Тема №5 Українська культура xXст.

План

1. Політичне життя та культурний процес в Україні на початку XX ст.

2. Українська культура в умовах тоталітаризму 30-х років.

3. Культура України в роки війни і повоєнного періоду.

4. Українська культура в 60-80 роки.

5. Діячі української культури в еміграції.

Розвиток української культури XX ст. можна характе­ризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 ро­ку, що має відносно різні за змістом етапи:

а) національ­ного відродження (1917—1933 рр.);

б) тоталітарного пану­вання “соцреалізму” (1933—1956 рр.);

в) стихійного підне­сення духу національного опору (1956—1987 рр.);

г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).

Політичне життя та культурний процес в Україні на початку XX ст.

Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкін­ці XIX ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності. У Першому Універсалі (23.07.1917 р.) ново­утвореного українського парламенту — Центральної Ради сутність національного відродження була визначена сло­вами: “Віднині самі творитимемо наше життя”. За корот­кий час сформувалися соціально-політичні та національно-духовні цінності, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної дер­жавності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позна­чився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відро­дження, відома під назвою “українізації”. Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об’єктивно цьому сприяла політика українізації, здійснювана в контексті проголошеної XII з’їздом РКП(б) коренізації. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи класові цілі: зближення між зрусифікованим робітничим класом і українським селянством, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною. Українізація сприяла тому, що в Україну повернулися з іміграції видатні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, С. Єфремов, А. Ніковський. Всього повернулося десятки тисяч тих, хто працював на ниві культуротворення. Особлива заслуга у здійсненні політики українізації належала О. Шумському та М. Скрипнику, які в 20-ті - на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УРСР. Вони розглядали украї­нізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як “дерусифікацію пролетаріату”. М. Скрипка підтримував діяльність театру “Березіль” і галичан Л. Курбаса, А. Бучму, М. Крушельницького, Й. Гірняка. Інститут історії очолив Д. Яворницький, інститут географії С. Рудницький, в інституті філософії керівна роль належала вихідцям з Галичини В. Юринцю та П. Демчукові. Українізація вплинула на освіту. Успішно запроваджувалось обов’язкове початкове навчання, яке велося української мовою, переважно україномовним стало навчання і в технікумах та вузах. Офіційною мовою діловодства і судочинства була українська мова. З метою консолідації літературних сил М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ), членами якої стали П. Тичина, В. Сосюра, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський. Інша картина була на західноукраїнських землях, що входили до складу Польщі. Зокрема в Галичині і на Волині кількість українських шкіл значно зменшилась. Було скасовано українознавчі кафедри у Львівському університеті, переслідувались українські культурно-освітні заклади, товариства. Теж саме відбувалося і на Буковині, яка перебувала під владою Румунії і українців Карпат у складі Чехословаччини.

Освіта, вища школа, наука, література.

Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка роз­витку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була від­крита українська гімназія в Києві, пізніше університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогоспо­дарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі - Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. За десять пореволюційних років україн­ських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, серед них, зокрема, у 1921 р. 121 ча­сопис, 60 газет.

Влітку 1918 р. була створена комісія по організації проекту Української Академії (УАН) під керівництвом мі­ністра освіти М. Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського, на той час члена партії кадетів, визначного вченого й організато­ра науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський, вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лі­рик, котрий знав багато мов. Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д. Багалій, П. Тутковський, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний. У складі Академії у різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилоз, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащенко, Д. Заболоцький, В. Липський, О. Корчак-Чепурківський. У Києві 1918 р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів засновано Близькосхідний інститут, реорганізований в 1920 р. в Інститут закордонних зв’язків. У 20-х роках під егідою Академії плідно розвивається наука, приділяється увага фундаментальним досліджен­ням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.

Загальне піднесення національної культури було тісно пов’язане з розвитком літературного процесу. У 1918 - 1921 рр. виникає велика кількість літературних об’єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи “Мистецтво”, “Літературно-критичний альманах”, “Черво­ний вінок”, “Музагет”, “Гроно”, “Шля­хи мистецтва”, “Жовтень”, “Вир революції”. Новій українській поезії того часу були притаманні ро­мантичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумака (“Заспів”), В. Сосюри (“Червона зима”), І. Кулика (“Мої коломийки”). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини “Сонячні кларнети” і “Плуг”. Характерними рисами поетики нового стилю були не­спокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Ко-билянської, М. Коцюбинського.

На творчості українських літераторів 1917-1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму. Зокре­ма, тяжіння до нього було характерним для творчості пое­та, театрознавця, перекладача М. Вороного. Він навчався на філософському факультеті Ві­денського та Львівського університетів, добре знав євро­пейську літературу. На формування його світогляду й літературно-естетичних уподобань вплинуло знайомство з І. Франком. У 1901 р. М. Вороний опублікував у “Літературно-науковому віснику” лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який би “змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур”. Творчість М. Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буден­ність. Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театрального мистецтва, М. Вороний був одним із засновників Національного зразкового театру (1917 р.), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918-1919 рр.). Цей видатний діяч української культури XX ст. був двічі репресований, у 1934 та 1938 роках.

Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм та футуризм, помітні також у твор­чості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О.Слісаренка, М. Терещенка, В. Кобилянського, М. Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок та­ких поетів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, які групувалися навколо видав­ництва “Молода муза” (1906-1909 рр.) у Львові.

Проте наближення до західноєвропейської модерніст­ської естетики не було механічним запозиченням. Продов­жуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890—1938 рр.), зокрема його збірка “На грані”(1919 р.), де поет звертається до мотивів революційного героїзму та оптимізму. Подібні мотиви відчутні і в творчості М.Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями гли­бокого філософського значення. Про зрілість таланту пое­та свідчить збірка “Будівлі.” (1929 р.), що цілком відпові­дає традиціям необароко і водночас є новаторською, на­повненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Найвидатніша постать тогочасної української поезії - П. Тичина (1891-1967 рр.), котрий після виходу збірки “Сонячні кларнети” (1918 р.) здобув славу “глибоко на­ціонального поета”. Його поезії мали новаторський резо­нанс далеко за межами України. На жаль, під тиском по­літичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізованй як зразковий оспівувач соціалістичних пере­творень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гума­ністичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сково­роди та Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови. Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі “нео­класиків”, їх естетична програма характеризувалась праг­ненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки європей­ської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи “Пролеткульту”, проти профана­ції літератури закликами до масовості, пролетаризації, про­ти заперечення класичної культурної спадщини. Ідейним натхненником групи “неокласиків” був М. Зе-ров (1890—1937 рр.) - видатний діяч національного відро­дження, поет, атеїст, критик, професор. Він володів п’ят­надцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стиліс­том, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики. Основні завдання літератури М. Зеров окреслював положеннями про освоєння досвіду всесвітнього письменства, дослідження української літературної тра­диції та переоцінка культурного надбання, вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння культурних зразків Європи, ство­рення власних літературних фондів. М. Зеров акцентував на відмінності російського і українського духовного процесу.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був М. Рильський. Справжній злет творчості поета починається з його збірк “Під осінніми зорями” (1918 р.), де романтичний дух ран­нього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років “Крізь бурю і сніг”, “Синя далечінь”, “Тринадцята весна” романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, по­будована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням ук­раїнської мови, але й своїми перекладами з західноєвро­пейської літератури. У 1932 р. після гострої критики за “втечу від життя”, ідеалізм М. Рильський змушений був “пе­ребудуватися” і став офіційним радянським поетом,, авто­ром “Пісні про Сталіна”, поем “Марина”, “Літо”, “Ук­раїна”. До групи “неокласиків” належали також М.Драй-Хмара, О. Бургардт (псевдонім Юрій Клен). Доля їх склалася трагічно. У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об'єднання – “Аспис”, “Ланка”, “Марс”, до складу яких входили талановиті літератори В. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський. Вони зробили значний вне­сок у розвиток українського культурного процесу, проте їх імена довгий час були викреслені з пам’яті народної. Відомим представником української літератури був Є. Плужник. Да­руючи Є. Плужнику збірку своїх поезій “Будівлі”, М. Ба-жан написав: “Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів”.

Визначним теоретиком національно-культурного відро­дження був М. Хвильовий. Він поділяв принципи “неокласиків”, бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила -офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування пролетарської культури. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них В. Еллан-Блакитний, Ю. Близько, М. Йогансен, а також в якійсь мірі М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко. Офіційна критика, що ототожнювала реалізм з матеріа­лізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М. Хви­льовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Се­ред них широкого розголосу набула стаття “Україна чи Малоросія?”, де письменник чітко висловився за необхід­ність національно-культурного відродження. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового “Вальд­шнепи”, новели “Сині етюди” започаткували нову українську прозу, а тво­ри “Санітарна зона”, “Фрагменти”, “Я (Романтика)” належать до кращих зразків світової літе­ратури.

Театр,образотворче мистецтво, архітектура, музика.

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-ті роки в драматургії та театрі. Найважли­вішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. В 1918 р. у Києві діяли три театри: Державний драма­тичний, під керівництвом О. Загарова і В. Кривецького, Державний Народний П. Саксаганського і “Молодий те­атр”, який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від “Молодого театру” і з групою акторів створив театр ім. І. Франка. В основу театральної естетики “Молодого театру” були покладені західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п’єси “У пущі” Лесі Українки і “Затоплений дзвін” Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі “Гайдамаки” Т. Шевченка та “Цар Еділ” Софокла. Лесь Курбас здобув визнання як ви­датний організатор театру і режисер-реформатор теат­рального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної єв­ропейської драматургії і традиції українського театру. У 1922 р. Лесь Курбас на основі “Молодого театру” створив новаторське об’єднання - театр “Березіль”. Теат­ральна практика театру сприяла згуртуванню і твор­чому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, Й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в твор­чу практику акторської майстерності, заклали підвалини, новаторської театральної школи в Україні. Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов’язаний з творчістю письменника В. Винниченка, у якій відбилися суперечності тогочасно­го соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою у західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п’єса “Чорна пантера і Білий ведмідь”, у якій йшлося про тра­гічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужден­ною реальністю богеми. У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, особисте життя якого підпо­рядковане громадським потребам, а моральне єство - сві­тоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п’єса “Між двох сил” (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами. За типом художнього втілення образів українського революційного-процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політич­ної і духовної ситуації в українському відродженні, драматургія В. Винниченка, підпо­рядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи талант і професіоналізм письменника, критич­но оцінював ідеологічну перевантаженість його творів, вва­жав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висло­вився про творчість В. Винниченка Є. Маланюк, стверджуючи, що Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні.

