4. Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики

Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно-культурні організації і рухи, їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твер­дості.

Перша в українській історії національно-культурна організація ви­никла в 1833 р. у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній семінарії, їх символічно назвали "Руською трійцею" (русина­ми називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утве­рджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим до­сягненням гуртка стала публікація в 1837 р. альманаху "Русалка Дністровая". У нього увійшли "Передмова" ІІІашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пі­сень, переклади. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негай­но конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених слов'янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на україн­ській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шриф­том, а так званою "гражданкою", простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ "Руської трійці" не знайшов продов­ження. Головний його ініціатор - М.Шашкевич - зайнявся літератур­ною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у важких матеріальних умовах і помер дуже молодим.

У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Схі­дній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літератур­ному процесі. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство - не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її ви­датні діячі вітчизняної культури (М. Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою - слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації - рівність людей, необхідність знищення крі­пацтва - пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а тра­диція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.

Всю другу половину XIX ст. активність національної інтелігенції розгортається майже виключно в сфері "культурництва". У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтелігенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українсь­кому народу; поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В.Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати "хлопоманами", тобто "любителями народу". Як розвиток таких настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація "Гро­мада". Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого орга­нізовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сіль­ських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській "Громаді" брав участь М.Драгоманов - історик, політичний діяч, П.Чубинський - етнограф, поет, автор слів гімну "Ще не вмерла Украї­на". Подібні громади виникли в багатьох містах.

Ідейний центр "громадівського" руху склався у Петербурзі, Сюди в кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В.Білозерський домагається дозволу і на гроші меценатів в 186і р. по­чинає видавати перший регулярний український літературний і суспі­льний журнал "Основа". У ньому співробітничають Костомаров, Ку­ліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські підручники.

Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорсто­ко придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівсь­ка громади були повністю розгромлені, журнал "Основа" закрився.-Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігій­ну літературу на тій підставі, що "никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может". Після нетривалого "перепо­чинку" на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика була про­довжена. У 1876 р. в місті Емсе царем Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги укра­їнською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською. Однозначної заборони української художньої літера­тури на "малоросійській" мові не було, але цензура таких книг не про­пускала, навіть з російських творів викреслювалися українські слова.

Імперська великоросійська політика привела до того, що українсь­кий центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Авс­тро-Угорщині після революції 1848 р. формально нерівність українсь­кої мови було усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування збері­галося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в "русин­ську" писемність. У таких умовах значна частина місцевої інтелігенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не з демокра­тичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія отримала назву "москвофільства".

"Москвофілам" у національному культурному русі протистояли "народовці" - однодумці і продовжувачі справи громад, їх журнал "Пра­вда" з 1867 р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство "Просвіта", що займалося видан­ням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів україн­ської культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівсько­му університеті активно працює М.Грушевський. Часто буває тут П.Куліш. З Женеви підтримує зв'язок М.Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І.Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище Літературне товариство ім.Шевченка, перетворене в 1892 р. в на­укове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання -"Літературно-науковий вісник", що друкував авторів і розповсюджува­вся і на Заході, і на Сході України.

Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє просте­жити, як складалася доля українського відродження в XIX ст. Пояснити його закономірності допомагає відомий теоретичний висновок німе­цького вченого Гердера про основні етапи, які проходили європейські національні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предме­ти старовини, побоюючись, що самобутність їх народу може зникну­ти. Другий, або культурницький етап став етапом відродження української мови, виникнення національної літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні ви­моги, аж до утворення незалежної держави.