Росії, Франції. Зростає соціальне розшарування, збільшується клас пролетаріату. Відбуваються важливі зміни в освіті, запроваджується реформа у вищій освіті, активно створюються університетські наукові школи. Зростаюча економічна і політична інтеграція світу сприяє процесам культурного обміну між народами.

У другій половині XIX - почат­ку XX ст. майже всі європейські держави переживали складний період у своєму історичному розвитку. В Італії тривала національно-визвольна боротьба проти австрійського гноблення за об'єднання країни. Під вла­дою Прусії відбулося поступове об'єднання німецьких земель в єдину державу, через довгі роки Паризької комуни пройшла Франція. Відбу­вався активний процес зміни суспільних відносин, політичних інститу­тів. До політичної влади в більшості країн прийшла промислова бур­жуазія, яка забезпечувала своє панування завдяки військовій силі, ре­формам, у тому числі й модернізації виборчої системи і жорстокій екс­плуатації. Створення марксистської теорії і становлення робітничого руху свідчили про поглиблення протистояння в суспільстві. Буремні роки революції і соціальних потрясінь мали безпосередній вплив на розвиток культури: змінювались світоглядні основи, стилі, на­прями в мистецтві, реформаційних змін зазнала система освіти, що явля­ла собою ланцюг між різними рівнями духовного життя суспільства.

Суспільний розвиток другої половини XIX - початку XX ст. характеризувався глибинними змінами у всіх сферах життя: в європей­ських країнах завершився промисловий переворот, спостерігалося не лише кількісне зростання виробництва продукції та обсягів світової торгівлі, а й якісні зрушення в технології і структурі промисловості.

Жодне століття не знало таких величезних соціальних потрясінь, таких жахливих світових війн, такого широкого націольно-визвольного руху, такого бурхливого науково-технічного прогресу як ХХ століття. В наслідок чого життя людини помітно ускладнилося, а темп життя прискорився. В цих умовах величезного значення набуває концепція прав людини в теоретичному і практичному формуванні культурного процесу сучасних держав. Вона стає однією з головних в діяльності ЮНЕСКО, організації, яка виникла в 1946 р. Мета її діяльності - сприяння прогресу світової цивілізації через розвиток співробітництва між країнами в галузі освіти, науки та культури. ХХ століття - час усвідомлення величезної цінності культурної спадщини минулого. Це питання особливої гостроти набуло в наслідок великих втрат, яких зазнало людство підчас двох світових війн.

У художньому житті ХХ століття виникає і набуває розвитку модернізм - новітній, сучасний, який виник в кінці XIX - на початку XX ст. і поширюється у всіх видах мистецтва. Великого прогресу досягла наука та техніка які стали вирішальними у всіх сферах життя людини, з’являються нові види мистецтва: телебачення, реклама, комп’ютерна графіка.

Європейська філософія XIX ст.

Розгляд культури Європи першої половини XIX століття потребує наголосу на філософії утопістів-соціалістів, перед­усім французів Сен-Сімона і Ш.Фур'є. Активна теоретична діяльність цих видатних гуманістів, їхні наукові праці відобразили соціально-політичні, економічні, культурні процеси у Франції й Англії початку XIX століття. Проте їхні твори, хоч і містили гостру критику капіталізму, були відірвані від тогочасної конкретної політичної ситуації. У своїх теоретичних працях “Нотатки про загальне тяжіння”, “Про промислову систему”, “Нове християнство” Сен-Сімон розвиває думку про новий промисловий лад, що спирався б на працю всіх членів суспільства, а соціальне становище конкретної особи відповідало б його праці. Сен-Сімон виступав за збе­реження приватної власності. На його думку, саме великі власники мають бути при владі і, діючи в інтересах усіх громадян, створювати рівновагу в суспільстві. Сен-Сімон висловив чимало плідних думок про класову будову суспільства, про можливості планової економіки, про май­бутнє всесвітнє об'єднання людей. Шарль Фур'є - автор праць “Теорія чотирьох рухів і загальних доль”, “Теорія всесвітньої спільноти”, ”Новий господарський соціетарний світ” поділяв історію суспільства на п'ять періодів: едемізм (зелений рай), дикість, патріархат, варвар­ство і цивілізація. Теоретично, вважав Ш. Фур'є, людство вже досягло рівня цивілізації - тобто епохи гармонії та щастя. Проте на практиці життя людей не поліпшилося - навпаки, стало біднішим і драматичнішим. Причини цього ПІ. Фур'є вбачав у природі капіталізму, в поділі суспільства на багатих і бідних, використанні праці бідняків.Й.Г.Фіхте вважає за необ­хідне обгрунтувати філософію як практику моральної дії. Філософія трактується ним як наука наук, як джерело люд­ської могутності.

