Матеріальна культура.

Господарство.

Скотарство та бджільництво. Наші предки самі вивели деякі породи худоби, приручаючи диких звірів. Худобу випасали у стелах або по лісових полянах. Були окремі назви пастухів різного роду, наприклад овчухи і волохи. Але у княжі часи худобу тримали тільки для власної потреби, задля молока й м'яса; про вивіз худоби на чужі торги ще нічого не чути. З домашньої птиці розводили тоді курей, качок, гусей.

Дуже високо розвинулось у ті часи бджільництво. Бджіл тримали у бортях, тобто лісових дуплах, або у видовбаних колодах. Тому пасічників звали бортниками. Мед уживався не тільки як їжа, виробляли з нього й улюблений напій, а віск слугував для виробу свічок. І мед, і віск у великій кількості вивозили на продаж до Візантії та інших країн.

Хліборобство. Хліборобство поширилося спочатку в смузі лугів, де ліс був рідший, пізніше у степовій зоні. Найбільш поширені роди збіжжя були: жито (звалося рожь), пшениця, овес, ячмінь, просо. У ранні часи чи не найбільш поширене було просо. У княжі часи поширилися також головні роди культурних рослин. Знали вже тоді горох, боби, сочевицю, часник, цибулю, ріпу, льон, хміль.

Ремесла. Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. У буйних пущах, де жили спочатку слов'яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі сформувались вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, платники, городники (що ставили городи), мостики. З дерева робили господарське приладдя і все потрібне до обстановки хати.

Високо стояли шкіряні промисли: грабарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена - усна, або усніє. При обробці шкіри уживали усіяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м'яли руками, як це видно з оповідання про Кожум'яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець - означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули - сагайдаки для стріл.

Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, обруси.

Згодом навчились відливати метал. Перші вироби - це монети, що появилися в нас за Володимира Великого. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала, дерев'яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з церкви Вознесіння.

Побут. Садиба. Господарство з домом та будинками звалося двір. Двір бував обгороджений плотом, тином або іншою огорожею з дерева і мав ворота. Дім, або хором, був дерев'яний, рублений, рідше мурований, з дерев'яним помостом. Крівлю (кров, покров) робили з соломи, тобто стріху, або з дерева. У мурованих будинках дах бував олов'яний або мідний.

Поруч з будинком стояли господарські споруди - кліті, клітини. Для худоби слугували скотниці, хліви, кошари. Стоги збіжжя стояли на гумні. Зерно складали в житниці у сусіки. Комора звалася бретяницею. Напої ховали в пивницях - погребах і медушах. Будинки, де зберігали всякі інші запаси, мали назву амбарів.

Ліжко - ложе, одр, кровать — належало ще до розкоші багатих людей. Бідні лягали на рогожі й накривалися рубом, простим полотном. Постіль бувала різна. Волинський князь Володимир Василькович мав у ліжку просту солому. В оповіданні про Лазаря ложе багача прикрашене слоновою кісткою, з перинами з паволоки, застелеїїе м'якими покривалами з витканими узорами. Убогу, обстанову хати прикрашали ще килимами, які розстилали на лавах і помостах; столи покривали скатертями й обрусами, обшитими круживом. До прикраси хати належали також ікони, які ставили на полицях чи підставках. Така полиця звалася тябло. Хату освітлювали восковими свічками, що стояли у свічниках.

Одяг. Невибагливий був тодішній одяг. Найбільше, мабуть, носили шкіряну одежу, мисливці постачали доволі шкіри і хутра. На ноги брали онуща, або копитця (рід панчох). Взуття було шкіряне: просте черевіє, прабошні, чи порошні, і кращі сапоги. У далеких лісах селяни носили лапті (личаки). На голову вбирали клобуки, шкіряні або плетені з вовни. Жінки завивали голови платками або обрусами.

Храми, священні гаї та язичницьке богослужіння.

У наукових колах досі не існує єдиного терміну, яким би можна було позначити священні гаї, віру наших предків перед прийняттям християнства. В літописах вона зветься “ поганством”, а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганими. Вперше ці слова вжиті в Римському акті 368 р. Існує кілька назв (слов'янських та українських) для позначення давніх святилищ: храм, мольбище, капище, контина та ін. Храми -церковнослов'янська форма слова хороми, що означає довга споруда у формі дуги (півкола), збудована навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище. В таких храмах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200—300 чоловік.

Західно-слов'янське слово контина, можливо, походить від конт (продовольство їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях всі присутні після принесення жертв богам влаштовували спільне застілля на честь богів, або від кант (лат., що означає урочистий спів на честь богів).