Широку палітру взаємозв’язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша, яка належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п’єси у 1930-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми “97” та “Зона”, комедія “Мина Мазайло”, лірична драма “Патетична со­ната”. У постановці Л. Курбаса п’єси М. Куліша “Народ­ний Малахій”(1928р.) та “Мина Мазайло”(1929р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

На етапі національного відродження в 20-ті роки знач­ено пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва, завдяки плідній роботі Української Академії Мистецтв, утвореної в 1917 р. Перший ректор Ака­демії видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід в історії української культури. його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласи­цизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п’ятнадцять своє­рідних композицій до “Української абетки” (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів. Для гра­фічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

У витоків українського авангарду стояли художники О. Богомазов, О. Екстер, В. Єрмилов. Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холод­ного, який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.). Значний внесок у розвиток культури на західноукраїн­ських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш, якому належить ініціатива створення у Львові “Товариства для розвою руської штуки” (1898 р.), “Товариства прихильників української літератури, науки і штуки” (1905 р.), першого у Львові українського мис­тецького журналу “Артистичний вісник” (1905 р.).

Для творчості художника О. Новаківського характерні мотиви експресіонізму картини “Мо­лох війни”(1919 р.) і “Революціонерка”(1924 р.). Він засну­вав у Львові художню школу(1913 р.), де здобули почат­кову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г, Смольський, О. Плешкан. Велике значення для розвитку українського мону­ментального живопису має творчість художника М. Бойчука, який обстоював власну концепцію живопису, що грунтувалася на поєднанні національних, пе­редусім іконописних і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких ка­зарм у Києві (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру у Харкові (1933 - 1935 рр.). Він виховав плеяду послідовників таких як Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр. Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналіс­тичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстрі­ляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мисте­цтва міцно ввійшли поняття “школа Бойчука”, “бойчукізм”.

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники ”Об'єднання Сучасних Митців” (ОСМ), заснованого А. Петрицьким. Він працював у галузі театральної декорації, зокрема оформляв виста­ви “Молодого театру”. У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня. Відомі своїми новаторськими пошуками художники М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Му­рашко, К. Костанді, О. Шовкуненко, О. Курилас, В. Мона­стирський, О. Сорохтей.

На творчість українських скульпторів негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана “монументальна пропаганда”, спря­мована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на про­ект пам’ятника Т. Шевченку у Києві 1926 р., де були від­хилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам’ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Кратко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе. Пам’ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер (1891— 1966 рр.).

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національ­ний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дере­в’яної архітектури і “козацького бароко”. У цьому напря­мі працював архітектор Д. Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю, йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914-1915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогос­подарської академії (1925-1927 рр.). Талановитий митець був незаконно репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко, автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920-1930 рр.), Червонозаводського театру в Харкові (1931- 1938 рр.).

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, му­зичної школи М. Лисенка та новоїєвропейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М.Равеля, 0.Скрябіна, Е.Гріга, А.Дворжака. Значний внесок у роз­виток української музичної культури зробили М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Степовий Б. Підгорецький, П. Сениця та ін. У 1920-1930 рр. українська музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанро­вість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся. Уперше було створено національні театри опери та балету в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. На Україні і далеко за її межами пропагує своє мистецтво хорова капела “Думка”, Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, Державна капела бандуристів, Український державний симфонічний оркестр. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, О. Петрусенко. Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський. На Західній Україні плідно працювали композитори Л. Сочинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, Н. Нижанківський, В. Барвінський, И. Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка (1907 р.), оперний театр (1900 р.). Тут працювали талановиті співаки С. Крушельницька, О. Мишуга, М. Менцинський, О. Руснак. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-спі­вацькі товариства “Руська бесіда”, “Торбан”, “Боян”.

Українська культура в умовах тоталітаризму 30-х років

Уже в 1926 р. И. Сталін почав наступ на національну культуру, що супроводжу­вався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кра­щих сил творчої інтелігенції. Ця сто­рінка національної культури увійшла в українську історію як “Розстріляне відродження”.

Культурне піднесення в Радянській Україні май­же припиняється у 1932-1933 рр., відомих як час “розстрі­ляного відродження”, коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, нау­ки. Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслід­ки для духовного життя народу. Навіть талановиті радян­ські письменники, поети, художники, режисери, які дебю­тували в 30-ті роки, змушені були орієнтуватися на пере­січні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Прикладом може бути поезія А. Малишка, драматургія О. Корнійчука. Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикаль­ною. Його вірші, покладені на музику П. Майбородою “Київський вальс”, “Пісня про рушник”, “Стежина”, О. Білашем “Цвітуть осінні тихі небеса”, отримали на­родне визнання. Для культури цього періоду був характерний був характерним мо­нопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духов­ної культури від літератури до образо­творчого мистецтва, від філософії до релігії. Насильно привнесені ідеологічні постулати есте­тики соціалістичного реалізму сприяли формуванню кіль­кох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформіс­тів та призвели до поширення кон’юнктури в ми­стецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального зни­щення національних шкіл у мистецтві, призвели до фізичного й духовного знищення най­яскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934-1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.