Важливе значення німецький філософ Й.Г.Фіхте приділив концепції інте­лектуальної інтуїції, відводячи їй засадничу роль у наукому вченні, що його філософ пояснював як логічну систему інтуїтивних споглядань.Й.Г.Фіхте надає інтуїції особливого значення й намагається з'ясувати її природу через суміжні поняття, зок­рема, ототожнює інтуїцію з діяльністю, включає етику в структуру філософського знання й поєднує моральність з творчою активністю людини. Це принципово новий аспект аналізу співвідношення філософії та етики. Надзвичайно плідними були спроби Й.Г.Фіхте розглядати культуру як засіб поєднання обов'язку з почуттям.

Особливе місце в історії німецької класичної філософії належить Фрідріхові фон ПІеллінгу. Він зазнав великого впливу філософської концепції Фіхте. Шеллінг започаткував тенденцію естетизації філософського мислення, розглядаючи мистецтво як вищу стадію розвитку світового начала. Філософські погляди Шеллінга у другій половині XIX століття стимулюватимуть дослідження безсвідомого, міфу, символу як внутрішнього змісту образів.Відомі праці Ф. Шеллінга - “Про Я як принцип філософії”, “Про світову душу”, “Система трансцендентального ідеалізму”, “Філософія та релігія”, лекції з філософії мистецтва. Попри складність, неоднозначність і суперечливість філософських ідей Шеллінга, не можна заперечувати силу їхнього впливу на світорозуміння інтелігенції Європи як у XIX, так і в XX столітті, адже відбиток шеллінгіанства є у філософських концепціях Гегеля і Фейербаха, Шопенгауера і Фрейда, К'єркегора і Бергсона. Без об'єктивної діалектики природного буття в раннього Шеллінга не було б такого широко відпрацьованого об'єктивно-діалектичного вчення Гегеля.

Філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля вважається вершиною німецького класичного ідеалізму. За своїми поглядами Гегель - об'єктивний ідеаліст, головне досягнення його філософської концепції теорія діалектики. Найважливішим у філософському становленні Гегеля вважається ієнський період (1801-1807рр.), коли він написав першу велику працю “Феноменологія духу”. В 1812-1816 роках, працюючи в Нюрнберзі директором гімназії і викладачем філософської пропедевтики, він створює “Науку логіки”. В 1816 році Гегель починає працювати на кафедрі філо­софії у Гейдельберзькому університеті й сповна викладає свою систему в “Енциклопедії філософських наук”. Наприкінці 1818 року починається останній берлін­ський період діяльності Геuеля, пов'язаний з роботою над “Філософією права”, розробкою й читанням курсів з філо­софії історії, естетики, історії філософії, що їх за лекційними конспектами видано вже по смерті філософа.

Наука XIX ст.

Промислова революція, яка розпочалася в XVIII ст. у Великобританії та в окремих країнах Європи, набуває все більшої сили та розмаху. Паровий двигун, сконструйований Джеймсом Уаттом, стає універсальною машиною, поступово знаходить застосування і електрострум. Роберт Фултон побудував підводний човен “Наутілус” і пароплав. Великих здобутків досягли англійські вчені у фізиці, хімії, біології, медицині.

Складна соціально-політична ситуація у Франції в другій половині XIX століття закономірно висуває на перший план саме проблеми революційної боротьби, війни і миру, постаті конкретних політичних діячів. Проте незважаючи на політичну ситуацію, а часто саме всупереч їй, у цей період тривав активний науковий пошук, зроблені численні від­криття, які, по суті, визначили розвиток науки й у XX століт­ті. Відзначимо, передусім, діяльність видатного математика й фізика Анрі Пуанкаре, що уславився вчен­ням про диференційні рівняння, а також як автор основних положень теорії відносності.

Особливу роль відіграли французькі вчені в дослідженнях будови речовини й становленні атомної фізики як само­стійної науки. 1896 року французький фізик Антуан Бекке-рель уперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів вивчали видатні французькі фізики П'єр Кюрі та його дружина Марія Склодовська-Кюрі. Вони відкрили нові елементи: полоній і радій, встановили, що радіоактивне випромінювання може бути двох видів. Саме М. Склодовська-Кюрі запровадила в науковий обіг поняття радіоактивність. Пізніше, вже в співавторстві з А. Деб'єрном, вона отримала металевий радій. XX століття високо оцінить наукові здобутки П'єра і Марії Кюрі - Нобелівська премія 1903 року, а в 1911 році Марія Склодовська-Кюрі отримає другу Нобелівську премію. Пізніше до вивчення радіоактивності приєднаються вчені інших країн Європи, зокрема німець Ганс Гейгер, англійці Ернст Резерфорд і Фредерік Содді, данець Нільс Бор, але пріоритет у цій галузі, безперечно, належить французам.

