4. Архітектура й образотворче мистецтво.

Архітектура і мистецтво - це дві царини, які найбільше потерпіли від татаро-монгольської навали. Будівництво в Подніпров'ї фактично було припинене і розвивалося тільки на території Галицько-Волинського князівства, базуючись на архітектурі часів Київської Русі. Данило Гали­цький і його послідовники відроджують містобудування, зводять ряд нових фортець і відбудовують старі, зруйновані ординцями. Сюди з розорених монголо-татарами міст прибуло багато майстрів. Вони за­сновували ремісничі слободи і виконували замовлення князя.

У другій половиш XIII ст. починається будівництво кам'яних замків у Луцьку, Кременці, Хотині. Нові тенденції з'являються в культовому будівництві: храми стають підкреслено урочистими (церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі візантійський стиль на­буває нових форм - переплітаються візантійсько-руський і готичний

стилі, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в Холмі) і фресками.

З кінця XIV ст. на архітектуру починають впливати зміни в тактиці ведення війни і розвиток військової техніки. Виникають замки, повніс­тю побудовані з каменю і цегли, укріплені кріпосними вежами і бійни­цями (в Луцьку. Меджибожі, Кременці). Головними замовниками стають не тільки церкви, монастирі і великі феодали, але і шляхта, зміцнілі міські і сільські общини. Зміцнюються культурні зв'язки з Західною Європою, в Україні працюють майстри з Угорщини і Польщі. Всі ці тенденції відбиваються в будівництві і внутрішньому оздобленні безкупольних храмів, в яких разом з продовженням традицій архітектури Київської Русі реалізовані творчо переосмислені досягнення Заходу.

У XV ст. архітектура все частіше повертається до київських традицій. Будуються дерев'яні храми: церква Святого Духа в Петеліче, собор Бла­говіщення в Ковелі. У невеликих храмах, побудованих міськими і сільсь­кими общинами, яскраво виявляється оборонний характер, зумовле­ний набігами татар і усобицями феодалів. Типовим прикладом церкви-фортеці є Покровська фортеця в Сутковцях (XV ст.).

На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII - XIV ст. вплинула київська школа. Найбільш популярною темою мистецтва XIII ст. було заступництво і покровительство (ікона Христа-Спасителя у Мельнику). З творів київського живопису відомі ікони "Богоматір Печерська" (бл. 1288 р,), "Ігорева Богоматір", "Микола з житієм". Вони вже значною мірою позбавлені суворого аскетизму, обличчя намальо­вані м'яко, детально виписано одяг. У XIV ст. посилюються народні мотиви. Так, у сюжетах композицій "Різдва Христова" і "Успіння Бого­родиці" вже були побутові і пейзажні елементи. Вони присутні в розпи­сі стін Кирилівської церкви у Києві (XIV ст.), Онуфріївської церкви в селі Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV - XV ст.). Найбільш популярні сюжети - зображення Юрія Змієборця і "Страшного суду". Останній часто набував сатиричного й антифеодального звучання, під впливом смаків замовників - селян і міщан. Майстром, у творчості яко­го вже у XV ст. був помітний вплив італійського мистецтва епохи Відро­дження, був Петро Ратенський, уродженець Волині. Його перу нале­жить ікона "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі і так звана "Петровська ікона" в Успенському соборі в Москві.

З робіт професіональних художників збереглася ікона Богоматері-Одигітрії з Покровської церкви Луцька (XIII - XIV ст.)- Відома Ченстоовська ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, у XIV ст. була вивезена з Галичини. Ряду українських ікон XV ст., виконаних в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі, були властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і одночасно вміння об'єд­нати контрастні кольори, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості стали в майбутньому одним з елементів національної своєрі­дності українського образотворчого мистецтва. У той же час в багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) помітне використання і подальший розвиток моти­вів, які існували в середньовіччі.

На другу половину XIII - XV ст. припадає подальший розвиток мис­тецтва скоморохів - народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюрис­тів. При князівських дворах концентрувалися співаки, які складали "хва­лу" на честь бойових подвигів князя і його дружини. У народному середовищі були поширені ігрові, обрядові і трудові пісні. Кобзарі вико­нували думи в супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Історія зберегла тільки окремі імена придворних поетів та співців, зокрема знаменитого Митуси з Перемишля.

Таким чином, незважаючи на важкі умови іноземного панування, оригінальна і високохудожня культура українського народу, продовжу­ючи традиції давньоруської культури і підтримуючи зв'язок із західно­європейською, зберегла високий рівень розвитку.

У другій половині XIII - XV ст. українські землі переживали певне призупинення розвитку окремих ланок культури, пов'язане з наслідка­ми монголо-татарського нашестя і втратою Києвом значення політич­ного, торговельного і культурного центру України-Русі. Головним осе­редком розвитку української культури в цей час стає Галицько-Волинське князівство. Помітним стає західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягай наукові знання в гуманітарних галу­зях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архіте­ктура храмів набуває рис готичного стилю. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музич­ного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, виз­вольними мотивами. Незважаючи на поступову втрату власної державності (Орда, Литва, Польща), українська культура продовжувала поступально розвиватися.