Жорстокий моральний терор обрушився на наркома освіти УРСР М. Скрипника. У березні 1933 р. він був змушений залишити свою посаду, а кілька місяців пізніше, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою ж була доля М. Хвильового. Тотальної чистки зазнав як сам Наркомос УРСР так і наукові, педагогічні, культурно-освітні установи, які входили в його систему. Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали бдь-які спроби торкатися в наукових дослідженнях національних особливостей культурного розвитку чи соціально-економічних процесів. Кінець 20-х - 30-ті роки в історії культури українського народу пов’язані з наростанням міфологізованих уявлень про радянську дійсність і становище людини. І чим більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, тим гострішою була потреба підмінити в свідомості трудящих об’єктивні уявлення про реальний стан суспільства міфічними легендами про нього. Над створенням і підтримкою таких легенд, крім пропагандиського апарату партійних органів, мали працювати всі сфери культури – літеретура, кіно, теарт, образотворче мистецтво. Тому культура дедалі більше стає предметом “постійної уваги партії та уряду”. Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж звинувачувалися в антипартійній ідеології і строго контролювалися органами цензури – Головліт, Головмистецтво, Головрепертком. Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логіч­не завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на мі­щанина. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомо­сті населення, соцреалізм — на офіційному. Про масштаби трагедії української культури та найбільш трагічні аспекти докладно викладено в книгах Ю. Лавріненко “Розстріляне Відродження” і “Репресоване Відродження”.

У 30-ті роки релігія була оголошена антиподом культури, духовенство переслідувалось і висилалось за межі України, багато було репресовано, а церкви закрито, зруйновано, або передано під господарські приміщення.

Примусова колективізація і пов’язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 року становлять собою не тільки одну з найтрагічніших сторінок української історії, але й відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя й господарювання, на з’язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Колгоспне життя змінило селянина, а у приклад їм поставлений був робітничий пролетаріат. Міф “про гегемонію пролетаріату” мала втілювати в життя політика індустріалізації з методичним забезпеченням у вигляді раціональної планової економіки та ірраціонального пафосу перевиконання п’ятирічних планів. Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освіта, а гуманітарні науки викладались тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення. З 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова, неповна середня, середня. Були запроваджені - єдиний день початку навчального року перше вересня, тривалість уроку 45 хв., затверджено п’ятибальну систему оцінки знань, основною формою викладання став урок. На початку 30-х р. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти, вищим навчальним закладом став інститут, а середнім – технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора й доцента, введене обов’язкове складання заліків та іспитів. На 1 січня 1941 р. діяло в УРСР 173 вузи і 693 середніх спеціальних навчальних закладів, чисельність фахівців перевищила 500 тис. чол. Проте недоліком було те, що значна увага приділялася предметам з історії партії, скорочувались години з викладання історії України та літератури, невисока зарплата вчителів. В грудні 1932 р. з вимогою Сталіна і Молотова припинити українізацію школи були переведені в основному на російську мову навчання, що відбивало сталінську концепцію “злиття націй”.

Не зважаючи на диктата сталінського тоталітаризму у розвитку науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де в 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене ядерне ядро, всесвітньої слави здобув офтальмолог В. П. Філатов. У 1936 р. у складі УАН утворився ряд суспісьствознавчих інститутів, в тому числі Інститут історії України, але українським історикам було заборонено займатись періодом Київської Русі. Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ. У 1936 р. ВУАН було переіменовано на АН УРСР, багато її співробітників репресовано, репресії стали навід’ємною частиною сталінської “культурної політики”.

Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози 30-их рр. можна відзначити романи “Людолови” З. Тулуб, “Наливайко ” Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушують у книгах А. Макаренко “Педагогічна поема”, О. Копиленко “Десятикласники ”, О. Донченко “ Школа над морем ”. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повісті М. Трублаїні “Шхуна Колумб”, В. Владка “Нащадки скіфів”. У драматургії відомі стали п’єси О. Корнійчука “Загибель ескадри”, “В степах України”. У 1934 р. різноманітні літературні об’єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів. У Галичині після поразки у боротьбі за незалежність з Польщею літературний процес був досить політезований, письменники розділились на три групи: націоналістична (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга.);

пролетарсько-прорадянська (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор.);

ліберальна (Ірина Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева).

У Західній Україні вирізнявся своїм новаторським талантом поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич, привертають увагу філософським осмисленням буття збірки “Три перстені”(1934), “Книга Лева”(1936), посмертні видання “Зелена євангелія”, “Ротації”(1938).

У 1934 р. столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією подією пов’язані нажаль не кращі сторінки з історії культури, оскільки було зруйновано цілий ряд архітектурних шедеврів вітчизняного зодчества, серед них Михайлівський Золотоверхий монастир, Військово-Микільський собор, Церква Різдва Богородиці Пирогощої. В архітектурі переважали споруди “радянського псевдокласицизму”, з застосуванням радянської символіки у зовнішньому та внутрішньому оформленні. Однією з перших і найбільш показових споруд у цьому плані є будинок сучасної Верховної Ради України, зведений протягом 1930-1939 рр. і будинок Ради Міністрів України, збудований у 1934-1939 рр.