І ще одне досягнення французької науки й техніки другої половини XIX століття слід згадати: новий метод виплавлен­ня сталі, що його 1864 року винайшов французький металург П. Мартен і спорудження першої мартенів­ської печі. Так званий мартенівський метод виробництва сталі утримався як найпрогресивніший до середини XX сто­ліття.

У Німеччині в середині XIX століття стрімко розвивалася важка промисловість, будівництво, споруджувалися залізни­ці, металургійні та машинобудівні заводи. Значна увага приділяється у 50-60-ті роки XIX століття військовій про­мисловості, зокрема розбудовуються заводи Круппа. Револю­ція 1848-1849 років підштовхнула економічний розвиток країни. Проте робітничий клас Німеччини був іще слабкий і не міг вирішити головного завдання цього історичного періоду - об'єднати країну, тому це здійснювалося зго­ри, через політику загарбницьких воєн, що їх вела Пруссія.

З другою половиною XIX століття пов'язана й така важлива подія, як вихід з друку першого тому “Капіталу” К. Маркса - праці, яку її автор вважав справою всього свого життя. “Капітал” був фундамен­тальним аналізом природи капіталізму.

Мистецтво ХІХ ст.

Романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині XIX ст.

Залежно від ідейного спрямування творчості романтиків, від їх ставлення до проблеми протистояння безнадійній сучасності,їх ділили на дві течії: активну - революційну, громадянську, іншу - філософську, психологічну, консервативну. Обидві течії відбивали панівні настрої в суспільстві першої половини XIX ст. і внесли в скарбницю світової культури чимало вагомих здобутків. Російські письменники-декабристи, революціонери за своїми поглядами, у своїх творах зверталися до ідеалізації рицарської давнини або до релігійної філософії й містики, а інші торкалися проблем громадського життя, прославляли подвиги героїв-борців або сатирично викривали вади суспільства.

Літературний шлях Гете не можливо віднести до якогось одного напряму, оскільки він пройшов складний шлях трансформації від класицизму й романтизму до яскраво виражених реалістичних тенденцій. Він не лише видатний поет, засновник німецької літе­ратури Нового часу, а й мислитель, учений, політичний діяч. Його теоретичні праці “Звичайне наслідування природи. Ма­нера. Стиль”, “Правила для акторів”, “Вчення про колір” відіграли вагому роль у розвитку європейської естетики.

“Барабанщиком революції” називав себе видатний німець­кий поет Генріх Гейне, сучасник рево­люцій 1830 - 1848 років. Поет займав прогресивну радикаль­ну політичну позицію, підтримував ідеї утопічного соціа­лізму, був прихильником соціально активного мистецтва. Водночас він показав, наскільки психологічно складно роз­вивається мистецтво, самосвідомість митця в періоди істо­ричних зламів. Залишаючись, по суті, романтиком, Гейне все-таки знаходить сили виявити слабкі наївні риси роман­тизму. З цього погляду не втрачають свого значення теоре­тичні дослідження Г. Гейне: “До історії релігії та філософії в Німеччині” і “Романтична школа”.

У перші десятиліття XIX століття завершується життя ще одного видатного представника німецької культури - Людвіга ван Бетховена. Цей виразник тра­дицій віденської класичної школи став засновником героїчного стилю в музиці. У творчості композитора знайшли відображення ідеї Великої французької революції. Глибоко гуманістичні симфонії 3-тя “Героїчна”, 9-та - з хором на слова “Оди радості” Ф. Шіллера, 32 фортепіанні сонати, квартети, романси стали надбанням світової культури, свідченням появи нової музики XIX століття.

У першій половині XIX століття особливу роль відіграє італійська культура, адже Рисорджименто як національно-визвольний рух поставив перед національною культурою численні проблеми. Серед них слід підкреслити найважли­вішу - забезпечення італійської національної спільності. Бо саме культурна спільність тривалий час була чи не єдиною формою об'єднання народу.

У розвитку італійської національної культури дослідники виділяють 1816-1830 роки - період раннього романтизму, коли він набуває політичного забарвлення, стає пропа­гандистом суспільних і художніх ідей, які об'єднували прог­ресивну частину італійської інтелігенції. Романтизм не обмежувався якимось одним видом мистецтва, сферою його виявлення були література, живо­пис, музика, театр.Але не в кожній національній культурі романтизм позначився на всіх видах мистецтва.Яскраве втілення романтизмувідбулося в музи­ці італійця Джоаккіно Россіні, поляка Фредеріка Шопена , угорця Ференца Ліста.