Капище - це (первісне) статуя божества. Старослов'янська капь означає “видиво”, “привид”, “образ”. Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Адже в християнських грамотах та літописах знаходимо накази: “капища идольская раскопати”, “раскопати нечистих капища”. Значить, руйнувати насипні земляні вали та горби.

Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор.

Ідол - слово грецького походження, що первісне означало зображення, “образ”, “подобу”, тобто статую бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення як об'єкт без розсудливого сліпого поклоніння. Синонімами цього слова є кумир, бовван. Кумир, як вважають дослідники означало велетень і було пов'язане з етнонімом кіммерійці. Це видається цілком переконливим, бо кумири існували вже в той час, коли народ України звався кіммерійцями, а його національні божества могли називатися ім'ям самого народу. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні, в кожному священному гаю стояли кумири богів та народних героїв і мудреців.

Моління давніх слов'ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У священних гаях заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважалися житлом богів.

Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева, переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також били природні джерела, струмки. Вважалося, що боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. Зоб­раження священних дерев було досить частим у літописах аж до ХІ ст., поки не було заборонене церковниками.

Саксон Граматик в “Історії данів” подав опис святилища венедів на острові Ругії (1168). Храм присвячувався Світовядові. Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, а із заходу - оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Сам храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою в яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені надзвичайно майстерною різьбою, що передавала образи богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи, завісу. Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, звернені в чотири сторони світу. Кожна з голів мала портретну схожість із типовими представниками цього слов'янського племені, особливо в зачісках та способі підстригання вусів. У правій руці Овітовид тримав великий ріг, вирізьблений з коштовного металу, для щорічних ворожінь про врожай. Поруч зі статуєю зберігалися символи божества - меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовидові. На ньому ніхто не смів їздити - кінь використовувався для священнодійств - ворожінь. У венедів Світовид вважався Божеством Білого Коня (світанку). Храм також мав своїх охоронців - 300 хоробрих лицарів з кіньми та зі зброєю. На думку багатьох дослідників, храм з острова Ругії був типовим для всіх слов'ян, отже, й для українських племен.

Богослужіння мало на меті насамперед очистити, просвітлити душу людини, з'єднати її з божеством, принести радість, відновити душевну рівновагу, зарядити позитивною енергією. Це досягалося принесенням дарів (жертв) Богові, споживанням ритуальної їжі та напоїв спільно зі своїми родичами, близькими, виконанням обрядових пісень, загальними веселощами, які несуть позитивні емоції, збагачують духовно, тобто дають радість і натхнення. Звичай приносити жертви у вигляді тварин: вепра, білого або червоного півня існував в Україні здавна і був частиною святкового обряду приготування спільної трапези на честь богів. Люди споживають м'ясо тварин і нині, тільки вони не присвячують цю жертву Богові, чим завдають шкоду самі собі, оскільки залишаєтеся відчуття гріха. Завдяки молитві і дотриманню правил ритуалу будь-яка трава очищається і не завдає шкоди людині. Ритуальні напої - найбільш характерний елемент богослужіння, який виник ще в іидоарійські часи, був відомий у кімерійців і скіфів, залишив матеріальні пам'ятки у вигляді мистецьких творів, як, наприклад, золотий рельєф із зображенням скіфського богослужіння на честь жіночого божества.Тут зображені ритуальні турячі роги для напоїв у руках учасників обряду, вони такі ж, як і в описах слов'янських святилищ та на Збруцькому ідолі.

В українців ритуальні напої готувалися на меду і називалися медом ще за скіфських часів. Але відоме й принесення в жертву спеціально приготованих молочних напоїв. Молоко було священною рідиною, якою навіть дозволялося гасити гнів Перуна, коли блискавка влучала в хату (водою гасити пожежу заборонялося, бо вона зайнялася з волі Богїв). Ритуальними стравами також були короваї, спечені на меду, медяники, каші з необлущеного зерна ячменю, жита, пшениці. Принесення жертв Богам природи було настільки звичайним явищем, що й донині зберігся звичай класти шматочок хліба або монету під дерево чи в траву під час збирання цілющого зілля. Це має означати вдячність людини світові рослин.

Язичницька реформа Володимира Великого

Спочатку Володимир віддавав перевагу язичницькій релігії. Літопис оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них - вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, як випадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун - бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог -боги слов'ян, Симаргл та Хоре - жидівські боги, Мокоша - фінський. У цьому є деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над вярягами, Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров мучеників за віру. Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що язичницька релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Європи.