У 30-ті роки розпочався злет кар’єри драматурга, кінорежисера, громадського діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933 р. його п’єса “Заги­бель ескадри” була відзначена премією. Успішно йшли в театрах його п’єси “Платон Кречет”, “Правда”(1937 р.), “Богдан Хмельницький” (1939 р.), “Фронт”(1942 р.), “В степах України” (1941, 2-га ред. 1963 р.), “Макар Діброва” (1948 р.), “Сторінка щоденника” (1964 р.), “Пам'ять серця” (1969 р.). Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені вираз­ною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Про значення творчості О. Корнійчука в тогочас­ному культурному житті свідчить те, що виконанням ролей в його п’єсах прославили себе актори А, Бучма, Ю. Шумський, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, В. Добровольський, П. Нятко, О. Ватула, М. Яковенко, О. Кусенко. Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхи­лення від життєвої правди. Послідовне проведення “лінії партії”, вірність принципам соціалістичного реалізму - все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар’є­рі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946-1953 рр.), Головою Верховної Ради УРСР (1959-1972 рр.), лауреатом державних премій.

Наприкінці 20 - початку 30-х р. провідною в кіномистецтві стає творчість О.Довженка (1894-1956 рр.) - одного з провідних діячів національного і світового кіно­мистецтва. До значних здобутків митця належать фільми “Звенигора’ (1928 р.), “Арсенал” (1929 р.), “Земля” (1930 р.), “Іван” (1932 р), “Щорс” (1939 р.). Він був також автором документально-публіци­стичних фільмів, п’єс, автобіографічної повісті “Зачарована Десна”(1957 р.), кіноповісті “Повість полум’яних літ” (1944-45рр., екранізована в 1961 р. Ю. Солнцевою). Митець надзвичайної сили, О.Довженко змушений був ба­гато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму “Земля” розпочалось його переслідування офіцій­ною критикою. У 30- ті р. українське кіно потрапляє під жорсткий ідеологічний контроль. Було заборонено фільми “Кармалюк”, “Аероград”, “Тарас Трясило”, “Земля”. О. Довженко уник заслання, лише погодившись на постановку фільму “Щорс” – прототипу мосфільмівського “Чапаєва”.

Культура України в роки війни і повоєнного періоду.

У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала не кращі часи, навіть приєднання західноукраїнських земель до УРСР для розвитку суспільного та культурного життя мало фатальні наслідки. В роки німецької окупації були вивезені мистецькі та історичні цінності, 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинилося. Раданська влада зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні національні почуття народу. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені історичним сторінкам минулого. З’являються високохудожні твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (М. Рильський “Слово про рідну матір”, П. Тичина “Голос матері”, В. Сосюра “Любіть Україну”). Провідною стала тема мужності й героїзму, виявлених радянськими воїнами в боях з фашистськими загарбниками. Кращі батальні полотна україн­ських митців не тільки правдиво відтворюють різні епізоди війни, а й пронизані високим героїко-патріотичним почуттям. В роки війни значно розширилися межі батального жанру: худож­ники в своїх картинах зображували не тільки сцени бою, а й епізоди фронтового життя (О. Любимський, “Наказ № 227/1944”). Дороги війни покликали до творчості талант А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія “Ук­раїно моя”, написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата “Клятва” на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса, твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, М. Дерегуса, М. Глушенка, В. Касіяна. Розвивається мистецтво плаката ( В. Касіян “На бій, слов’яни” та оригінальна за задумом серія “Гнів Т. Шевченка - зброя перемоги”. На тексти Кобзаря ство­рив серію плакатів “Вражою злою кров’ю волю окропіте!” О. Довгаль. Кілька серій малюнків на теми війни виконав В. Касіян (“У фашиській неволі”, “Українська боротьба”, “Відомсти!”). Написав сценарій фільму “Україна в огні” О. Довжен­ко. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставле­ний лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою (“Повість полум’яних літ”). Продовжувалась робота над художніми фільмами, серед яких кращими були: “Олександр Пархоменко” режисера Л. Лукова”, “Як гартувалась сталь” М. Донського і фільм “Райдуга” за сценарієм Ванди Василевської. Цей фільм отримав “Оскара”, премію Академії мистецтва США, фільм “Нескорені” одержав золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі в 1946 р.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кіно­хроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кіне­матограф. І в цьому велика заслуга О. Довженка, що у 1943 році створив документальні фільми “Битва за нашу Радянську Україну” та “Перемога на Правобережній Україні”.

В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета “Українське слово”, літературний журнал “Літаври”. В Галичині українське слово пропагувала газета “Краківські вісті”. Під час відступу фашисти розгромили в Україні 62 театральних приміщення, пограбовано літературні та лабораторні фонди, зруйновано школи, вивезли цінне наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернута в СРСР, але залишена в музеях Москви та Ленінграда.