Своєрідно складалася доля романтичного мистецтва у Франції. Протягом досить короткого часу класи­цизм змінився романтизмом, а романтизм реалізмом. Жак-Луї Давід є найвидатнішим представником французького класицизму в живописі на межі XVIII і XIX століть, його полотна це: “Клятва Гораціїв”, “Лікар А. Леруа”, “Смерть Марата”, “Сабінянки, що зупиняють битву між римлянами і сабінянами”. Ежен де Лакруа починає руйнувати принципи класицизму й утверджує романтизм як вияв революційного пафосу, як підтримку боротьби французького народу проти монархізму. Динамічні за композиціями, пройняті гуманізмом, картини Е. Делакруа несли в собі дух свободи, віри у творчий потенціал народу “Різанина на Хіосі”, “Свобода на барикадах”, ілюстрації до творів Й. В. Гете, В. Шекспіра.

Специфіка і своєрідність романтизму полягає в тому, що в цьому напрямі мистецтва можливі плідні й перспективні модифікації завдяки взаємодії з реалізмом, урахуванню кла­сичної спадщини, органічному зв'язку з народно-поетичною творчістю, у багатьох європейських країнах водночас із розвитком романтизму значну роль відіграє жива народно-поетична творчість, яка продовжує вікові традиції усної народної поезії і яка відгукується на найсучасніші проблеми європейської дійсності, у багатьох літературних творах заво­ювання критичного реалізму плідно й органічно поєднують­ся з розповіддю романтичного типу “Спартак” Джованьйолі, романи В. Гюго “Знедолені”, “Трудів­ники моря”, “Овід” Е.Л. Войнич, доробок поетів Паризької комуни Е. Потьє, Ж.Б. Клемана.

Спроби поєднати романтизм із реалізмом помітні вже у творчості видатного іспанського живописця Франсіско Гойї, композиторів Джозепе Верді, Дж. Россіні і Гектора Берліоза.

У творах О. Бальзака і Ч. Діккенса реалізм починає набу­вати тих рис, які пізніше розроблятимуть в європейській культурі, утверджуючи, передусім, пізнавальну функцію мистецтва, вимагаючи правдивого, об'єктивного відображен­ня дійсності. При цьому міру реалістичності твору визна­чатиме міра проникнення в реальність, глибина й повнота її художнього пізнання.

За всієї національної самобутності літератури, видової специфіки мистецтва архітектури, живопису, музики, театру - кожної конкретної країни Європи, можна визначити й загальні риси, які були типовими для художнього процесу цього періоду. Досить чітко простежується тяжіння митців до відображення суспільних суперечностей часу, ними поступово виборюється право критичної оцінки реаль­них суспільно-політичних ситуацій.

У 70-80-ті роки XIX століття в європейському мистецтві спостерігається жанрове оновлення: поступово зникає міфо­логічний жанр, а тяжіння до нового, змістового наповнення символу - тенденція, яка визначила новаторство творів Ежена Делакруа “Свобода на барикадах” і Франсуа Рюда “Марсельєза” - рельєф на Тріумфальній арці в Парижі, трансформується в символізм і свідомий відхід від реалізму частини європейських митців. Найбільш виразно це просте­жується у творчості талановитого швейцарського живописця Арнольда Бьокліна. Найвідоміша картина Бьокліна “Острів мертвих” не лише мала широке визнання серед сучасників митця, а й багато в чому зумовила творчі пошуки митців наступних поколінь, зокрема литовця Мікалоюса Чюрльоніса та іспанця Сальва-дора Далі. Водночас слід зауважити, що для значної частини європейських країн (Польща, Чехія, Сло­ваччина, Угорщина, Румунія, Болгарія) реалізм залишався панівним художнім методом протягом усього XIX століття, зберігши свій вплив і у XX столітті.

Модернізм в культурі XXст.

Модернізм виникає в кінці XIX на початку XX ст. Ідеологічне обгрунтування йому дав символізм. Слово модерн означає новітній, сучасний, термін сумарний, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних і суперечливих художніх напрямів у світовій культурі XX ст. Модернізм - це культура, яка заздалегіть протиставляє себе будь-якому різновиду традиційної культури. Першою стадією розвитку модернізму став декаданс – напрямок культури, який характерезується песимізмом, тугою за втраченими суспільством духовними ідеалами. Відчуваючи дисгармонію світу, антигуманність відносин у суспільстві, декаденти відмовляються від пропагування активної соціальної діяльності. Найбільш яскраво декаденські мотиви знайшли відображення у творчості символістів. Серед західноєвропейських поетів-модерністів особливе місце належить Гійому Аполінеру, який звернувся до традицій “фігурно-візуальної “ поезії XVII ст., створивши на цьому грунті кілька маленьких шедеврів. Одним з них є твір “ Зарізана голубка і фонтан”, в якому вперше з’являється алегорія миру в образі голубки, що пізніше була використана П. Пікассо. В архітектурі стиль модерн прагне поєднати вишуканість і декоративність з граничною простотою форм і ліній. Характерно, що різновид архітектурного модерну в Німеччині називався югендстиль - "стиль молодих". Архітектурні форми та декор модерністських будівель були незвичними, тут часто застосовувалися зовсім нові прийоми художнього оформлення. Так, бельгієць В. ОРТ пер­шим застосовує в декорі пружну лінію, що звивається “лінія Орта”.