Післявоєнні п’ятнадцять років в історії української культури - період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заангажована - це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Комуні­стична ідеологія післявоєнних років ще з більшим завзяттям спробує зміцнити свою парадигму соціального буття, нівелюючи при цьому творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати в межах визначеної тематики.

У другій половині сорокових років відбудовані й реконструйовані - Дніпрогес імені В. Леніна, будинки Київського університету імені Т. Шевченка (архітектор П. Альошин) та Верховної Ради Укра­їни (архітектор С. Заболотний). Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, деко­ративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотич­них почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, україн­ського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєн­них років, який отримав назву сталінське бароко.

В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до під­кресленого узагальнення образу радянської людини. Мужність і ге­роїзм радянських бійців, їх рішучість будь-якою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в осцову полотен О. Будникова “Стояти на смерть”, Ю. Волкова “Подвиг п’яти героїв-севастопольців”, Ц. Перхета ”Подвиг моряків”, В. Полтавця “Атаку відбито”. Всесоюзна виставка і VIII Українська художня виставка в 1946 р. наочно довели, що в роки війни образотворче мистецтво зміцніло і зросло за рахунок талановитої молоді О.Шовкуненка – серія портретів видатних діячів української радянської культури, Т. Яблонської “Ворог зблизька”, С. Строщенка “Партизанський край”, Г. Берковича “Народження ненависті”, скульптурні твори “Тарас Шевченко” М. Лисенко, “Портрет президента АН УРСР академіка О. Богомольця” Л. Муравіна, мармуровий бюст композитора Ревуцького скульптора М. Ковальова, графічні твори В. Литвиненка, О. Пащенка.

Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологіч­ного тиску українські митці намагались розширити тематику відоб­ражуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічно­го українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т. Хитрова “Силос іде”, Г. Томенко “Опівдні”, Й. Бокшай “Бокораші”, Т. Яблонська “Хліб”.

Однак ідеологічна парадигма продовжує тиснути на митців. Про­яви “українського буржуазного націоналізму” знаходять у О. Довженка, Ю. Яновського, М. Рильського, І. Сенченка. Нищівній критиці підда­но В. Сосюру за поезію “Любіть Україну”, написану ще під час війни, а також А. Малишка, Є. Кирилюк, О. Білецького та багато інших.

Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні: в 1946 р. розпущено українську греко-католицьку церкву, у сталінські табори кинуто свідому українську інтелігенцію, у спецзапасники пере­йшли документальні й історичні свідчення подій цієї доби тоталі­таризму.

Тоталітарний ідеологічний диктат у системі освіти (приниження рідної мови, історії, культури), поєднувався із зацікавленістю радян­ської влади в науково-технічному прогресі. Науково-технічні досягнен­ня у повоєнні роки в Україні представлені Інститутами електрозва­рювання, літакобудування. Але водночас чимало відомих вчених-генетиків України, зокрема, завідуючий кафедрою дарвінізму й гене­тики Харківського університету професор І. Поляков, у сільсько­господарському інституті - завідуючі кафедрами дарвінізму С. Гершензон, генетики і селекції М. Гришко стали жертвами кампанії гонінь, яка увійшла в історію під назвою “лисенківщини”.

Українська культура в 60-80 роки.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956-1959), який послабив певним чином і боротьбу з національ­ними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Період “відлиги” в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара “Люди­на і зброя”, виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка “Тиша і грім”, М. Вінграновського “Атомні прелюди”, І. Драча “Соняшник”. Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як “Кров людська - не водиця” (1957 р.), “Хліб і сіль” (1959 р.), “Правда і кривда” (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух. Навіть у складних умо­вах тоталітарної системи письменник силою свого таланту зумів показати невмирущість загальнолюдських цінностей “...Дитячі сер­дечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру...”

У той період на хвилі “відлиги” робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доро­бок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох доре­волюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Це твори Христі Алчевської, Ганни Барвінок, Володимира Винниченка, Ореста Левицького, Миколи Хвильового. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах “відлиги” цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори. Як відзначає американо-український літературознавець Г. Грабович, лише протягом 1945-1951 рр., тобто за шість років, в діаспорі було вида­но понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них - це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили в світ в ці роки, були такі талановиті літератори, як Ю. Клен, В. Барка, І. Багряний, а та­кож ті, які загинули від нацистів, - О. Ольжич, О. Теліга та інші. За умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до Відродження української духовності та культури. Роз­виткові такої тенденції сприяли передові українські гро­мадські діячі. Під впли­вом громадської думки та діяльності провідних діячів української культури М. Рильського, А. Хижняка, М. Шумило, П. Плюща, П. Тимошенко відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зокре­ма був перевиданий “Словник української мови” Б. Грінченка, зроблені деякі кроки в напрямі українізації систе­ми вищої та середньої спеціальної освіти, перед усім в за­хідних областях України. Проте головним наслідком “від­лиги” було формування молодої гене­рації так званих шістдесятників. Ця група української творчої інтелігенції в умовах “відлиги” виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовира­ження на основі осмислення національного досвіду.

Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи становить одну з ге­роїчних сторінок в історії української культури. Та нажаль біль­шість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури мину­лого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщи­ну. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних і естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційна громадянська позиція.