Видатним представником стилю модерн був А. Гауді. Відомий його проект фантастичного житлового комплексу в Барселоні Каса Міла: хви­леподібний фасад, витягнуті вертикально балкони, утворені кованими гра­тами, декоративна скульптура. Всесвітньо відомий зразок стилю модерн - Храм Святого Сімейства в Барселоні, створений Гауді. Фантастично виглядає парк Гуель у Барселоні: тут у декорі паркових споруд, що звиваються, мов змії, використано в мозаїчних при­красах фрагменти черепиці й навіть уламки ножів - це створює напружений образ, який неможливо забути.

Рис модернізму набуває й органічна архітектура 20-30-х рр. Пану­вав тут принцип індивідуальності, неповторності споруди. Представники цього напряму прагнули використовувати природні матеріали, орієнтува­лися на зв'язок архітектури з навколишнім середовищем. Засновником цього стилю був американський архітектор Ф. Л. Райт, який вважав, що будинок - це організм, що вільно виростає посеред ландшафту. Його фан­тазія створила знаменитий будинок Кауфмана, відомий більше як Буди­нок над водограєм: дім із терасами-консолями, по яких стікає потік води. Прихильниками цього напряму були фіни Е. Брюкман, австрієць А.Лоз.

У XX ст. модерн з його пристрастю до декоративно-прикрашальних елементів витісняється конструктивізмом, який використовує лише суто функціональні елементи. Західні міста наповнюються будинками пря­мих ліній, які жорстко зорієнтовані лише на зручність і комфорт. У чому й полягала "нова естетика". Видатний архітектор цього напряму - Ле Корбюзьє. Він сформував п'ять основних принципів архітектури XX ст: будинок на стовпах, сад на пласкому даху, вільне планування інтер'єру, горизонтально витягнені вікна, вільне компонування фасаду. За його про­ектами збудовано знамениті житловий будинок у Марселі, ансамбль Чандигарх (Індія), каплиця в Роншані. Функціоналізм здійснив величезений вплив на сучасну архітектуру. Саме звідси прийшли будинки галерейного та коридорного типів, двоповерхові квартири та квартири із вбудованим устаткуванням, які створено за економічно-раціональним принципом планування інте­р'єру.

Водночас, у 20-30-х рр. XX ст. складаються дві протилежні теорії будівництва - урбаністична та дезурбаністична. Мрією урбаністів було створення міст-гігантів, утворених хмарочосами. Найвідоміший прихиль­ник цієї теорії - згаданий Ле Корбюзьє. На початку 20-х рр. він створює діораму Сучасне місто на 3 млн мешканців і проект реконструкції центру Парижа - План Вуазен, який являв собою комбінацію хма­рочосів, висота їх сягала 200 метрів у поєднанні зі складною мережею транспортних шляхів. Це була спроба розробити проект міста май­бутнього.

Прихильниками урбаністичного напряму були Т. Гарньє проект “Про­мислове місто”, М. Кьянтоне, проект “Містомайбутнього” з числен­ними однотиповими багатоповерховими спорудами із сталі та бетону.

Дезурбаністи ж спиралися на теорію Е. Хоугарда. Він висунув аль­тернативну ідею будівництва невеличких (від 30 до 60 тис. мешканців) вільно спланованих міст-садів із парком у центрі та індивідуалізованими житловими будинками. Ці міста мали утворювати кільце навколо мегапо-лісу або стати містами-супутниками, які розвантажили б велике місто. Прикладом втілення принципів дезурбанізації може слугувати комплекс Ла Мюетт у Дрансі під Парижем, архітектори Е. Бодуен та М. Лодса, міста-сади поблизу Парижа, архітектор Терньє та Лондона, архітектор Кельвін.

З часом проекти архітекторів ставали дедалі шокуючими. Так, куль­турний центр у Парижі їм. Ж. Помпіду, середина XX ст.; архітектори Пьяно та Роджерс, побудовано з винесенням усіх комунікацій: труб, ліфтів, дротів на зовнішні стіни і розфарбовано в яскраві кольори, що утворює химерну та яскраву декоративну оздобу будинка, який усередині абсолютно вільний від технічного навантаження.