У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Ук­раїні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

Певні позитивні, але повільні зрушення були й у системі гумані­тарних наук: зокрема, спостерігалось піднесення українознавчих дисциплін. Багато важила в цьому контексті українофільська орієн­тація секретаря ЦК КПУ тих років П. Шелеста, який певним чином скеровував лівацькі прояви комуністичної ідеології.

З початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифіка­ція, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних дже­рел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних органі­зацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза “Хроніка опору”, “Із заповідника ім. Берія”, твір Є. Сверстюка “Собор у риштованні”, М. Осадчого “Більмо”, твори І. Калинця, В. Стуса, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів спрямо­вані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості. Одним з помітних проявів руху опору, етапом боротьби проти русифікації за незалежне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, проведена в лютому 1963 році Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 осіб, пере­творилась на публічну форму протесту проти переслідування україн­ської мови в СРСР. Наводилися численні факти невиправданого обмеження у використанні української мови, одностайно на конференції було засуджено абсурдну теорію про двомовність нації.

Сімдесяті роки - найбільш складний і суперечливий період роз­витку української культури. З одного боку, подальший, хоча й по­вільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчулись і тут: звер­нення до проблем філософії людини, філософії природознавства, роз­витку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасштабні археологічні до­слідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, ве­ликомасштабні фольклорні та етнографічні експедиції. Поруч з цим саме в цей період особливо відчутні відповідні обмеження в офіційній історіографії, зокрема найбільш важливих періодів її роз­витку - заборона дослідження козаччини, викривлення в аналізі періодів XVII-XVIII століття.

На зламі 60-70-х років, в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокре­ма, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у за­бороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етно­графа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У дороб­ку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до “Ко­зацького циклу”, але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України.

В українській культурі єдиним правильним методом продовжу­вав визнаватись соціалістичний реалізм.

Великого розголосу У 70-х роках набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літе­ратурі дисидентського напрямку (В. Симоненко, В. Стус, В. Некрасов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська). Українська група сприяння виконанню гельсінських домовлено­стей була утворена 9 листопада 1976 року. її засновниками стали М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий. Організатори гельсінської групи ставили свої підписи під заява­ми, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР, припускаючи, що це в більшій мірі активізує широкі маси, позбавить їх комплексу страху, успадкованого від часів сталін­ського терору. З середини 60-х років починається новий злет українського кіно­мистецтва. Виходять фільми режисерів С. Параджанова “Тіні забутих предків” (1965), Л. Осики “Камінний хрест” (1968) і “Захар Беркут” (1971), Ю. Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою” (1972), В. Денисенка “Сон” (1964), Л. Бикова “В бій ідуть тільки ста­рики” (1974), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилась акторська майстерність І. Миколайчука, він сам блискуче виступив як режисер у стрічці “Вавилон — XX” 1979 р. Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборо­нено для прокату фільми Ю. Іллєнка ”Криниця для спраглих”, К. Муратової “Короткі зустрічі” та “Довгі проводи”, М. Рашеєва “Заячий заповідник”.

Значні до­сягнення має українська музика. Створено нові опери Г. Жуковського, Ю. Мейтуса, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, балети М. Скорульського, В. Нахабіна, А. Свешнікова, Д. Клебанова, К. Данькевича, симфонії Б. Лятошинського, В. Борисова, А. Штогаренко, Г. Майбороди, К. Домінчена, М. Колесси. У вокальному та симфонічному жанрі талано­вито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лято­шинський, пісенному П. Майборода, А. Филипенко, Л. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Ру­денко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова.

В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного мину­лого в творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. Шаталіна. Невід’ємною частиною була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному ми­стецтву як певній художній структурі властиві певні стильові озна­ки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, ком­позиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток народного мистецтва триває у двох основних напрямках: художні промисли та індивіду­альна творчість майстрів. Саме в цей період від оригінального злит­тя настінних розписів і народного лубка народився станковий народ­ний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є. Миронова, М. Буряка. Образне сприйняття природи й довколишнього життя майстрів народного живопису настільки багате та індивідуальне, що мова їхніх барв і пластика форм нагадує мову самобутніх поетів. Саме в цей час було винайдено нові форми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформлюють дитячі книжки, широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха “Журавель” та “Чорногуз приймає душ”. Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гон­чарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначаєть­ся спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерп­ною фантазією і неперевершеною пластикою декоративних виробів відомих майстрів І. Білик, І. Кітриша, В. Никитченко, А. Пошивайло. Набули визнання орнаментальні тканини П. Клин, О. та Р. Горбових, І. Дерцені, М. Шерегій, Г. Вергес. Різьба по дереву - один з найпоширеніших та оригінальних виробів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвивається як ужиткова й архітектурна орнаментика, з другої - як скульптура, іграшка, об’ємний декоративний посуд. У сучасних народних промислах продовжують жити і розвиватися кращі традиції минулого, зберігаються прадавні архетипи мислення і естетичні уподобання нашого народу.