У середині 50-х рр. народжується поняття хай-тек - високоякісна тех­нологія, яка знаходить своє втілення і в архітектурі. Одна з перших спо­руд у цій техніці – театр у Сіднеї - архітектор Й. Уотзон, 1973 р. Майже водночас з сіднейським театром Е. Саарінен створює у США величезне сфе­ричне покриття над стадіоном Бєльського університету - ця грандіозна конструкція висить на сталевих тросах.

Наприкінці 70-х рр. як протест проти безликої “технічної” архітекту­ри виникає пошук "антитехнічних", "природних" форм. Так, японець Кисьо Курокава запропонував будинок у вигляді дерева, де всередині сто­вбура проходили всі комунікації, а квартири, що примикали до стовбура, нагадували короткі вузлуваті гілки.

Водночас, з цими пошуками велика група архітекторів намагалася гармонійно сполучати хай-тек з елементами класичної архітектури. Прикладом такого сполучення може бути Культурний центр ім. Лінколь­на в Нью-Йорку. Запрова­джуються багатокольорові керамічні панно; нові матеріали - анодований алюміній, нержавіюча сталь. Цей новий напрям - сполучення конструктивних елементів XX ст. з традиційними формами минулих епох отримав назву постмодернізму.

Американська архітектура, що висунула ідею буцинка-хмарочоса, викликала хвилю наслідування в Європі другої половини XX ст. Висотні будинки будують у формі паралелепіпеда, циліндра, трапеції, бджолиних сот тощо, що вражає польотом архітектурної фантазії. Тепер західне місто являє собою завдяки сполученню традиційного старого міста з новою архітектурою сучасних районів, багату й різноманітну панораму.

Живопис і скульптура модернізму свідчать про незвичайно інтенсивний процес дедалі зростаючого звільнення митця від усякої школи й впливу будь-якої традиції. Імпресіонізм (від фр. іmpression - враження) перетворив поняття натури на поняття “враження від натури”. З винаходом фотографії мис­тецтво вже не відчуває обов'язку копіювати натуру. Головним стає авторське бачення. Яскравість палітри, визначена майже науковим підходом до законів оптики й теорії кольору, естетизація буденного стали ознакою імпресіоністичного живопису. Це пейзажі англійця А. Сіслея, полотна французів О. Ренуара та Е. Дега, закохано­го у світ балету “Блакитні балерини”. Найвидатніший скульптор імпре­сіонізму - француз О. Роден, співець духу й тіла людини, його роботи: “Мислитель”, “Вічна весна”.

До постімпресіонізму, що загострив прийоми деформації натури, відносять француза П. Гогена, автора “Таїтянських пасторалей”, у яких створено поетичний міф про щасливе життя примітивних полінезійців; голландця В. Ван Гога, закоханого в сонце, що міниться барвами в про­стих явищах життя, відома його картина “Соняшники”.

Авангардистським напрямом в образот­ворчому мистецтві Заходу XX ст. став кубізм, дещо аналогічний футу­ризму в літературі. Він поставив на меті вияв прихованої геометрії речей, зводячи складні форми та поверхні до простих фігур: куба, паралелепі­педа, кулі. У картинах П. Пікассо постає подоба своєрідного рент­гену світу, в якій непросто вгадати знайомі речі. Згодом майстер перейде до ще більш радикального напряму руйнації натури – абстракціонізму, який зародився в Росії, де нігілістично-революційна свідомість інтенсивно провокувала руйнацію традицій. Але експерименти таких майстрів, як К. Малевич, автор “Чорного квадрата”, та, особливо, В. Кандинський, знайшли виз­нання, передусім, на Заході. Кандинський відкрив течію супрематизму, оперуючи на полотні кольором і лініями як такими, абсолютно позбавле­ними зв'язку з натурою.

Сюрреалізм ("зверхреалізм") пішов іншим шляхом. Грунтуючись на теоріях 3. Фрейда, митці цієї течії почали розкладати видимі форми ре­чей і заново комбінувати їх уламки, створюючи атмосферу сну або ма­рення. Найвидатніший майстер іспанець С. Далі, який створив своє­рідний сюрреалістичний літопис XX ст. з його політичними катастрофа­ми, агресивною жорстокістю й атомною загрозою “Передчуття громадянської війни”, “Атомна Леда”.

Експресіонізм (від слова "експресія" - виразність) відбив передчут­тя катастрофи, атмосферу між двома світовими війнами “Крик” Е. Мунка, в якому світовідчуття людини, пройнятої жахом існування, розірвано на вібруючі, мов хвилі, контури та кольори.

Характерним зразком авангардистського образотворчого мистецтва є скульптури Сезара (справжнє ім'я - Чезаре Бальдаккіні). Він експериментував з нетрадиційним матеріалом - дротом, ча­стинами машин і механізмів, болтами, обрізками труб, комбінуючи їх у подоби людських фігур і тварин “Персонаж”, “Оголена помпеянка, що сидить”, “Риба”. Елементи натури були для нього часом трампліном для власних фантазій: скульптура “Комаха-слон” є дивовижною комбінацією голови й тулуба слона з лапками комахи.

У другій половині 50-х рр. в образотворчому мистецтві Америки народжується поп-арт. Він являє собою комбінування цілком реальних побутових речей на полотні. Творцями його стали Р. Раушенберг та Дж. Джонс. У 60-ті рр. на венеціанській виставці було продемонстровано картини, складені з частин автомобілів, лопат, брудних штанів, манекенів тощо. Не менш цікавий і близький за духом до поп-арту оп-арт. Тут усе побудовано на ефектах кольору й світла, які через оптичні пристрої про­cіюються на геометричні конструкції. Цей напрям сягає свого розвитку в другій половині 60-х рр. в Америці. Деякі ідеї оп-арту запозичила су­часна реклама.

З 60-х рр. у мистецтві Заходу поширюється принцип мультимедіа. Це комбінування різних за природою та матеріалом фрагментів: кіно, музичних, світлових ефектів, живописних. Перший зразок такого шоу -"Вибух пластики неминучий" Е. Уорхола.

Музично-театральне мистецтво епохи модернізму - яскрава й багата спадщина. Це веризм в італійській опері, що будується на натуралістичному відбитті реалій у сполученні з екзотикою та макси­мальним напруженням голосу співака: “Мадам Батерфляй'” та “Чіо-Чіо-Сан” композитора Дж. Пуччіні, вживання екзотичної східної мелодики ха­рактеризує музику К. Дебюссі: ‘Післяполуденний відпочинок фавна”. Яскравий представник музичного модернізму - німецький композитор Т. Адорно, який вважав, що музика має бути цілком відокремленою від соціальних завдань.

У модерністський балет XX ст., що збагатив класичну традицію яск­равою екзотикою та сміливістю інтерпретацій, вкладено чимало зусиль емігрантами з Росії: постановник балетів С.Дягілєв, видатні артисти В. Ніжинський, А.Павлова; згодом Р.Нурієв.

Варто також відзначити роль таких композиторів-модерністів, що емігрували з Росії, як І. Стравінський та А. Шнітке. Перший збагатив світову музику сполученнями фольклорної архаїки з імпресіоністичною свободою звучання та джазовими ритмами. Другий повернув музиці здатність виражати емоції з первісною силою, не втрачаючи врівноваже­ності й вишуканості, вихованих класикою.

Водночас, саме у сфері музики, яка у XX ст. стає справді масовим і найпоширенішим мистецтвом, з найбільшою чіткістю виявляється екс­пансія масової та значне звуження ролі елітної культури. Уже в XIX ст. формуються водевіль та оперета - легкі жанри, напівдрама зі співом та щасливою розв'язкою; шансон - перехідне явище на межі між симфо­нічною класикою та сучасною естрадною піснею. Світову славу здобуває шансоньє Е. Піаф, що виконує пісні, народжені життям демократичних верств паризької вулиці. Поступово естрадне шоу, якому футуристи впев­нено прорікали майбутнє, справді відтісняє на другий план інструментально-симфонічне й оперно-театральне мистецтво. Стають дедалі популярними в масах циркові жанри: акробатика, клоунада, їзда верхи.

З початку XX ст. поширюється джазова музика, побудована не на мелодиці, а на синкопічних ритмах; запровадили її чорношкірі амери­канці, опираючись на стародавні африканські традиції, це Л. Армстронг. Американський композитор Дж. Гершвін став творцем симфонічного джазу: симфонічна поема “Американець у Парижі’, концерт “Рапсодія у блюзових тонах”. У другій половині XX ст. джаз поступається рок-музиці, відомий виконавець - Е. Преслі. Обидва напрями викликали спочатку гостре неприйняття респекта­бельного суспільства, але протягом півстоліття набули статусу музичної класики сучасності.

Візитною карткою епохи стала неймовірна популярність музичних гуртів та окремих співаків. Завдяки використанню можливостей сучасної естради, підсилення музичних якостей звучання, зорові ефекти в сполу­ченні з можливостями кіно (кліпи), виступи набувають характеру закін­чених і часто естетично досконалих етюдів, тематикою яких є перипетії кохання, становище молоді в суспільстві: ансамбль “Веetlеs” (“Жучки”), народженого в робітни­чих районах англійського міста Ліверпуль, гурти “Quееn” (“Королева”), “Rolling stones” (“Камені, що котяться”).