В 70-80-х роках відбулося загальне розчарування в соціалістич­них ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала як наслідок офіційної культури. Підвищується інтерес населення до нетради­ційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, захід­ного способу життя і мислення. Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура у 80-х роках продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умови пробудження української свідомості, накопичення національно-культурного потенціалу, відновлення історичного мето­ду при аналізі питань походження українського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваються зміни в образотворчому мистец­тві (авангардистські течії і національна тематика), музиці (україн­ський рок-фестиваль “Червона рута”), кіно (звернення до історичної тематики).

У процесі відродження української культури гідну роль відігра­ють “шістдесятники”, загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов’язку митця перед народом (роман “Маруся Чурай”), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації ("Чорнобильська мадонна"), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу (“Манускрипт з вулиці Русь­кої”, “Вода з каменю”). Належне місце в скарбниці української культури займають тво­ри галицьких майстрів, що характеризуються безпосереднім і щи­рим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сільського, жанрові полотна В. Монастирського, Г. Смольського. Виникають передумови підйому української національної культури в 90-х рр., її важливої ролі в утворенні та розвитку незалежної держави.

Серед основних напрямів оновлення і перспективного розвитку української культури - проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції та їх оновлення відповідно до вимог часу, гли­бокий патріотизм, культурний діалог на міжнаціональному й міждер­жавному рівні, екологічна проблематика, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо-історичному процесі.

Діячі української культури в еміграції.

Невід’ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників україн­ської еміграції. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есе­їст, критик і публіцист Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, ми­тець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призна­чення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У вірші “Доба” (1940 р.) поет наголошує, що запору­кою відродження України є активність, воля і наполегли­вість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти сво­боду:

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Мов по трупах років, перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання україн­ської нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідео­логічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція “України-Скитії, степової Гелади”. Є. Маланюк є також автором оригі­нальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 р., з 1944 - за_; кордоном) - поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Леже. Великий знавець української поетики і мови, він напи­сав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів ”Слова о полку Ігоревім”. С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, И. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки – “Франсуа Війон. Життя і твори” (1971 р.), статті про Т. Шевченка як ху­дожника, про український іконопис. Відомий С. Гор­динський і як талановитий живописець, графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок.

Серед, письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багря­ного. Він навчався у Київському худож­ньому інституті, належав до літературного об’єднання “Марс”. Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи “Звіролови” (1944 р., перевиданий '947 р. під назвою “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”) (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію по­неволеного в центрі Європи народу. Твори написані на до­кументальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики. Роман “Сад Гетсиманський” у своїй образній доверше­ності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера.

Світового визнання набула творчість скульптура О. Архипенка, який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім’ям пов’язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. (“Ступаюча жінка”, 1912 р., “Постать”, 1920 р.), скульптора М. Черешньовського, який створив пам’ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада), Л. Молодожанина, автора пам’ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.).

Світовим визнанням користується творча спадщина гра­фіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського, який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори “Соняшник” (1962 р.), портрет М. Скрип­ника (1971 р.), “Пшеничний лан” (1960 р.), “Селянський хліб” (1981 р.). У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький, випускник Берлінської консерваторії. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркест­рів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його твор­чій спадщині опери “Довбуш” (1938 р.), “Анка Ярославна” (1967 р.), “Княгиня Ольга” (1968.р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці “Українська музика” (1963 р.), “Про музику і музик” (1960 .р.). його син Роман відомий піаніст та педагог, лау­реат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастро­лював в Україні. У його репертуарі твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барвінського, Я. Степового.

Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х років В. Авраменко зняв картини “Наталка Полтавка” й “Запорожць за Дунаєм”, Л. Орлига створив стрічку про голодомор “Пісня Мазепи”.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Універ­ситет, його засновником був Союз Українських Журналіс­тів і письменників, а співзасновниками М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а після другої світової війни відновив свою ді­яльність у Мюнхені. Першим. ректором став мовознавець , та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 чоловік. Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська Господарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економіч­но-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р., на цій базі було створено Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а .. пізніше відомий економіст Б. Мартос. В 20-30-х роках в Празі працював Український Висо­кий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літе­ратури Л. Білецький. У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету Дм. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філо­логії. Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р. Першим ректором інституту був відомий україн­ський історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни - філософ і історик культури В. Мірчук. При інсти­туті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературо­знавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д. Чижевський та ін. Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Аме­рику - Канаду та США. Завдяки активній діяльності ук­раїнської громади вже у 1945 р. у Саскатунському універ­ситеті (Канада) було запроваджено викладання україн­ської мови, літератури, історії. Нині, за свідченням дирек­тори Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б. Кравченка, українознавчі про­грами запроваджені в 12 університетах Канади .

У другій половині 60-80-х р. поширюються культурні зв’язки України із зарубіжними державами. Значною мірою цьому сприяла діяльність Українського товариства дружби і культурних зв’язків з українцями за кордоном, Міністерство культури, творчі союзи. Значна роль у розвитку культурних відносин України із зарубіжними країнами належить ЮНЕСКО, членом якої Україна є з 1954 р. Під егідою цієї організації у багатьох країнах світу відзначились 1500-річчя Києва, ювілеї діячів культури Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, М, Леонтовича, С, Крушельницької, а в Україні діячів світової культури – Вольтера, Рембранта, Шекспіра, Шопена.