У другій половині 50-х рр. у Західній Німеччині та Франції у музиці виникає такий напрям, як алеаторика. Серед її прихильників - німець­кий композитор і диригент К. Штокгаузен і французький композитор П. Булез. Вона проголошує принципи випадковості, імпровізації при ство­ренні мелодії. Наприклад, по нотному паперу розбризкується чорнило, краплі якого прочитуються як ноти. Так створено “Увертюру” для відкрит­тя фестивалю ”Варшавська осінь”.

У 70-ті рр. починає формуватися електронна музика, поширена і в сучасному світі. Ідея створення такого типу музики належить німецьким композиторам К.Штокгаузену, X. Еймерту та В. Майер-Епперу. Вона створюється за допомогою електронно-акустичної апаратури.

Не менш цікаві й пошуки у сфері сучасного театру. Найхарактерні­шим явищем є театр абсурду. Основними ідейними принципами театру цього типу були: буття людини абсурдне, життя не має сенсу, поведінка людини нелогічна і залежить найчастіше від ситуації. Класичними тво­рами театру абсурду стають п'єси Е. Іонеско. Найвідоміший та найхарактерніший його твір - п'єса “Носороги”. У ній дія побудована навколо фантастичного сюжету незрозумілого й нело­гічного перетворення звичайних людей на носорогів. Незабаром усі меш­канці міста, окрім одного, виявляються носорогами. Єдина людина, що зберегла власний вигляд, тепер стає дивиною/ Іонеско по­чув розповідь очевидця про масову істерію, що охоплює людей при появі Гітлера. І саме ця розповідь стала тим поштовхом, що змусив письмен­ника звернутися до такого незвичайного сюжету.

За природою своєю належить до сфери масової культури кіно, технічні потенції якого створюють нечувані можливості для митця, особливо ж сьогодні, із застосуванням комп'ютерного моделювання. Батьківщина кінематографу - Франція, де Л. та О. Люм'єри зняли на початку XX ст. перші стрічки: “Прибуття поїзда”, “Сніданок дитини”, заклавши основи документального кіно. У Франції виникають пред­течі ігрового кіно стрічки Ж. Мельєса “Леді зникає”, “Червона шапоч­ка”, “Подорож на Місяць”. Німе кіно висуває своїх видатних майстрів як Ч. Чаплін, який створив у численних комічних ролях образ “маленької людини” XX ст., кумедно­го обивателя, що прагне бути людиною, наражаючись на постійні прини­ження. Наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. у сферу кіно приходить звук. У 1922 р. американський винахідник Лі Де Форест створює систему “Фо-нофільм”, звук стало можливим записувати на плівку, виникає кольорове кіно. Поступово в кінематографі виникають серйозні стильові течії, як, наприклад, експресіонізм у стрічках німецьких режисерів, що прагнули сконденсувати притаманну часові атмосферу абсурдного жаху: ”Носферату - привид ночі” Ф. Мурнау, варіації на тему відомого вам­піра Дракули, румунського князя епохи Відродження, уславленого жорстокостями; “Кабінет доктора Калігарі” Р. Віне, варіант сюжету про доктора Фауста, що створив потвору. Художники-експресіоністи створили до фільму декорації зі зміщеними пропор­ціями та неприродними кутами. На задник було нанесено чудернацький візерунок світлотіні, а зовнішності акторів надано зловісності за допомо­гою гриму. Післявоєнний кінематограф тяжіє до соціально-пси­хологічних колізій сучасності. Тріумфально проходять по екранах світу стрічки режисерів, які представляють італійський неореалізм, пов'язаний з антифашистським рухом: “Рим - відкрите місто” Р. Росселіні, “Земля дрижить” Л. Вісконті, “Крадії велосипедів” В. де Сіки, “Рим, 11 годин” Дж. де Сантіса. В Італії працює видатний кіноре­жисер Ф. Фелліні: “Солодке життя”, “Вісім з половиною”. Тема самітності та безвихіддя стає головною в багатьох картинах М. Антоніоні “Ніч”, “Затьмарення”, “Пустеля”. Кіно успадковує традиції соціально-психологічного роману. Стрічка “400 ударів” Ф. Трюффо відкриває цикл кінооповідей про французького підлітка Антуана Дуанеля, що дорослішає від кар­тини до картини: “Коханняу 20років”, “Вкрадені поцілунки”, “Сімей­не вогнище”.

Водночас, серйозне кіно кінця XX ст. використовує й мову популяр­них масових жанрів бойовика та фантастики, щоби розповісти глядачам про проблеми сенсу життя “Леон-кіллер” та “П'ятий елемент” режи­сера Л. Бессона, “Інопланетянин”та “Парк юрського періоду” Стівена Спілберга.